Рябий пес біжить краєм моря - Сторінка 15

За це він був вдячний дітям, і передусім синові, Кирискові. Емраїнові хотілося розповісти Кирискові про це, але він не схотів його тривожити. Хлопчині й без того було погано...

Час батькового життя кінчався....

Синя мишко, дай нам води! Синя мишко, дай нам води!

Час батькового життя кінчався...

Лишилося ще два-три дорогих спогади, з якими йому важко було розлучатися. І він не хотів іти туди, не подумавши про це, хоча його час уже підгонив. Тепер він прощався із спогадами, ні на мить не забуваючи, "що йому пора залишати човна...

Він любив дружину з перших днів. Дивно, що, перебуваючи в морі, він думав, виявляється, про те ж саме, про що думала вона дома. Так було з перших днів. Вона знала, про що він думав у плаванні, так само, як він знав про її думки... Це узнавання на відстані було їхньою таємницею і невідомим щастям близькості.

Коли Кириск ще не народився, але з'явилися перші ознаки, які могли підтвердитись і не підтвердитись, він одразу сказав дружині, повернувшись додому:

— У нас буде хлопчик?

— Тихше, кінри почують! — злякалася вона, й очі її налилися радістю.— Звідки ти знаєш?

— Ти думала про це сьогодні. Ти цього дуже хочеш.

— А ти?

— Ти ж знаєш, що я знаю, про що ти думала, і я думав про те ж саме.

— А я думала тому, що ти думав про це і дуже хотів цього...

Так воно й сталося. Збулося їхнє передчуття. Кириска ще не було, але він повинен був скоро появитися. І той час поступово наближався. В ті дні дружина ходила в його старих шкіряних штанях, що побували в бувальцях, латаних-перелатаних. Це для того, пояснювала вона, щоб був присутній його чоловічий дух, коли він вирушає на промисел, а то погано ростиме той, хто має появитися. В ті дні дружина в його старих шкіряних штанях була найкраща і найба-жаніша. Найкраща і найбажаніша!

Гарні,, тривожні й радісні були ті дні, коли вони думали про того, хто мав зробити їх батьком і матір'ю...

То був Кириск... ,

З ним і з усім, що було, пов'язане з ним, ДОВОДИЛОСЯ тепер розлучатися навіки.

І ще, коли Кириск уже підріс, мати якось, розсердив шись на сина, сказала, що, коли його не було, їй було набагато краще без нього. •

Хлопчика це дуже образило.

— А де я був, коли мене не було? — пристав він до батька, коли той повернувся з моря.

Ой, сміху було... Сміялися вони з дружиною мовчки, самими очима. Особливо її тішило, що він ніяк не міг відповісти і не знав, що йому робити, як пояснити хлопчикові, де він був, коли його не було.

Тепер батько сказав би йому, що" він був у ньому, коли його не було на світі, що він був у його крові, в його попереку, звідки він витік у чрево матері й виник, повторюючи його, і що тепер, коли він сам зникне, він залишиться в синові, щоб повторюватися в дітях його дітей...

Атож, отак би йому й сказав і був би щасливий сказати перед смертю саме так, але тепер усьому приходив край.' Його роду приходив край. Щонайдовше життя Кириска могло тривати ще день, два, але не більше, батько це добре розумів. І в тому полягала для нього непримиренна біда й нещастя, а не в тому, що доводилося залишати човна заради сина...

Й ще хотілося Емраїнові порадити наостанку синові, щоб він з подякою думав у той час, який йому залишився, про старого Органа й аки Милгуна. Людей цих уже немає, їм однаково, чи згадує хто про них, чи ні, але думати так треба для самого себе. Навіть за мить перед смертю треба думати про це для самого себе. Умирати треба, думаючи для себе про таких людей.

Але потім він подумав, що, може, син і сам догадається про це...

Коли Кириск прокинувся, він здивувався, що спалося йому тепліше, аніж у попередні ночі. Він був укритий батьковою кухлянкою. Хлопець розплющив очі, підвів голову-

батька в "човні не було. Він рвонувся, нишпорячи по човну, й закричав жахливим зойком, що тужливо залунав у безгомінній пустелі туманного моря. І довго не вмовкав його самотній, сповнений розпачу й болю зойк. Він плакав страшно, до знемоги, і потім упав на дно човна, хриплячи.

і бився головою об борт. То була його плата батькові й матері, його любов, його горе й голосіння по них...

Хлопець лежав на дні човна, не підводячи голови, Не розплющуючи очей. Йому нікуди було дивитися і нікуди було подітися. Кругом так само розстелявся білуватий туман, і лише море цього разу нерішуче ворушилося, похитуючи і крутячи човна на місці.

Кириск плакав, журячись і картаючи себе за те, що заснув, що коли б він не заснув, то ніколи б і нізащо не пустив би батька, вчепився б руками й зубами і не відпустив би його, хай би вони загинули разом, хай би скоріше померли від спраги й голоду, але тільки не залишатися б у цілковитій і страшній самотині. Сварив і картав себе, плачучи, що не прокинувся, не схопився й не закричав, коли вночі раптом він відчув, як сильно шарпнувся й захитався човен від різкого поштовху. Хіба він допустив би, щоб батько кинувся в море! Хіба він не кинувся б з ним разом у ту чорну прірву!

Потім він ніби поринув у хворобливу дрімоту, плачучи и трясучись усім тілом. І через деякий час з новою силою, немов надолужуючи за свій відступ перед горем, почався напад спраги. Він навіть у сні відчував, як знемагав і мучився од безводдя. Спрага долала, спрага терзала й душила його. Тоді він майже наосліп доповз до барила й побачив, що чіп трошки послаблений, щоб легше його було вийняти, і ківш був поруч. Він налив собі води й, ні про що не думаючи, напився, рознімаючи тим злиплі губи й спазми горла. Хотів ще налити й ще випити, але передумав, зумів спинити себе. Водички залишалося ще разів на два попити...

Потім він сидів сумний і думав про те, чому батько пішов, не сказавши нічого. Разом же з батьком йому було б легше втонути, аніж тепер, коли самотність і страх скували його руки й ноги і коли він так боїться переступити за борт човна. Він вирішив, що зробить це, як тільки набереться сили...

Було вже опівдні, а може, й трошки після полудня. Так здавалося Кирискові, коли він дивився на посвітлілі тони туману. Отже, сонце сяяло десь у зеніті. Однак сонячне проміння поки що не пробивало товщу Великого Туману в його великій заціпенілості над океаном. Туман рідшав, ставав голубуватим, наче дим від сухих дров. І все одно далі як за двадцять-тридцять сажнів нічого не можна було виразно розгледіти, крім темної гойдливої води навколо.

Пливти було нікуди, та він і не зорудував би тепер веслами. Він із смутком подивився на батькові й Милгунові весла, акуратно розставлені по бортах. Човен плив тепер сам собі, рухаючись у тумані в невідомому напрямку. І з усіх боків обступала хлопця самотність, і кругом панував гнітючий страх, що обсипав душу морозом.

Пізніше, надвечір, йому нестерпно захотілося пити. І в голові паморочилося від голоду й кволості. Йому не хотілося ні рухатись, ні дивитися кудись. Та й нікуди і ні на що було дивитися. І навіть важко було добратися до барила. Він поповз— на колінах і зупинився від утоми. Кириск розумів, що незабаром не зможе й рухатися. Він підніс до обличчя руку і вжахнувся: рука його стала тоненька, зменшилася, мов висохла шкурка бурундучка.

Цього разу він напився більше, ніж слід було. Тепер води лишилося на самому дні, ще на раз, і на тому питву буде край. Ні краплини. Але йому тепер усе стало байдуже. Однаково хотілося пити, невтолимо хотілося пити. Гострота голоду притупилась, і в шлунку засів тяжкий біль, що нив і не втихав.

Хлопець кілька разів непритомнів, потім знову прочуму-вавсь. А човен рухався сам собі, плив у тумані, його тягли течії, що невідомо коли ожили.

Був момент, коли він справді мав намір кинутися в море. Але сил забракло. Звівшись на коліна, повис край борту. І так висів, витягши руки за борт, але не маючи сили викинути тіло своє з човна. Потім він знесилів так, що навіть не пробував допити решту води з барила.

Він лежав на дні човна й тихо плакав, кличучи свою мишку-напувальницю:

Синя мишко, дай мені води!

Але синя мишка не появлялася, і тільки ще дужче хотілося пити. І знову пригадалося йому те літо, коли він голий купався в струмку. Було ж йому тоді років сім., не більше. Літо стояло того року жарке. На узліссі таки добре припікало. Там вони збирали ягоди. А потім купалися. Мати й сестра її теж купалися. Вони не дуже-то соромилися його. Пороздягалися обидві й, смагляво вилискуючи стегнами, затуляючи долонями груди, боязко ввійшли в стружок. І чудно скрикували, верещали, хлюпаючись у воді. А коли він бігав уздовж струмка й стрибав з берега в воду, вони потішалися над иим, аж падали, особливо мати. "Глянь, глянь,— казала вона сестрі,— як вій схожий на нього, викапаний батько!" І ще щось вони говорили-,, пустотлива перешіптуючись і загонисто сміючись... А вода текла в струмку нескінченним потоком, і її можна було пити досхочу і купатися в ній скілько завгодно...

Синя мишко, дай мені води!

Увижалося йому, що він знову біля того струмка. І ніби знову в жарке літо купається в ньому голий. Ось він біжить берегом, стрибає в потік, але не відчуває прохолоди струменя. То якась невловна, нематеріальна вода, то туман. Він купається в тумані. Йому холодно в такій воді. А мати не сміється, а плаче. "Поглянь, поглянь, як він'схожий на нього!" — каже вона комусь-і плаче, гірко плаче... Сльози її солоні, вони спливають по обличчю...

Вночі Кириск прокинувся від хитавиці й шуму хвиль за бортом човна. Хлопець тихо скрикнув — він побачив над собою зірки! Вперше за всі ці дні. Вони високо блищали в темному небі, в розривах хмар, що мчали над морем. І навіть місяць кілька разів показувався, швидко пірнаючи в хмари.

Хлопчик був приголомшений — зорі, місяць, вітер, хвилі — життя, рух! І хоч туман ще тримався стовпищами і, коли човен потрапляв у такі місця, все знову поринало в каламутну млу, тривало це недовго. Рушив Великий Туман, вийшов з заціпенілості, розповзався по світу, гнаний вітром і хвилями.

Хлопець дивився на зорі із слізьми на очах. Він не мав сили взятися за весла, він не знав, як знаходити дорогу по зорях, він не знав, куди йому пливти, він не знав, де він і що чекало його попереду, і все одно він був радий, що чує шум невгамовних хвиль, що вітер ожив, що човен плив по хвилях.

Він плакав од радості й горя, від того, що світ прояснився, від того, що море ввійшло в рух і що, коли б у нього була прісна вода і якась їжа, він би ще міг любити це життя.