Різдвяна ялинка - Сторінка 2

Поруч бачу скляну скриню, що зачиняється на чотири замки з іскристої сталі,— тут він тримає свою полонянку, коли прокидається. А на поясі у нього, мені це добре видно, висять чотири ключі! Жінка подає знаки царям на дереві, й вони нечутно злазять долі... Це — дивовижний світ арабських ночей.

Тут усі звичні речі враз стають для мене незвичними й завороженими. Усі лампи — чарівними, всі каблучки — талісманами. Звичайні горщики для квітів

—повні скарбів, що ледь присипані землею згори; дерева ростуть для того, аби— сховати у своїй гущавині Алі Бабу; біфштекси слід кидати в Алмазну долину, де коштовне каміння може прилипнути до них, а коли орли схоплять м'ясо і понесуть у свої гнізда, торгівці своїм горланням відлякають птахів і заберуть діаманти. Торти печуться за рецептом візирового сина, який став кондитером, після того як у самій спідній білизні посидів під брамою Дамаска. Кожний швець — то Мустафа, для якого за іграшку наново зшити людину, що була четвертована, й задля цієї роботи його приводять у потайне місце з зав'язаними очима.

Кожне залізне кільце в кам'яній брилі — вхід до печери, й варто лише почекати, як з'явиться чаклун, розведе вогонь і почне магічне дійство, внаслідок якого здригнеться земля. Усі фініки виросли на тій самій пальмі, що й той не-здалий фінік, кісточкою з якого купець вибив око невидимому синові джина. Всі оливки мають стосунок до тих самих оливок, з приводу яких хлопець чинив уявний суд над торговцем-шахраєм, а Повелитель усіх правовірних його підслухав; усі яблука нагадують те яблуко, що (разом із двома іншими) було куплене в султанового садівника за три цехіна й відібране у дитини високим чорним рабом. Усі собаки видаються тим самим псом,— насправді перетвореним на пса чоловіком,— який вистрибував на шинквас будочника і клав лапу на фальшиві монети. Рис нагадує про ті рисові зернятка, що ними давилася жахлива жінка-вампірниця, сита після своїх нічних бенкетів на цвинтарі. Мій власний коник-гойдалка,— ось він, з виверненими назовні ніздрями, які— свідчать про шляхетну кров,— мусив мати кілочок у горлі, за допомогою якого він міг би одного дня відлетіти зі мною, як відлетів дерев'яний кінь із перським принцом на очах у всіх придворних його батька. Так, відблиски цього чарівного світу — на кожній прикрасі, що звисає з нижніх гілок моєї різдвяної ялинки. Холодного, темного зимового ранку я прокидаюся на світанку, крізь обмерзлу шибку видно, як сіється сніг, і я чую голос Дінарзади: "Сестро, сестро, якщо ти ще не спиш, благаю — докажи історію про юного володаря чорних островів!" І Шахразада відповідає: "Якщо мій повелитель Султан дозволить мені прожити ще один день, сестрице, я не лише докажу цю історію, але й розповім ще цікавішу". Тоді великодушний Султан іде геть, не віддавши наказу про страту, і ми всі троє полегшено зітхаємо.

-На цьому рівні ялинки починають з'являтися скоцюрблені поміж гілками—

жахкі нічні видіння — може, це наслідок переїдання індика, чи пудингу, чи солодкого пирога, чи виплоди розбурханої фантазії, в якій змішалися Робін-зон Крузо на своєму безлюдному острові, Філіп Кворл1 у товаристві мавп, Сендфорд і Мертон з містером Барлоу , матінка Банч і Маска; чи, можливо, річ у порушенні травлення вкупі з вразливою уявою та надуживанням ліками. Ці видіння настільки невиразні й туманні, що навіть не знаю, чому вони такі моторошні,— але вони справді моторошні. Я можу лише розрізняти безмежну кількість позбавлених форми речей, наче причеплених до величезного механізму на кшталт того, який зводив і розводив шереги моїх солдатиків, і ці речі то наближаються до моїх очей, то відступають на незмірну віддаль. Найгірше, коли наближаються. Поруч із цими видіннями стоять спогади про неймовірно довгі зимові ночі; про те, як мене відсилали рано до ліжка в покарання за якісь дрібні провини; як прокидався через дві години з відчуттям,— наче проспав дві доби поспіль у безпорадній зневірі, що ранок колись таки настане, з гнітючим тягарем каяття.

Та ось перед моїм зором постає знадливий ряд маленьких лампочок, чудодійно завислих над сценою, а за ним величезна зелена завіса. Калатає дзвіночок — чарівний дзвіночок, який і досі звучить у моїх вухах не так, як усі інші дзвіночки,— і починає грати музика, серед гамору голосів, серед пахощів помаранчевої шкірки й лампової олії. Невдовзі магічний дзвіночок дає команду спинити музику, велика зелена завіса велично розсувається, і починається вистава! Відданий пес на ім'я Монтаргіс мститься за смерть свого господаря, підступно вбитого на полюванні3, кумедний Селянин з червоним носом і в дуже маленькому капелюсі, якого я, щойно побачивши, раз і назавжди визнав своїм другом (думаю, він був слугою чи конюхом у сільському заїзді,— але ж скільки років минуло відтоді, як ми з ним зустрічалися!), зауважує, що цей собака вміє винюшити правду; і ця чудернацька метафора, свіжа й невитравна, до кінця моїх днів житиме в пам'яті як неперевершений взірець гумору. Чи, заливаючись гіркими слізьми, дивлюсь на бідолашну Джейн Шор, усю в білому, з розпущеним каштановим волоссям, яка блукає вулицями, знемагаючи від голоду; чи про Джорджа Барнвела4, що убив свого дядька,— найкращого дядька, якого тільки можна уявити собі,— й так тяжко кається у своєму злочині, що просто неможливо йому не пробачити. Та я швидко заспокоююсь, бо починається пантоміма — дивовижне явище! Клоунів вистрілюють із гармат, і вони летять у велику люстру — справжній феєрверк! Арлекіни, з ніг до голови вкриті справжнісінькою золотою лускою, вигинаються й виблискують, наче дивовижні рибини. Панталоне (гадаю, порівняння його з моїм дідусем не буде вважатися непоштивим щодо останнього) запихає до кишені розпечену кочергу і кричить: "Хто-небудь, рятуйте!" чи звинувачує

—Клоуна у дрібному злодійстві: "А що я казав, це ти вкрав!" Світ, у якому Будь-що здатне легко й невимушено перетворитися на Все Що Завгодно, й для цього не треба нічого, крім уяви... Затим стається перше зіткнення з нудьгою по-всякдення — відчуття, яке часто повторювалося в подальшому житті,— коли наступного дня не можеш повернутися до похмурого світу буднів, коли хочеш назавжди лишитися в святі, яке відійшло, коли палко закохуєшся в маленьку Фею з її чарівною паличкою і прагнеш отримати разом з нею її безсмертність. О маленька Феє, ти вертаєшся знову й знов у багатьох подобах, часто з'являєшся переді мною, коли мій погляд блукає гілками різдвяної ялинки, та жодного разу не затримуєшся...

Ще один спогад із цього світу втіхи — домашній ляльковий театр. Оце ж і він — звична авансцена: парадно вбрані дами в ложах — і всі пов'язані з цим

—приготування — клей, фарба, смола, акварелі... Демонструється "Міллер та його люди"1 або "Єлизавета, чи Сибірське заслання"2. Незважаючи на деякі прикрі похибки і провали (зокрема, нічим не виправдану схильність поважного Кельмара, а також деяких інших персонажів підкошуватися й ледь не падати в найбільш хвилюючих сценах драми), пречудовий світ образів захоплює, стає таким всеосяжним і всепоглинаючим, що значно нижче на гілках моєї ялинки я помічаю вже справжні театри, темні й брудні вдень — але вони теж чарують мене, бо прикрашені отими давніми враженнями, наче найсвіжішими гірляндами найдивовижніших квітів!

Але тихше! Заграли різдвяні музики, перервавши мій дитячий сон. Що це за образи з'являються на моїй ялинці під супровід різдвяних мелодій? Ці образи прийшли до мене задовго до всього іншого й сприймалися цілком окремо від усього іншого — ось вони скупчуються довкола мого ліжечка. Ангел,

—що розмовляє з пастухами в полі; мандрівні мудреці зі зведеними до неба очима, що йдуть за зіркою; дитятко на сіні; хлопчина в просторому храмі, що розмовляє зі статечними чоловіками; зосереджений юнак з делікатним і вродливим обличчям, який за руку підводить з ложа померлу дівчину; і знову повернення до життя, цього разу вдовиного сина біля міської брами; гурт людей, що не можуть протовпитися до світлиці, де він сидить, і, знявши дах, на мотузках спускають туди ліжко з хворим; а ось під час бурі він іде по воді до човна; і знову він — на морському березі промовляє до великого натовпу; ось він з дитиною на коліні, оточений іншими дітлахами; а ось повертає зір сліпому, дар мови німому, слух глухому, здоров'я хворому, тілесну міць паралітикові, дарує знання неосвіченому; ось помирає на хресті під вартою озброєних вояків, і настає кромішня пітьма, і земля починає двигтіти, і лише один голос

—чути: "Пробачте їм, бо не відають, що творять!"-

Безліч асоціацій і досі викликають у мене нижні, густіші гілки різдвяної ялинки. Шкільні підручники згорнено; Овідій і Вергілій мовчать; десь далеко відійшли сухі й недоречні задачі з потрійного правила; більше не розігруються вистави за Теренцієм і Плавтом на імпровізованій сцені з нагромаджених парт і лав, усіх як одна обдертих, порізаних і заляпаних чорнилом; битки для крикету, стовпчики воріт і підкинені вгору м'ячі, запах столоченої трави і у вечірньому повітрі стишені вигуки глядачів... Ялинка все ще свіжа, все ще святкова. І якщо я вже не приїжджатиму додому на Різдво, то це (дякую Тобі, Господи) робитимуть інші дівчатка й хлопчики, поки існуватиме світ. Оно вони танцюють і граються довкола моєї ялинки — Боже, благослови їх! їм весело, і моє серце також танцює й тішиться.

І я таки вертаюсь додому на Різдво. Усі ми так робимо, чи принаймні мусимо робити. Усі ми вертаємося додому, чи повинні вертатися, на короткі свята (зрештою, чим довші, тим краще) з великої школи, де ми безупинно працюємо біля своїх грифельних дощок,— вертаємося, аби трохи перепочити і дати перепочити іншим. Саме час згадати про відвідини — ми можемо полинути куди нам заманеться, можемо побувати там, де ніколи досі не були; відірвемо погляд від нашої ялинки й зануримося в зимовий пейзаж.

-Отож, зимова картина. О, скільки таких видовищ навіює різдвяна ялинка!—

Низинами, де стеляться тумани, болотами й трясовинами, через високі гори, холодні вершини яких затуляють зірки, й похмурі улоговини, оточені непролазними хащами, а далі широкими полонинами пролягає наш шлях. Нарешті опиняємося на широкій під'їзній алеї, і нас огортає раптова тиша.