Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 25

Нарешті, переможену й тремтячу, він заганяє її в куток саней.

— Ти глянь! — спокійно звертається Єста до Беренкройца. — Графиня третя, кого ми з Дон-Жуаном захоплюємо цієї зими. Але ті обіймали мене й цілували, а графиня не хоче ані цілуватися зі мною, ані танцювати. Ти можеш збагнути жіночу натуру, Беренкройце?

Коли Єста виїхав з подвір'я, коли почулися жіночі зойки й чоловіча лайка, коли задзеленчали дзвоники й залящали батоги, коли зчинилася вся та метушня й галас, вартові біля майоришиних дверей спантеличились. "Що там скоїлося? — думають вони. — Що то за крик?"

Раптом хряснули двері, і хтось їм гукнув:

— Її викрадено! Він утік з нею!

Приголомшені вартові вибігли надвір, навіть не поглянувши, чи викрадено майориху, чи когось іншого. Їм пощастило: знайшлося місце на якихось санях, і вони від'їхали добрий шмат дороги, поки дотямили, за ким то гонитва.

Тим часом Берг і кузен Крістофер спокійнісінько підійшли до дверей ткальні, відсунули засув і випустили майориху.

— Ви вільні, — сказали вони їй.

Майориха вийшла. Вони кілками стояли обабіч дверей і не дивилися на неї.

— Надворі стоїть кінь із саньми!

Майориха вийшла, сіла на сани й поїхала. Ніхто її не переймав, ніхто навіть не знав, куди вона подалася.

А тим часом Дон-Жуан з'їжджає із пагорбів Брубю на замерзле озеро Левен. Гордий скакун мчить щодуху, свіже морозяне повітря щипає за щоки їздців. Дзвенять дзвоники, сяють зірки й місяць. Блакитнявий сніг мерехтить своїм власним блиском.

Єсту опановує натхнення.

— Бачиш, Беренкройце, це і є життя, — каже він. — Як Дон-Жуан мчить цю молоду жінку, так само час мчить людину. Ти — неминучість, що тримає віжки. Я — бажання, що оплутує волю. І вона, безсила, борсається й западається все глибше й глибше в пітьму.

— Мовчи краще! — реве Беренкройц. — Нам он уже наступають на п'яти.

І, ляснувши Дон-Жуана батогом, він жене його ще швидше.

— Там вовки, а ми здобич! — вигукує" Єста. — Дон-Жуане, голубе мій, уяви собі, що ти молодий лось! Лети крізь гущавину, бреди через мочарі, стрибай зі скелі в чисте озеро, перепливай його, мужньо звівши голову, і зникай, ховайся в непролазній, спасенній темряві густого ялинового лісу! Мчи, Дон-Жуане, бувалий викрадачу жінок! Лети, як молодий лось!

Радість сповнює Єстине запальне серце від швидкої їзди, а крик переслідувачів звучить для нього, як переможний гімн. Радість сповнює його запальне серце, коди він відчуває, як графиня тремтить зі страху й цокотить зубами.

Раптом він випускає її з своїх залізних обіймів, підводиться на санях, вимахує шапкою і гукає:

— Я, Єста Берлінг, — володар десятка тисяч поцілунків і трьох тисяч любовних листів. Слава Єсті Берлінгові! Лови його, хто може!

А за мить він уже шепоче графині на вухо:

— Хіба не чудова їзда? Не королівська? За Левеном лежить Венерн. За Венерном — море, скрізь безкраїй простір чистої синьої криги, а далі — осяйний світ. Лунко дзвенить замерзла крига, позад нас шалений крик, падають зірки у високості, попереду співають дзвоники. Вперед! Тільки вперед! Адже ж гарно так їхати, красна моя пані?

Він відпускає графиню, і вона відштовхує його від себе.

За хвилю він припадає до її ніг.

— Я негідник, просто негідник! Вам не слід було мене дражнити, графине. Ви були такі горді й величні, ви не вірили, що кавалерська рука може вас досягти. Вас любить і небо й земля. То навіщо ж було завдавати ще більшого тягаря тому, кого зневажає і небо й земля? Єста хапає графинину руку й підносить до свого обличчя.

— Ох, якби ви знали, що означає почувати себе проклятим! Людина вже не думає, що вона робить, далебі, не думає.

Ту мить Єста зауважує, що графиня без рукавичок. Він дістає з кишені своєї великі шкіряні рукавиці і надіває їй на руки.

За цей час він цілком заспокоюється, чемно всідається на санках якомога далі від графині й каже:

— Вам нема чого боятися, графине. Бачите ж бо, куди ми їдемо. Тепер ви самі розумієте, що ми не мали на думці зробити вам щось погане.

Графиня, що досі не тямилася з жаху, бачить тепер, що вони переїхали озеро і Дон-Жуан береться стрімким узбіччям до Борга.

Нарешті вони спиняються перед сходами замку й допомагають молодій графині вибратися з саней.

Побачивши коло себе своїх служників, графиня підбадьорюється й опановує себе.

— Догляньте коня, Андершуне, — наказує вона своєму візникові. — Ці добродії, що привезли мене, зайдуть, либонь, на хвильку досередини. Граф зараз над'їде.

— Як вам завгодно, графине, — відповідає Єста і відразу злазить з саней.

Берецкройц теж не роздумує і кидає віжки.

Молода графиня, що йде попереду й насилу приховує свою зловтіху, заводить, кавалерів до зали. Вона, звичайно, гадала, що кавалери не зважаться прийняти запрошення й стати віч-на-віч з її чоловіком.

Отже, вони просто не знають, який він суворий і справедливий, тому й не бояться кари за те, що силоміць забрали її в свої сани. Їй хотілося швидше почути, як граф заборонить їм надалі переступати свій поріг, побачити, як він покличе служників, покаже на кавалерів і звелить відтепер ніколи не відчиняти їм брами, послухати, як він кине їм слово зневаги не тільки за неї, але й за їхню невдячність до майорихи, своєї старої добродійки.

Він-бо такий ніжний і уважний до неї, тож увесь його справедливий гнів упаде на голови тих, хто її скривдив. Кохання додасть палу його словам. Він, що обожнює її і вважає за найтендітнішу з усіх жінок на світі, не пробачить тим неотесам, що схопили її, мов шуліка горобця. Графиня горіла жадобою помсти.

Беренкройц, полковник з густим сивим вусом, спокійнісінько зайшов до їдальні й почав грітися біля коминка, що пашів жаром, як завжди, коли графиня верталася з бенкету.

Єста стояв у сутінку коло дверей і мовчки дивився на графиню, поки служниці розкутували її. з хутра. І зненацька відчув таку радість, якої не знав уже багато років. Він зробив несподіване відкриття, хоч і сам не знав, як дійшов до нього, — усім серцем своїм відчув, що в графині живе прекрасна душа.

Поки що її душа лежить сповита й дрімає, але настане час і вона покаже себе. Єста неймовірно втішився, що відкрив у ній ту чисту, лагідну, невинну душу. Він мало не засміявся, бачивши графинине обурення: щоки палають, брови насуплені. "Ти й сама не знаєш, яка ти ласкава та добра", — думав собі він.

Вона живе в світі почуттів і ніколи не зможе як слід оцінити багатство своєї душі, міркував Єста. Але він від цієї хвилини слугуватиме графині, як слугують усьому прекрасному й неземному. І нема чого жалкувати, що він учинив над графинею насильство. Коли б вона так не злякалася, коли б не відштовхнула його так обурено, коли б він не відчув, як усе її єство збунтувалося проти його брутальності, то ніколи б не довідався, яку вона має чутливу та шляхетну душу.

Досі Єста був про графиню іншої думки: вона ж бо знала тільки розваги й танці. Та ще й вийшла заміж за недоумкуватого графа, Генріка.

Але тепер він слугуватиме їй до самої смерті, стане її псом і рабом, як любить казати капітан Крістіан.

Єста Берлінг стояв коло дверей, побожно склавши руки, ніби молився. Відтоді, як його вперше торкнувся був вогненний язик натхнення, він ще ніколи не відчував у душі такого священного тремтіння. Його навіть не погасив приїзд графа з товариством, що сипало прокльонами й обурювалося вчинком кавалерів.

Він полишив Беренкройцові відбивати перший наступ. Той, загартований не однією пригодою, спокійнісінько стояв собі біля коминка, спершись ногою на гратки, ліктем на коліно, а підборіддям — на руку, й дивився на своїх супротивників.

— Що все це має означати? — ревнув до нього низенький граф.

— А те, — відповів Беренкройц, — що відколи на світі існують жінки, існують також і дурні, що танцюють під їхню дудку.

Молодий граф почервонів і знову крикнув:

— Я питаю, що це означає?

— Я також питаю, що це означає? — глузливо мовив Беренкройц. — Питаю, чому графиня Дона не схотіла танцювати з Єстою Берлінгом?

Граф запитливо обернувся до дружини.

— Я не могла, Генріку! — вигукнула графиня. — Не могла танцювати ані з ним, ані з кимось іншим з-поміж кавалерів. Мені з думки не сходила майориха, яку вони лишили мучитись у в'язниці.

Маленький граф іще дужче випростав своє негнучке тіло і ще вище підніс свою успадковану голову.

— Ми, кавалери, нікому не дозволимо ображати себе, — мовив Беренкройц. — Той, хто не хоче танцювати з нами, мусить прокататися в наших санях. Ми не зробили графині ніякої шкоди, отже, справі кінець.

— Ні, не кінець! — обурився граф. — За вчинки своєї дружини відповідаю я. І питаю вас, чому Єста Берлінг не звернувся до мене з порахунками, коли моя дружина його образила?

Беренкройц усміхнувся.

— Я питаю вас! — знову сказав граф.

— Адже не просять у лисиці дозволу здерти з неї шкуру, — сказав Беренкройц.

Граф приклав руку до вузеньких грудей.

— Кажуть, що я людина справедлива! — вигукнув він. — Я суддя слугам своїм, то чому б не був суддею своїй дружині? Кавалери не мають права її судити. Тієї кари, що вони їй завдали, я не визнаю. Її все одно, що це було, розумієте, панове? Все одно що не було! — крикнув граф найтоншим фальцетом.

Беренкройц скинув метким оком по залі. Не тільки Сінтрам, Даніель Бендікс і Дальберг, але й усі, хто був там, нишком усміхалися, слухаючи, як він виставляв на глум графа Генріка.

Молода графиня не відразу збагнула, в чім річ. Що він не визнає? Її страху, міцних Єстиних обіймів, шаленого співу й шалених слів, палких поцілунків? Це їх, він каже, все одно що не було? Невже цієї ночі геть усе скорилося сірій богині смерку?

— Але ж, Генріку… — почала вона.

— Цить! — гримнув на неї граф і випростався, щоб виголосити їй кару. — Горе тобі, жінко, що хочеш судити чоловіка! Горе тобі, коли ти, моя дружина, зважилась образити того, кому я залюбки тисну руку! Яке тобі діло, що кавалери довели майориху до в'язниці? Хіба вони не мали на те права? Де тобі збагнути, який гнів охоплює чоловіка, коли він дізнається про жіночу зраду! Може, ти й собі хочеш піти тією слизькою стежкою, що захищаєш майориху?

— Але ж, Генріку…

Графиня безпорадно, мов дитина, простягала руки, ніби відвертала від себе лихі слова. Мабуть, досі з нею ще ніхто так суворо не розмовляв. Вона була така беззахисна серед цих жорстоких чоловіків, а тепер від неї відвернувся і її єдиний оборонець! Ніколи більше її серце не матиме снаги рятувати світ.

— Але ж, Генріку, ти мав би мене боронити!

Тепер Єста отямився, хоч було запізно.