Рябий пес біжить краєм моря - Сторінка 16

Але він розумів, що не ~зможе тепер підвестися з місця, що днів йому лишилось мало, що він умре незабаром од спраги...

А човен плив по хвилях усе жвавіше й жвавіше. Несла його течія, без стерна і без весел. Уже невиразно вгадувався над морем обрій, все ясніше розсувався нічний простір, усе рідше траплялися на шляху скупчення туману. Й імла, що траплялася, була вже не та, не така глуха і не така гнітюча. Тепер у тумані ввижалися фантастичні істоти, що безшумно кудись мчали. Вони виникали й зникали на вітрі самі собою, розчиняючи й розштовхуючи туман у всі боки.

Як тільки з'являвся з-за хмар місяць, поверхня моря живо ряботіла, живо поблискувала, і знову згасала, і знову оживала. Хлопець дивився на зорі, що мовчазно сяяли, й думав: "Котрі з них зірки-охоронниці? Котра зірка ат-кичха Органа, котра аки Милгуна, а котра батька мого — Емраїна? Вас не видно було всі ці дні. І ви, зірки, не могли нас бачити в тумані. А тепер я один, і я не знаю, куди я пливу. Але мені тепер не страшно, бо я бачу вас усіх на небі. Тільки я не знаю, котра зірка чия. Але ви не винні, що так сталося. Ви ж не бачили нас у морі. Великий Туман приховував нас. І тепер я один. А вони попливли, всі троє попливли. Вони дуже любили вас, зорі. Вони дуже чекали, дуже хотіли побачити вас, щоб знайти дорогу до землі. Аткичх Орган говорив, що зорі ніколи не підведуть. Він хотів навчити мене... Але ви не винні, що так сталося. Я теж незабаром помру. В мене немає води, і я вже зовсім без сил, і я не знаю, куди я пливу... В мене лишилося трохи води, зовсім трохи,, я її вип'ю зараз, більше я не можу терпіти, снаги немає. Я сьогодні пожував шматок торби з-під юколи, вона з нерп'ячої шкіри. Але я більше не можу, мене нудить, вивертає від цього... Я вип'ю зараз останню воду. І якщо ми не побачимося більше, я хочу сказати вам, зорі,— аткичх Орган, аки Милгун і батько мій Емраїн дуже любили вас... Якщо я буду до ранку, я потім попрощаюся..."

Незабаром човен знову потрапив у широку смугу туману. І все сховалося, знову нічого не було видно. Але човен, як і раніше, плив, гнаний вітром і хвилями. Кирискові тепер було байдуже. Випивши решту геть прогнилої, протухлої води, він лишився лежати там, біля порожнього барила, на кормі, на тому місці, де завжди сидів старий Орган. Він приготувався вмирати, і туман тепер йому був не страшний. Він лише жалкував, що не видно стало зірок і що, можливо, він не встигне з ними попрощатися... Йому ставало все гірше й гірше...

Так він лежав у напівмаренні й напівсні, і невідомо, скільки проминуло часу. Може, було вже за північ, а може, ніч наближалася до кінця. Важко сказати. Серпанкова мла стелилася понад морем, мов дим за вітром.

Є доля, і є доля. Хлопець міг почути, а міг і не почути. Але він"почув. Він почув, як над головою раптом із свистом прошуміли крила й щось низько пролетіло в імлі над човном. Він стрепенувся і в одну мить устиг побачити, що то був птах, великий, сильний птах, який широко махав крилами.

— Агукук! — погукав він.— Агукук! — І встиг простежити напрямок лету полярної сови і встиг запам'ятати вітер. Вітер був ліворуч, зліва в потилицю, трошки позаду лівого вуха!

— Агукук! — погукав він услід птахові і вже тримав у руках органівське стерно, справляючи човен туди, куди полетіла сова.

Кириск увесь напружився, вчепившись у стернове весло, він зібрався на останній силі, яка ще збереглася в ньому, й ні про що інше не думав, він пам'ятав тільки вітер і тільки напрямок польоту.

Невідомо було, куди й звідки летіла полярна сова. З острова на материк чи з материка на якийсь острів. Але Кириск не забув, як розповідав старий Орган,— цей птах летить над морем тільки по прямій. Це найсильніший птах, який літає вночі й у тумані. Тепер він тримав курс за ним.

Човен же плив з хвилі на хвилю. Вітер був сталий. Імла рідшала, розвіювалась, і вже трохи світлішав край неба. Попереду ж, просто перед ним, на густому темно-синьому небосхилі яскраво висвічувала самотня промениста зоря. Кириск помітив, що зоря стоїть якраз у тій стороні, куди він спрямовував ніс човна. Він догадався, що повинен триматися її, повинен стежити за нею і йти до неї, бо туди, в той бік, пролетіла агукук. Він не знав цієї зірки, але тепер не спускав з неї очей і потилицею пам'ятав вітер: його напрям, його силу, його течію.

"Ти тримайся, вітре, не тікай. Я не знаю, як тебе звати, це міг би сказати мені аткичх Орган. Але будь моїм братом. Не тікай, не відхиляйся, вітре, в інший бік. Адже ти можеш довго триматися так, як тобі треба. Допоможи мені, вітре, не тікай. І я довідаюсь про твоє ім'я і буду кликати тебе на ймення. А хочеш, я називатиму тебе вітер Орган? Як було звати мого аткичха Органа. І буду завжди тебе так називати — вітер Орган. І ти мене знатимеш..."

Так замовляв він супутний йому вітер, переконував його триматися, вселяючи в нього свою волю й душу. А очей не спускав з провідної зірки, по якій він плив. "Я люблю тебе, зоре моя,— говорив він зірці.— Ти так високо й далеко стоїш попереду. Ти найбільша і найкраща. Я прошу тебе, не тікай, стій на місці, не згасай. Я пливу до тебе. В той бік пролетіла агукук. Я не знаю, куди вона полетіла,— на острів чи на землю. Якщо навіть на острів, хай я помру на острові. Не втікай, не вгасай, зірко. Я не знаю, як тебе звати, ти неї гнівайся на мене. Я не встиг довідатися, яке твоє ім'я. Твоє ім'я міг би сказати мені мій батько Емраїн. Якщо хочеш, я називатиму тебе іменем батька, я називатиму тебе зіркою Емраїна. І коли ти з'являтимешся на небі, я вітатимусь з тобою й шепотітиму твоє ім'я. А ти допоможи мені, зірко Емраїна, не тікай передчасно, не згасай, не сховайся раптово за хмарою..."

Так замовляв він свою провідну зорю. І ще замовляв він хвилі: "Хвилі, ви зараз поганяєте мій каяк, ви зараз хороші. Я зватиму вас — хвилі акимилгуни. Ви йдете туди, куди полетіла агукук. Ви ж можете довго котитися туди, куди вам треба. Не тікайте, хвилі акимилгуни, не збивайтеся з дороги. Я б поплив на веслах, але я геть знесилів. Ви ж бачите, я пливу з вашої волі. Якщо я залишуся жити, я завжди знатиму: ви йдете за вітром Органа й по зорі Емраїна. І я всім передам: акимилгуни в морі на добро! Допоможіть мені, акимилгуни. Не тікайте, не залишайте мене..."

Серед усіх зірок найдовше світилася зоря Емраїна. Перед світанком вона зосталася одна на всьому небосхилі. Перед світанком вона запалала чистим і сильним сяйвом, і потім поступово згасала в сіріючому повітрі ранку, і ще довго проступала в небі ніжною, білою плямою.

Так настав ранок. Потім зійшло сонце над морем. Кириск зрадів і злякався. Зрадів сонцеві й злякався неоглядності моря. Мінячись хиткою синявою, море було майже чорне й неозоро пустельне. Хлопчина судорожно тримався за стернове весло, намагаючись пливти по пам'яті, не збиваючись з вітру. То було втомливо...

Він пам'ятав, як у нього закрутилася голова і все попливло перед очима...

Човен плив тепер своїм ходом...

Сонце вже пересунулося на другий край неба, коли хлопець опритомнів. Підтягуючись і спираючись на тремтячі руки, він через силу виліз на корму й завмер, заплющивши очі, перечікуючи запаморочення голови. Потім він розплющив очі. Човен плив по хвилях. І море весь час так само ряботіло, скільки сягало око, незліченними зблисками живої гойдливої води. Кириск глянув перед собою, протер очі й мало не зомлів. Просто на нього із-за темно-зеленої горбо-

вини моря випливав Рябий Пес. Рябий Пес біг назустріч! Великий Рябий Пес!

Берег уже виднівся край моря сіро-голубою гористою смугою. Але Рябий Пес, з білими вухами й з білою пахвою, підіймався вище за всі сопки, і вже можна було розгледіти білу кипучу облямівку вічного прибою біля підніжжя Рябого Пса. Вже чути було в повітрі голоси прибережних чайок. Чайки перші помітили його. А над сопкою в'юнився голубий димок сигнального вогнища, що вже пригасало на кручі...

Рябий Пес біжить краєм моря,

Я до тебе повертаюся сам —

Без аткичха Органа,

Без батька Емраїна,

Без аки Милгуна.

Де вони — ти спитай мене,

Але спершу дай мені напитись води...

Кириск зрозумів, що це і є початкові слова його іменної пісні, з якою він житиме до кінця своїх днів...

...Гуло й знемагало море в пітьмі, набігаючи й розбиваючись на скелях. Важко ухала, відбиваючи удари моря, камінно тверда земля.

І так вони в протиборстві від сотворіння, як день зачався днем, а ніч зачалася ніччю, й надалі бути тому, всі дні і всі ночі, поки перебуватимуть земля й вода в нескінченному часі...

Усі дні і всі ночі...

...Ще одна ніч проминула...

Шумів над морем вітер Орган, котилися по морю хвилі акимилгуни, і сяяла край передсвітанкового небосхилу промениста зоря Емраїна.

...Ще один день настав...

с. Байтик. Г рудень 1976 — січень 1977