Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 23

Скрізь його шкода, та найдужче шкода дурного, як він живе у Вермланді.

Хоч графові Генріку тільки двадцять з гаком років, багато побрехеньок розказують про його дурість. Оповідають, наприклад, як він бавив розмовою Анну Шернгек, коли вони каталися на санках кілька років тому.

— Ти, Анно, гарна дівчина, — мовив він.

— Не мели дурниць, Генріку.

— Ти найкраща на цілий Вермланд.

— Не може бути.

— Принаймні найкраща з усіх, хто тут з нами їде.

— Та ні —ж бо, Генріку.

— Ну, то найкраща на цих санках. Цього вже ти не заперечиш.

Авжеж, цього вона не могла заперечити. Бо граф Генрік зовсім не міг похвалитися вродою. Він був такий самий бридкий, як і дурний. Про нього казали, ніби голова, що сиділа на його тоненькій шиї, двоє сторіч передавалася у спадок від нащадка до нащадка, і за той час мозок у ній геть виснажився.

— Певна річ, що в нього не своя голова, — казали люди. — Він позичив її в батька. Того й не може нахилитися — боїться, щоб вона не відпала. Шкіра в нього жовта, чоло зморщене… Видно, що ту голову носив його батько й дід. А то чого він має такий рідкий чуб, такі тонкі, безкровні губи й таке гостре підборіддя?

Коло нього завжди крутилися мастаки пожартувати, підбивали його казати всякі дурниці, а тоді пускали їх далі, вже підправлені й прикрашені.

На щастя, він нічого не помічав. Завжди був пихатий і сповнений гідності. Тож хіба могло йому спасти на думку, що він не такий, як усі? В нього була вроджена гідність, він ходив статечно, тримався рівно, ніколи не повертав голови, а як уже обертався, то всім тілом.

Кілька років тому Генрік якось вибрався погостити до судді в Мункерюд. Він поїхав верхи, у високому капелюсі, жовтих штанях та блискучих чоботях, і тримався в сідлі рівно й гордо. Дорогою туди все було гаразд. Та як він вертався алеєю, його капелюх зачепився за навислу березову гілляку і спав. Генрік зліз з коня, надяг капелюха і знову проїхав під тією самою гіллякою. Капелюх знову звалився додолу. І так чотири рази. Аж нарешті суддя підійшов до нього й сказав:

— Може б, ти, голубе, обминув ту гілляку?

За п'ятим разом Генрік щасливо проїхав повз навислу гілляку.

Та незважаючи на Генрікову старовинну голову, молода графиня все одно любила його. Коли вона вперше побачила його в Римі, то, звичайно, не знала, що в себе на батьківщині він носить на чолі терновий вінок глупоти. Тоді. Його оточував чар молодості, і їхнє знайомство відбувалося за дуже романтичних обставин. Графиня не раз потім оповідала, як Генрікові довелося викрадати її. Ченці та кардинали страх як розгнівалися, коли взнали, що вона хоче зректися віри своєї матері і стати протестанткою. Простолюд також збунтувався. Батьків палац взяли в облогу, Генріка переслідували бандити, а мати й сестра благали її відмовитися від такого шлюбу. Одначе батько її розлютився, почувши, що та італійська наволоч надумала перешкодити йому віддати дочку за кого він хоче. І він наказав Генрікові викрасти її. А що в них не було змога тихенько звінчатися вдома, вони з Генріком нишком, бічними вуличками й темними закутками добулися до шведського консульства. Після того, як дівчина заявила, що зрікається католицької віри й стає протестанткою, їх відразу звінчали і вирядили на північ у подорожній кареті, запряженій добрими кіньми.

— Як бачите, не було часу оголосити і влаштувати заручини, — оповідала молода графиня. — І сумно брати шлюб у консульстві, а не в якійсь чудовій церкві. Та інакше Генрікові довелося б їхати без мене. Там, в Італії, всі такі запальні, — і батько, і мати, і кардинали, й ченці, геть усі. Тому й довелося все робити потайці, бо якби хто завважив, що ми нишком тікаємо з дому, то напевне вбив би і його, й мене, аби тільки врятувати мою душу. Генріка, звичайно, вони вже вважали за пропащого.

Одначе молода графиня кохала свого чоловіка й потім, як вони прибули до Борга й зажили спокійніше. Вона любила в ньому блиск старовинного імення і славу предків. Любила дивитись, як у її присутності Генрікова пиха тане, як лагіднішає його голос, коли— вона з ним розмовляє. А ще він її любив, потурав усім її. забаганкам і, врешті, був її чоловік. Молода графиня й гадки не мала, що заміжня жінка може не любити свого чоловіка.

Крім того, він з певного погляду відповідав її ідеалові. Він був мужній, чесний і справедливий. Він ніколи не порушував свого слова. Вона вважала його справжнім дворянином.

Восьмого березня ленсман Шарлінг святкує іменини, і до нього з'їжджається багато гостей із пагорбів Брубю. Зі сходу й заходу, знайомих і незнайомих, проханих і непроханих, — усіх тут радо вітають, усім вистачає наїдків і напоїв, а в залі не бракує місця для охочих до танцю із семи навколишніх парафій.

Молода графиня теж їде, бо вона буває всюди, де можна сподіватися веселих розваг і танців.

Але цього разу вона невесела, ніби передчуває, що настала і її черга попасти у вир шалених пригод.

Молода графиня сиділа в санях і дивилася, як заходить сонце. Воно зникло з чистого неба, не лишивши по собі легеньких хмаринок із золотими торочками. Все огорнув серпанок сірого присмерку, що його гнав хвилями холодний вітер.

Вона спостерігала, як змагалися день із ніччю і як боротьба тих велетнів сповнювала страхом усе живе. Коні з останніми саньми поспішали, щоб швидше вже опинитися під дахом. Лісоруби верталися з лісу, служниці з корівень. На узліссі вили дикі звірі. День, улюбленець людей, зазнавав поразки.

Згасло світло, поблякли барви. Все навколо стало, холодне й негарне. Молодій графині здавалося, що її надії, її кохання, її вчинки теж повив сірий присмерк. Ту хвилину вона разом із природою відчувала втому, поразку, безсилля.

Вона подумала про своє серце, що тепер, сповнене радощів, оздоблює все навкруг у пурпур і золото, подумала, що колись, мабуть, воно не матиме вже снаги осявати їй світ.

— О недуго, серця мого недуго! — озвалася графиня сама до себе. — Богине сірого, гнітючого смерку, колись ти опануєш мою душу! Життя здасться мені бридким і безбарвним, як, мабуть, воно і є насправді, коси мої побіліють, спина згорбиться, розум потьмяніє.

Сани якраз завернули на ленсманове подвір'я, і коли молода графиня підвела голову, погляд її упав на загратоване віконце в одній прибудові — з нього визирало понуре обличчя.

То була майориха з Екебю, і молода графиня відчула, що не милі їй будуть розваги цього вечора.

Добре веселитися, коли не бачиш смутку, тільки чуєш про нього, як про гостя в чужому краї. Та куди важче заховати в серці радість, коли віч-на-віч станеш із темним, як ніч, лихом, що втупило в тебе важкий погляд.

Графиня, звичайно, знала, що ленсман Шарлінг ув'язнив майориху і що провадиться слідство з приводу авантури в Екебю вдосвіта після великого балу. Але не сподівалася, що він триматиме її в себе на подвір'ї так близько від бальної зали, що звідти можна буде зазирнути до її в'язниці, так близько, що майориха чутиме з неї музику й веселий гомін. І тепер думки про майориху пригасили графині всю радість.

Молода графиня танцює і вальс, і кадриль. Не відмовляється від менуета й англеза, але між танцями підходить до вікна і дивиться на прибудову. В майорихи світиться, й видно, як вона ходить по кімнаті. Здається, й на хвилю не присідає, а все ходить і ходить.

Танок не тішить графиню. Не може вона забути майорихи, що кружляє по своїй в'язниці, мов полонений звір. Вона дивується, як інші можуть танцювати. Адже не саму тільки її хвилює думка, що майориха сидить так близько від них, але ніхто не дає цього взнаки. Які ж тут, у Вермланді, черстві люди!

Після кожного разу, як графиня визирає у вікно, ноги її повільніше рухаються в танці, а веселий сміх застряє в горлі.

Ленсманова дружина завважує, що графиня скрадається до вікна виглянути надвір, і підходить до неї.

— Яке нещастя! Яке страшне нещастя! — каже вона пошепки.

— Я вважаю, що нині ввечері просто неможливо танцювати, — відповідає графиня так само пошепки.

— Я також не хотіла балу, як дізналась, що вона сидітиме тут замкнена, — мовить господиня. — Вона весь час була в Карлстаді, відколи її ув'язнено. Та скоро слідство буде закінчене, тому її сьогодні перевели сюди. Ми не хотіли, щоб її посадовили в жахливу камеру в'язниці, тому замкнули до ткальні у прибудові. Якби не гості, я віддала б їй найкращу свою кімнату. Ви її мало знаєте, графине, але тут вона для всіх була як мати і як королева. Що вона собі подумає про нас усіх, хто танцює в той час, коли її спіткало таке страшне лихо? На щастя, мало хто знає, що вона тут сидить.

— Навіщо її взагалі було ув'язнювати? — гостро питає графиня.

— Правда, графине, але не було іншої ради запобігти ще більшому лихові. Звісно, вона мала право підпалити свій стіг соломи і вигнати кавалерів, але після того майор почав на неї полювати. Бозна, що сталося б, якби майориху не замкнули до в'язниці. Чоловік мав через це стільки прикрощів! Навіть у Карлстаді були з нього невдоволені за те, що він не подивився крізь пальці на пригоду в Екебю. Але він учинив так, як вважав за найкраще.

— Її тепер засудять? — питає графиня.

— О ні, графине, не засудять. Її, звичайно, звільнять, але скільки горя їй довелося витерпіти за останній час! На її місці збожеволіти можна. Подумати тільки, до. такої гордої ланки поставитись як до злочинця! Я вважаю, що найкраще було б лишити її на волі. Вона б сама дала собі раду.

— То випустіть, — каже графиня.

— Кожен може її випустити, але не ленсман і не його дружина, — шепоче пані Шарлінг. — Ми ж бо маємо її стерегти. Особливо цієї ночі, коли тут з'їхалося стільки майоришиних приятелів. Ми приставили двох вартових і замкнули двері на засув, щоб ніхто до неї не зайшов. Але ми були б раді, графине, якби хтось допоміг їй утекти.

— А мені можна до неї піти? — питає молода графиня.

Пані Шарлінг схвильовано хапає її за руку й тягне за собою. В сінях вони загортаються в шалі й швидко виходять на подвір'я.

— Може, вона й не захоче говорити з нами, — каже господиня. — Але принаймні побачить, що ми за неї — не забули.

Вони поминають кімнату, де двоє вартових сидять перед засуненими дверима, і без перешкоди заходять до майорийшної в'язниці. Це велике приміщення, повне ткацьких верстатів та іншого начиння.