Ревізор - Сторінка 14

Адже в нього поважності, лихий не взяв би його, доволі. (Звертаючись до нього). Тоді, Антоне Антоновичу, і нас не забудьте.
А м о с Ф е д о р о в и ч. І коли що станеться, наприклад, яка-небудь потреба у справах, не залишіть без заступництва!
К о р о б к і н. Наступного року повезу синка до столиці на користь державі, то, зробіть ласку, виявіть йому вашу протекцію, місце батька заступіть сирітці.
Г о р о д н и ч и й. Я готовий із свого боку, готовий старатися.
А н н а А н д р і ї в н а. Ти, Антошо, завжди готовий обіцяти. По-перше, тобі не буде часу думати про це. І як можна, і з якої речі себе обтяжувати отакими обіцянками?
Г о р о д н и ч и й. Чому ж, серце моє? іноді можна.
А н н а А н д р і ї в н а. Можна, звісно, та не всякій же дрібноті виявляти своє заступництво.
Ж і н к а К о р о б к і н а. Ви чули, як вона трактує нас?
Г о с т я. Егеж, вона така завжди була; я її знаю, посади мужика за стіл, він і ноги свої...
Ява VIII
Ті самі і поштмейстер поквапливо, з розпечатаним листом у руці.
П о ш т м е й с т е р. Дивовижна річ, панове! Чиновник, якого ми вважали за ревізора, був не ревізор.
В с і. Як, не ревізор?
П о ш т м е й с т е р. Зовсім не ревізор,— я дізнався про це з листа.
Г о р о д н и ч и й. Що ви, що ви, з якого листа?
П о ш т м е й с т е р. Та з власного його листа. Приносять до мене на пошту лист. Глянув на адресу — бачу "на Поштамтську вулицю". Я так і зомлів. "Ну", думаю собі, "певно, знайшов непорядки на пошті й повідомляє начальство". Взяв, та й розпечатав.
Г о р о д н и ч и й. Як же ви?..
П о ш т м е й с т е р. Сам не знаю: надприродна сила спонукала. Покликав був уже кур’єра на те, щоб послати його з естафетою39, але цікавість така взяла, якої ще ніколи не почував. Не можу, не можу, чую, що не можу! тягне, так от і тягне! В одному вусі так от і чую: "Ей, не розпечатуй! пропадеш як курка"; а в другому наче біс який шепче: "Розпечатай, розпечатай, розпечатай!" І як придушив сургуч — по жилах вогонь, а розпечатав — мороз, їй-богу, мороз. І руки тремтять, і все закаламутилось.
Г о р о д н и ч и й. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?
П о ш т м е й с т е р. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!
Г о р о д н и ч и й. Що ж він, по-вашому, таке?
П о ш т м е й с т е р. Ні се ні те, чорт знає, що таке!
Г о р о д н и ч и й (запально). Як ні се ні те? Як ви смієте назвати його ні тим ні сим, та ще й чортзнає-чим? Я вас під арешт...
П о ш т м е й с т е р. Хто? ви?
Г о р о д н и ч и й. А так, я!
П о ш т м е й с т е р. Короткі руки!
Г о р о д н и ч и й. Чи знаєте ви, що він жениться з моєю дочкою, що я сам буду вельможа, що я аж на Сибір запроторю?
П о ш т м е й с т е р. Ех, Антоне Антоновичу, що Сибір? далеко Сибір. Ось краще я вам прочитаю. Панове! дозвольте прочитати листа?
В с і. Читайте, читайте!
П о ш т м е й с т е р (читає). "Спішу повідомити тебе, душа Тряпічкін, які зо мною чудеса. На дорозі обчистив мене кругом піхотний капітан, отож трактирник хотів уже був посадовити в тюрму; коли раптом з моєї петербурзької фізіономії та з костюму ціле місто взяло мене за генерал-губернатора. І тепер я живу в городничого, розкошую, упадаю напропалу за його жінкою і дочкою; не вирішив тільки, з котрої почати — думаю, перше з матінки, бо, здається, готова ту ж мить до всіх послуг. Пам’ятаєш, як ми з тобою бідували, обідали на шармака, і як одного разу кондитор схопив був мене за комір, з приводу з’їдених пиріжків за рахунок прибутків аглицького короля? Тепер зовсім інакше повернулось. Усі мені дають позичково, скільки хоч. Оригінали страшенні від сміху ти б умер. Ти, я знаю, пишеш статейки, вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий — дурний, як сивий кінь..."
Г о р о д н и ч и й. Не може бути! Там нема цього.
П о ш т м е й с т е р (показує листа) Читайте самі!
Г о р о д н и ч и й (читає). "Як сивий кінь". Не може бути! ви це самі написали.
П о ш т м е й с т е р. Як же б я став писати?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Читайте!
Л у к а Л у к и ч. Читайте!
П о ш т м е й с т е р (читаючи далі). "Городничий — дурний, як сивий кінь..."
Г о р о д н и ч и й. О, чорт забери, треба ще повторювати! наче воно там і так не стоїть.
П о ш т м е й с т е р (читаючи далі) Хм... хм... хм... хм... "сивий кінь. Поштмейстер теж добра людина.." (Кидаючи читати). Ну, тут про мене він теж непристойно висловився.
Г о р о д н и ч и й. Ні, читайте!
П о ш т м е й с т е р. Та, навіщо ж?..
Г о р о д н и ч и й. Ні, чорт забери, коли вже читати, то читати! Читайте все!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Дозвольте, я прочитаю. (Надіває окуляри й читає). "Поштмейстер достоту департаментський сторож Міхеєв, напевне так само, падлюка, п’є без просипу".
П о ш т м е й с т е р (до глядачів). Ну, поганий хлопчисько, якого треба відшмагати більш нічого!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (читаючи далі). "Доглядач за богоугодними закладами... І... І..." (Заїкується).
К о р о б к і н. А чого ж ви зупинились?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Та нечітке перо... а втім, видно, що негідник.
К о р о б к і н. Дайте мені. От у мене, я думаю кращі очі. (Бере листа).
А р т е м і й Ф и л и по в и ч (не даючи листа). Ні, це місце можна пропустити, а там далі розбірливо.
К о р о б к і н. Та дозвольте, вже я знаю.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Прочитати я й сам прочитаю: далі, справді, все розбірливо.
П о ш т м е й с т е р. Ні, все читайте! адже перше все читано!
У с і. Віддайте, Артемію Филиповичу, віддайте листа! (До Коробкіна). Читайте.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Зараз. (Віддає листа). Ось, дозвольте... (Затуляє пальцем). Ось звідси читайте. (Всі приступають до нього).
П о ш т м е й с т е р. Читайте, читайте! дурниці, все читайте!
К о р о б к і н (читаючи). "Доглядач за богоугодними закладами Земляника — зовсім свиня в ярмулці".
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (до глядачів). І не дотепно! Свиня в ярмулці! де ж свиня буває в ярмулці?
К о р о б к і н (читаючи далі). "Доглядач шкіл протух увесь цибулею".
Л у к а Л у к и ч (до глядачів). Їй-богу, і в рот ніколи не брав цибулі.
А м о с Ф е д о р о в и ч (набік). Хвалити бога, хоч принаймні про мене нема!
К о р о б к і н (читає). "Суддя"...
А м о с Ф е д о р о в и ч. От тобі й на!.. (Вголос). Панове, я думаю, що лист довгий. Та й який чорт у ньому: погань отаку читати!
Л у к а Л у к и ч. Ні!
П о ш т м е й с т е р. Ні, читайте!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Ні, вже читайте.
К о р о б к і н (продовжує). "Суддя Ляпкін-Тяпкін найбільшою мірою моветон..." (Зупиняється). Мабуть, французьке слово40.
А м о с Ф е д о р о в и ч. А чорт його знає, що воно означає! Ще добре, коли тільки шахрай, а може, ще й за те гірше.
К о р о б к і н (читаючи далі). "А втім, народ гостинний і добродушний. Прощай, душа Тряпічкін. Я сам, за прикладом твоїм, хочу взятись до літератури. Нудне, брат, так жити, хочеш, нарешті, поживи для душі. Бачу: справді, треба за що-небудь високе взятися. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідти в село Підкотилівку. (Перевертає листа й читає адресу). Його благородію, вельмишановному панові Івану Васильовичу Тряпічкіну, в Санкт-Петербурзі, на Поштамтську вулицю, в домі під нумером дев’яносто сьомим, повернувши у двір, на третьому поверсі, праворуч".
О д н а з д а м. Який реприманд41 несподіваний!
Г о р о д н и ч и й. От коли зарізав, то зарізав! Убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу: бачу якісь свинячі рила, замість облич, а більш нічого... Вернути, вернути його! (Махає рукою).
П о ш т м е й с т е р. Де вже вернути! Я, як навмисне, наказав доглядачеві дати якнайкращу трійку; чорт підбив дати й наперед розпорядження.
Д р у ж и н а К о ро б к і н а. Оце так, оце-то нечувана конфузія!
А м о с Ф е д о р о в и ч. Одначе ж, чорт забери, панове! він у мене триста карбованців позичив.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. У мене теж триста карбованців.
П о ш т м е й с т е р (зітхає). Ох! і в мене триста карбованців.
Б о б ч и н с ь к и й. У нас з Петром Івановичем шістдесят п’ять на асигнації, егеж.
А м о с Ф е д о ро в и ч (недомислено розставляє руки). Як же це, панове? Як же це, справді, ми такого маху дали?
Г о р о д н и ч и й (б’є себе по лобі). Як я — ні, як я, старий дурень? Спав, дурний баран, з розуму!.. Тридцять років живу на службі: жоден купець ані підрядчик не міг обдурити; шахраїв над шахраями обманював, пройдисвітів і крутіїв таких, що весь світ ладні обікрасти, ловив на гачок. Трьох губернаторів обманув!.. Що губернаторів! (махнувши рукою) нічого й говорити про губернаторів...
А н н а А н д р і ї в н а. Але цього не може бути, Антоша: він заручився з Машенькою...
Г о р о д н и ч и й (з серцем). Заручився! Дуля з маком — ось тобі заручився! Лізе мені в очі із заручинами!.. (Несамовито). Ось, дивіться, весь світ, усе християнство, всі дивіться, як обдурено городничого! Дурня йому, дурня, старому падлюці! (Свариться сам на себе кулаком). Ех ти, товстоносий! Смоктульку, ганчірку вважав за поважну людину! Он він тепер по всій дорозі дзеленьчить дзвоником! Рознесе по всьому світу історію. Мало того, що підеш на посміховище — знайдеться перодряп, писака, в комедію тебе вставить. Ось що прикро! Чину, звання не пожаліє, і будуть усі скалити зуби та плескати в долоні. Чого смієтесь? із себе смієтесь!.. Ех, ви!.. (Тупає зі злості ногами по підлозі). Я б усіх отих писак! У, перодряпи, ліберали прокляті! чортове насіння! Вузлом би усіх зав’язав, на борошно б стер вас усіх, та чортові в підбивку! в шапку, туди йому!.. (Тикає кулаком і б’є підбором по підлозі).
(Після деякої мовчанки).
Досі не можу отямитись. От, справді, якщо бог хоче покарати, то відбере перше розум. Ну, що було в цьому вітрогонові схожого на ревізора? Нічого не було! От просто ні на півмізинця не було схожого — і раптом усі: ревізор, ревізор! Ну, хто перший пустив, що він ревізор? Кажіть!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч (розставивши руки). І як це сталося, хоч убий, не можу збагнути. Наче туман якийсь приголомшив, чорт попутав.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Та хто пустив,— ось хто пустив: оці молодці! (Показує на Добчинського і Бобчинського).
Б о б ч и н с ь к и й. Їй-богу, не я! і не думав...
Д о б ч и н с ь к и й.