Різдвяна ялинка - Сторінка 3

Торкаємося дзвінка на брамі, й морозяне повітря прорізає глухий, трохи моторошний звук. Брама розчахується, й ось ми вже наближаємося до великого будинку. Все яскравішим стає мерехтливе світло, що лине з його вікон; густі дерева, здається, урочисто розступаються, даючи нам дорогу. Час від часу зляканий заєць вибігає на стежку; чи далекий тупіт оленячих копит на замерзлому ґрунті на мить перерве тишу. Можливо, саме зараз олені дивляться на нас з-за кущів своїми сторожкими очима, схожими на замерзлі росинки на листі;

—але вони німують, і німота панує тут скрізь. Тим часом світла стає все більше,— дерева й далі розступаються перед нами й одразу ж змикаються за нашими спинами, наче перекриваючи шлях для відступу; і ось ми заходимо до будинку.

Здається, запах смажених каштанів та інших приємних речей оточує мене весь час, поки довкола різдвяного вогню розповідаються зимові історії — про привидів чи якісь ще більш неймовірні оповідки, і я навіть не рухаюся, хіба

вирушаючи кудись) і кидаєтесь услід, та двері виявляються замкненими. Ви повертаєте ключа, відчиняєте їх і виглядаєте в морок ґалереї — ніде жодної душі. Виходите з кімнати, пробуєте знайти слугу, та безуспішно. До самого світанку ходите ви галереєю, тоді повертаєтеся до своєї порожньої кімнати і засинаєте мертвим сном. Будить вас слуга (якого вночі жодні привиди не турбували) і яскраве сонце. За сніданком ви ледве можете щось проковтнути, і вся компанія звертає увагу на ваш хирявий вигляд. Після сніданку господар показує вам свій будинок, і ви підводите його до портрета лицаря в зеленому. Тоді все й з'ясовується. Той лицар спокусив молоду й дуже вродливу економку, яка працювала в цій родині, й та економка втопилася у ставку, і тіло її знайшли лише з часом — коли олені відмовилися пити воду з того ставка. Хо

ша після відокремлення від тіла повернулася на землю, то нехай той із них, хто помре першим, з'явиться до другого. Минув час, і Н. зовсім забув про цю угоду; обидва юнаки досягли успіху в житті, та шляхи їхні розійшлися. Минуло багато років, і якось, мандруючи Північною Англією, пан Н. зупинився на ніч

у заїжджому дворі в Йоркширі. Підвівшися вночі з ліжка, він раптом побачив_

у місячному світлі постать, яка, спираючись на бюрко біля вікна, пильно вдивлялася в нього,— і пізнав свого старого друга з коледжу! Він звернувся до нього на ім'я, і привид відповів пошепки, але дуже виразно: "Не підходь до мене близько. Я мертвий. Я тут, аби виконати свою обіцянку. Я з'явився з іншого світу, але не можу розкривати його таємниць!" І після цього з'ява почала бліднути, танути в місячному світлі, аж поки розчинилася у ньому остаточно.

Або ще розповідають про доньку першого мешканця мальовничого будинку часів Єлизавети — у цих краях усі знають цей будинок. Чи чули ви про неї? Невже ні? То слухайте: якось літнього вечора, коли сонце вже схилялося додолу, пішла вона в садок збирати квіти. Була вона гарна і зовсім молода, щойно виповнилося їй сімнадцять. То пішла вона, і раптом прибігає, злякана, до

_свого батька, й каже: "О таточку, я щойно зустрілася сама з собою!" Він при-_

горнув її і почав заспокоювати — мовляв, це лише виплід уяви. "О, ні,— заперечила вона. — Я зустрілася з собою на широкій стежці, й та друга я була бліда й збирала зів'ялі квіти, і я повернула голову, й побачила ці квіти в своїх руках!" Цієї ночі дівчина померла, але образ, який явився їй, як кажуть, існує в будинку й понині, віщуючи нещастя.

А от пригода, яка сталася з дядьком моєї братової. Якось погідного літнього вечора, коли сонце сідало за обрій, він вертався додому верхи й на зарослій стежці поблизу свого будинку побачив чоловіка, який раптом наче виріс просто перед ним. "Чого це цей чоловік у плащі стоїть тут? Чи він хоче, щоб я його переїхав?" — здивувався він. Проте постать стояла непорушно. Стримавши своє здивування, він стишив ходу й поїхав уперед. Коли він був уже так близько, що майже міг доторкнутися до чоловіка стременом, кінь раптом схарапу-

—дився, незнайомець плавно відступив у зарості, і зробив це в дивний і незвич-— ний спосіб — задки й, здавалося, не ступаючи ногами, а потому зник. "Боже мій, це ж мій брат Гаррі з Бомбея!" — вигукнув дядько моєї братової, приострожив коня, який незрозуміло чому був увесь змирений, і, страшенно заінтригований усім цим, якнайшвидше помчав додому. Під'їхавши до будинку, він знову побачив, як у великі скляні двері вітальні заходить той самий чоловік. Кинувши поводи слузі, дядько моєї братової поспішив до вітальні. Там сиділа його сестра, й більше не було нікого. "Еліс, де мій кузен Гаррі?" — "Твій кузен Гаррі, Джоне?" "Так. З Бомбея. Я щойно зустрів його по дорозі, а оце зараз бачив, як він заходив сюди". Та у вітальні, окрім них, не було жодної душі, а в цю годину і хвилину, як з'ясувалося згодом, його кузен помер в Індії...

А чи доводилося вам чути історію про те, як одній вельми розсудливій

—старій панні, яка дожила до дев'яноста дев'яти років і до останніх своїх днів—

—зберігала тверезий розум, явився Сирітка? Цю історію часто розповідають не-— правильно, але я розкажу, як усе було насправді, оскільки це, по суті, наш родинний переказ, бо та панна була нашою родичкою. Отже, коли їй було близько сорока років і вона все ще залишалася напрочуд гарною жінкою (її коханий помер молодим, от чому вона так і не вийшла заміж, хоча отримувала багато пропозицій), вона переїхала жити в Кент, де її брат, індійський купець, придбав будинок. Існувала леґенда, що колись цей маєток був довіреною власністю одного чоловіка, опікуна малого хлопця, справжнього спадкоємця. Та сам опікун був наступним спадкоємцем, і він жорстоко катував хлопця, аж поки той помер від страшних тортур. Але стара панна нічого цього не знала. Дехто розповідає, нібито в її спальні була клітка, в якій опікун звичайно тримав хлопчика. Але це не так, насправді то була комірчина. І от пішла вона спа-

—ти, і вночі ніякого переполоху не вчинила, хоч що там було, а коли вранці до неї зайшла покоївка, спокійним голосом запитала її: "Хто той гарненький, з вигляду недоглянутий хлопчина, що цілу ніч визирав з комірчини?" У відповідь покоївка пронизливо заверещала й вибігла з кімнати. Стару панну це здивувало й вразило, але, бувши жінкою виняткової сили духу, вона вдяглася, спустилася сходами вниз і пішла до свого брата. "Волтере,— сказала вона йому,— цілу ніч мені не давав спати гарненький, з вигляду недоглянутий хлопчина, який весь час визирав з комірчини в моїй кімнаті, а я ту комірчину не могла відчинити. Це, певно, в нього такі пустощі". "Боюся, що ні, Шарлот-то,— відповів брат. — То був Сирітка, леґенда цього будинку. Що він робив?"

чи два до кімнати. Коли я озивалася до нього, щоб якось заохотити, він здригався, задкував і, не перестаючи тремтіти, зачиняв двері". "Комірчина не має сполучення з жодною частиною будинку, Шарлотто,— сказав брат. — А її двері забиті". І це був незаперечний факт. Він закликав двох теслярів, які до полудня морочилися з дверима, аби відчинити їх. Обстеживши комірчину ізсередини, стара панна мусила погодитися з тим, що таки справді бачила Сирітку. Але це ще не вся історія, далі починається її сумна й жахлива частина. Річ у тім, що Сирітка приходив по черзі до трьох синів брата, і діти один за одним помирали. Кожен із них, перед тим як захворіти,— а саме дванадцятьма годинами раніше,— вертався додому розпашілий і розповідав: о мамусю, я грався під отим дубом і на отому лузі з дивним хлопчиком — таким гарненьким, з вигля-—ду недоглянутим; він був дуже несміливий і робив мені знаки! З власного жахливого досвіду батьки вже знали, що то був Сирітка і що їхній дитині, яку Сирітка обрав собі за товариша в іграх, лишилося жити недовго...

Скільки їх, отих Готичних замків, де, сидячи самотиною, чекаєш, що от-от з'явиться привид! Вас заводять до кімнати, яка має відносно привітний вигляд — у каміні потріскує вогонь, кидаючи мерехтливі тіні на глухі стіни. Та ось хазяїн заїжджого двору і його гарненька донька йдуть геть, підкинувши свіжі дрова в камін і накривши на маленькому столі вечерю — холодне смажене курча, хліб, виноград, бутель старого рейнського вина,— і почуття самотності огортає вас. Грюкіт дверей, що зачиняються за їхніми спинами, довго відбивається луною, наче зловісні перекоти грому. І тоді в короткі години ночі ми осягаємо таємничу суть явищ надприродного світу... Скільки їх, таємничих німецьких студентів, у чиєму товаристві присуваєшся ближче до вогню, а очі —школярика, що сидить у кутку, стають все круглішими, і коли раптом поривом вітру відчиняються двері, він злітає з маленького ослінчика, на якому був примостився... Безліч таких вражень, таких яскравих образів — на нашій різдвяній ялинці в усій своїй красі, буяють цвітом майже на самому вершечку й соковитими плодами схиляють додолу нижні гілки.

Серед іграшок і прикрас, які з'явилися на ялинці пізніше,— часто менш значущих, пов'язаних із не такими чіткими враженнями,— нехай завжди будуть забавки, що викликають асоціації зі старими добрими різдвяними святами, коли уночі м'яко ллється музика й звучать старі мелодії, вічні й незмінні! Й хоч би як опосіли вас у різдвяну пору мирські турботи, нехай залишаються незмінними у вашій пам'яті добрі постаті з дитинства. Кожен світлий образ і кожен спогад, що його приносить із собою ця пора, освітлений сяєвом яскравої зірки, яка зійшла над убогим вертепом,— нехай осяває ця зірка увесь християнський світ! Моя різдвяна ялинко, твої нижні віти такі ж таємничі, як завжди,— не зникай, дай мені поглянути на тебе ще раз. Є прогалини між твоїми гілками; звідси колись зоріли й посміхалися мені очі, які я любив; тепер їх тут нема. Але дивлюся вище й бачу воскресіння померлої дівчини й удовиного сина; Господь милосердний! І якщо час сховається від мене, пори-

наймні прихилити якесь дитяче серце до цього образу, оживляючи його дитя чою довірою та щирістю сприйняття.

Зараз довкола ялинки — веселощі й розваги, танці й співи. Всі тішаться Нехай завжди будуть по-дитячому невинними й радісними забави під вітамі різдвяної ялинки, яка ніколи не відкидає похмурих тіней! Та ось образ її розчиняється, і я чую тихенький шепіт, що долинає з її віт: "Це — в ім'я законі! любові й добра, всепрощення і співчуття.