Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 26

Він не знав, що йому робити. Він так хотів би допомогти графині! Та хіба можна втручатися у подружні справи?

— Де Єста Берлінг? — спитав граф.

— Тут! — відповів Єста і зробив жалюгідну спробу обернути все на жарт. — Ви, либонь, казали щось дуже мудре, шкода, що я спав і не чув. А що, графе, як ми тепер поїдемо собі додому і не заважатимемо вам спочивати?

— Єсто Берлінгу, оскільки моя дружина відмовилася танцювати з тобою, я накажу їй перепросити тебе й поцілувати тобі руку.

— Любий графе, — усміхнувся Єста, — хіба таку руку, як моя, може цілувати молода жінка? Вчора вона була замащена кров'ю забитого лося, а нині сажею після бійки з вуглярем. Ви, графе, вчинили шляхетний і великодушний присуд. Для мене вже й цієї винагороди досить. Ходімо, Веренкройце!

Граф заступив йому дорогу.

— Ні, стривай! — мовив він. — Моя дружина мусить слухатись мене. Я хочу, щоб вона переконалася, до чого призводить сваволя.

Єста безпорадно спинився. Графиня побіліла мов крейда, але не рушила з місця.

— Ну йди! — наказав граф.

— Я не можу, Генріку.

— Можеш, — суворо мовив граф. — Можеш… Але я знаю, чого ти хочеш. Ти хочеш примусити мене стати на герць з Єстою Берлінгом, бо з якоїсь примхи не вподобала його. Ну що ж, якщо ти його не перепросиш, мені доведеться битися. Жінки люблять, коли чоловіки через них стріляються. Ти зробила помилку, але не хочеш її виправити. Отже, доведеться відповідати мені. Я стану з ним на герць, графине. За кілька годин із мене лишиться кривавий труп.

Графиня прошила чоловіка довгим поглядом і побачила його таким, як він був насправді: дурним, боягузливим, самовдоволеним і пихатим, найнікчемнішим із людей.

— Не хвилюйся! — мовила вона, вже холодна, мов крига. — Я зроблю так, як ти велиш.

Тепер Єсту охопив розпач.

— Та що ви, графине! Не смійте! Ви просто дитина, слабка, невинна дитина, і щоб ви цілували мені руку! У вас така чиста, прекрасна душа! Я ніколи більше не зважуся наблизитися до вас. О, ніколи в світі! Я приношу смерть і руїну всьому доброму й невинному. Ви не повинні торкатися мене. Я тремчу перед вами, як вогонь перед водою. Не смійте!

Єста сховав руки за спину.

— Мені вже однаково, пане Берлінгу. Тепер мені однаковісінько. Я перепрошую вас. Перепрошую і дозвольте поцілувати вам руку!

Єста все ще тримав руки за спиною. Він роззирався по залі й відступав до дверей.

— Якщо ти не даси, щоб моя дружина поцілувала тобі руку, то мені доведеться битися з тобою, Єсто Берлінгу, а на неї накласти іншу, ще тяжчу кару.

Графиня здвигнула плечима.

— Він збожеволів з боягузтва, — прошепотіла вона. — Дозвольте, нехай я зроблю, що він велить! Мені вже тепер не страшне приниження. Зрештою, ви весь час цього хотіли.

— Я цього хотів? Ви справді вважаєте, що я цього хотів? Ну, то ви переконаєтесь, що я цього не хотів, коли взагалі не буде чого цілувати? — спалахнув Єста.

Він підбіг до коминка й засунув руки у вогонь, їх огорнуло полум'я, шкіра почала морщитись, нігті затріщали. Тієї ж миті Беренкройц схопив його ззаду за комір і відтяг від коминка. Єста наштовхнувся на стілець і сів. Тепер він соромився свого безглуздого вчинку. Чи не подумає графиня, що він просто хотів похвалитися? Отак зробити на очах повної зали людей! Справді, наче похвальба! Адже він ні крихти не ризикував.

Не встиг Єста підвестися, як графиня вже стояла перед ним на колінах. Вона схопила його червоні, закурені руки й стурбовано оглядала їх.

— Я поцілую їх! — вигукнула вона. — Неодмінно поцілую, як тільки вони перестануть боліти!

З очей у неї покотилися сльози, коли вона побачила, як попалена шкіра береться великими пухирями.

Для неї в Єсті ніби відкрилася не знана досі велич. Невже такі речі ще можливі на світі? І зроблено це задля неї! О, яка він людина, яка людина, велет у доброму й злому, лицар величних вчинків, сильних слів і блискучих манер! Герой, герой, створений інакше, ніж інші чоловіки! Раб забаганки, миттєвої примхи, гарячий і небезпечний, безстрашний і непомірно дужий.

Вона була цілий вечір така пригноблена, недобачала в світі нічого, крім смутку, жорстокості і боягузтва. Тепер усе забуто. Молода графиня знову повеселішала. Богиню смерку переможено. Для молодої графині світ знову набрав яскравих барв..

Це було тієї самої ночі в крилі нахлібників.

Кавалери уговкували і лаяли Єсту Берлінга. Літні добродії хотіли спати, та леле! Він не давав їм спокою. Дарма вони позаслонювали ліжка завісами й погасили світло — Єста не замовкав ні на хвилину.

Він заявив їм, що молода графиня янгол і він обожнює її. Він слугуватиме і поклонятиметьея їй. Тепер він радий, що всі жінки його знехтували, бо зможе присвятити своє життя тільки їй. Вона, звичайно, зневажає його. Але він буде щасливий, коли вона дозволить йому, мов тому псові, лежати біля своїх ніг.

Чи вони коли придивлялися острівця Лаге на озері Левен? Чи бачили його південний бік, де гострозубі скелі виростають стрімко з води? А північний, де острів злагідна спадає до озера і де піщані коси, зарослі прегарними високими смереками, сягають далеко в озеро й утворюють чудові затоки? Там, на стрімкій вершині, де ще лишились руїни давньої піратської фортеці, він збудує молодій графині. мармуровий палац. Широкі сходи, вирубані просто в скелі, спускатимуться до самого озера, а до них причалюватимуть човни. Замок матиме чудові зали і високі вежі з позолоченими зубцями. Молодій графині годиться саме таке житло. Старезний трухлявий Борг не вартий, щоб вона туди й ногою студила.

За якийсь час то тут, то там із-за жовтих картатих завіс почало долинати хропіння, але решта кавалерів і далі лаяли Єсту та його шалені марення.

— Люди, — озвався той урочисто, — я бачу зелену землю, вкриту творіннями рук людських або залишками тих творінь. Піраміди давлять землю, вавілонська вежа прохромила небо, з пилу й пороху здіймалися храми і сірі фортеці. Та чи лишиться навіки хоч одне з того, що створили руки людські? О люди, покиньте кельму і глину! Накрийте собі голову мулярським фартухом, ляжте й будуйте вві сні чудові замки! Навіщо вашій душі замки з каменю й цегли? Вчіться споруджувати вічні замки в снах і мріях!

Єста засміявся і врешті пішов спати.

Коли небавом графиня довідалася, що майориху визволено з в'язниці, вона влаштувала обід на честь кавалерів. Відтоді почалося її довге й щире приятелювання з Єстою Берлінгом..

Розділ одинадцятий

ОПОВІДКИ ПРО ДУХІВ

О діти нашої доби!

Я не можу вам оповісти нічого нового, тільки давнє і вже призабуте. Я винесла свої оповідки з дитячих кімнат, де малята сидять на низеньких ослінчиках навколо бабусі з сивими косами, з челядень, де коло вогню зібралися наймити й орендарі, — з їхнього мокрого одягу йде пара, вони дістають із шкіряних піховок, що висять на. шиї, ножі, крають грубі скибки м'якого хліба, намазують їх маслом і балакають про всяку бувальщину, — та з салонів, де літні добродії, зручно вмостившись у кріслах-гойдалках, підохочені келихам гарячого пуншу, згадують про давнину.

А коли дитина наслухається бабусиних казок, оповідок челяді і спогадів про давнє літніх добродіїв, то стоїть зимового вечора коло вікна і вже бачить на небосхилі не летючі хмари, а хисткі однокінні повози кавалерів, зірки їй здаються свічками, що блимають у старовинному графському замку Борзі, а шурхіт прядки в сусідній кімнаті нагадує про Ульріку Дільнер. Постаті давніх часів заполонюють уяву дитини, вона живе ними і мріє про них.

Коли таку дитину, з душею, вщерть переповненою образами з казок, посилали на горище по льон чи по сухарі, як хутко дріботіли її ноженята, як бігла вона сходами й сіньми, аж поки знову опинялася в кухні. Бо в темряві завжди спадали їй на думку почуті від старших давні оповідки про лихого господаря з Форша, що кумився з дияволом.

Прах лихого Сінтрама давно вже спочиває на цвинтарі в Свартше, але ніхто не вірить, що душа його полинула до бога, як написано на надгробному камені.

За життя був він один із тих, до кого в довгі сльотливі недільні надвечір'я часто приїздила важка карета, запряжена чорними кіньми. З неї висідав елегантний добродій, вбраний у чорне, і грою в карти чи в бабки допомагав коротати господареві нудні години, що своєю одноманітністю доводили його до розпачу. Гра тяглася ген аж до півночі, а як удосвіта чужинець від'їздив, то завжди залишав на прощання якийсь зловісний подарунок.

Поки Сінтрам ходив по землі, його приїзд завжди ознаймовували духи. Перед такими, як він, котилась луна: гуркотіла карета на подвір'ї, ляскав батіг, озивався голос на ганку, відчинялись і зачинялись сінешні двері. Той гамір був такий гучний, що будив собак і людей, а тим часом ніхто ще не з'являвся. То були тільки духи, віщуни лихих гостей.

О, які то жахливі люди, що лигаються з нечистою силою! А що то за великий, чорний пес, що з'явився у Форші при Сінтрамі? Він мав страхітливі, мов жарини, очі і довгий червоний язик, що звисав з роззявленої пащі. Якось, коли саме челядь на кухні обідала, він зашкрябав у двері лапою і до смерті наполохав усіх дівчат. Але один парубок, найдужчий з усіх, схопив із печі головешку, рвонув двері і всунув її псові в пащу.

Той моторошно завив і кинувся геть; з пащі йому бухкало полум'я і дим, навколо сипалися іскри, а сліди за ним світилися, мов вогонь.

А хіба не страшно було, що кожного разу, коли господар Форша повертався з якоїсь подорожі додому, в нього був інший запряг? Виїздив він кіньми, а вночі завжди повертався чорними волами. Люди, що мешкали при гостинці, бачили, як чорніли роги проти ясного неба, коли Сінтрам минав їхні садиби, чули, як воли ревли, і жахалися, що ратиці і колеса на сухій кам'янистій дорозі кресали іскри.

Авжеж, було чого ноженятам дріботіти, щоб якнайшвидше перейти довгі темні сіни. Бо якби той, чиє наймення не можна вимовити, взяв та й вигулькнув з темного кутка! Хіба такого не може бути? Адже він показується не тільки лихим людям. Хіба не бачила його Ульріка Дільнер? І вона, і Анна Шернгек казали, що бачили його на власні очі.

Друзі й братове мої, всі, хто любить танцювати й сміятися! Уклінно благаю вас: танцюйте обережніше, смійтесь тихіше, бо може статися велике лихо, як ваші єдвабні черевички на тоненькій підошві настопчуть не тверду мостину, а чутливе людське серце, а веселий, дзвінкий, мов срібний дзвіночок, сміх доведе до розпачу чиюсь душу!

Мабуть, підошви молодих надто важко топтали серце старої Ульріки Дільнер, а їхній сміх надто зарозуміло дзвенів у її вухах, бо вона враз палко захотіла прав і привілеїв одруженої жінки.