Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 46

Була там і таємнича цариця Савська в блакитній корсетці й червоній спідниці, з гусячою лапою замість ноги і з цілим оберемком пророчих книг. На хорах лежав сивий святий Єран — самітний, бо кінь і змій були вже повідбивані. А ще стояли святий Крістофер з палицею, що пустила пагінці, і святий Ерік з берлом та сокирою, у довгому плащі, витканому золотими квітами.

Я не раз сиділа в неділю у церкві Свартше й шкодувала, що святих забрано звідти. Як там було порожньо без них! Мені байдуже було б, якби їм бракувало носа чи ноги, якби на них зблякла позолота й облущилася фарба. В моїх очах їх завжди осявало б проміння легенд.

З тими святими було багато мороки, вони часто губили свої берла, вуха чи руки, і їх доводилось лагодити й чистити. Громаді вже надокучило це, і вона рада була їх спекатись. Одначе селяни не скривдили б так святих, якби не граф Дона. То він звелів їх викинути геть.

Я ненавиділа його за те, як тільки може ненавидіти дитина. Ненавиділа, як голодний жебрак ненавидить скупу господиню, що не дала йому шматка хліба. Ненавиділа, як убогий рибалка ненавидить бешкетника, що порве йому мережу або зробить дірку в човні. Бо хіба я не була голодна й спрагла під час довгої служби божої? А він забрав хліб, що підживив би мій дух. Хіба не прагнула моя душа в безмежну далечінь, до неба? А він знищив мій човен і порвав мережу, що в неї я ловила святі видива.

У світі дорослих нема справдешньої ненависті. Хіба тепер я могла б ненавидіти таку нікчему, як граф Дона, такого божевільного, як Сінтрам, чи таку вилинялу даму, як графиня Мерта? Але змалку!.. Щастя їхнє, що на той час вони вже давно повмирали.

Мабуть, священик стояв на казальниці й говорив про мир і злагоду, але його слова ніколи не досягали до нашого місця в церкві. О, якби там були череп'яні святі! Вони б так до мене промовили, що я б усе почула і все зрозуміла!

Я не раз сиділа й думала, як же так їх забрано й понищено?

Коли граф Дона звелів скасувати свій шлюб, замість пошукати дружину й узаконити; його, всі обурилися, бо знали, що молода графиня втекла тільки тому, щоб її не замучили до смерті. Граф, мабуть, хотів якимось добрим вчинком вернути собі божу ласку й повагу людей, тому вирішив полагодити церкву в Свартше. Він звелів її помалювати в білий колір і поздирати образи на стелі. Він сам зі своїми слугами попереносив у човен фігури святих і потопив їх у глибокому Левені.

Та як він зважився піднести руку на господніх вибранців?

Як міг статися такий злочин? Чи рука, що відрубала голову Олофернові, не мала більше меча? Чи цариця Савська забула всю таємничу мудрість, що ранить дужче за отруєну стрілу? Святий Олафе, старий вікінгу, святий Єране, старий переможцю змія, невже відгриміла слава ваших подвигів, невже згас німб ваших див? Та, видно, святі самі не хотіли боронитися від плюндрівників. Оскільки селяни Свартше не хотіли купувати фарби на їхнє вбрання і позолоти на їхні корони, то вони дозволили графові Доні винести себе і втопити в бездонному Левені. Може, вони не хотіли більше ганьбити храму божого? О, безпорадні, може, вони згадували ту пору, коли люди стояли навколішки й молилися перед ними?

Я думаю про той човен, що, повний святих, плив озером Леовеном тихого літнього вечора. Весляр повільно гребе й лякливо зиркає на незвичайних пасажирів на прові й на кормі. З ним сидить також граф Дона, але він не боїться. Він бере своїми вельможними руками одну фігуру по одній і кидає у воду. Чоло в нього ясне, серце спокійне. Він почуває себе борцем за чисте євангельське вчення. І не сталося жодного дива на славу давніх святих. Тихо й сумирно вони пірнали в небуття.

Другої неділі вранці церква в Свартше була вже біла, аж очі сліпила. Жоден образ більше не порушував спокійної задуми. Тепер побожні люди могли тільки внутрішнім зором бачити небесне царство й обличчя святих, а молитви їхні мали летіти на власних дужих крилах до всевишнього. Більше вони не могли чіплятися за поли святих.

О, яка зелена земля, чудова домівка людей! О, яке блакитне небо, мета їхньої ненастанної туги! Весь світ променіє барвами. То чого ж церква має бути біла? Біла, мов зима, гола, мов злидні, бліда, мов страх! Але вона не яскрить інеєм, як зимовий ліс, не блищить перлами й мереживом, як невинна наречена в шлюбній сукні. Вона стоїть біла, холодна, помальована клеєвою фарбою, без статуй, без образів.

Тієї неділі граф Дона сидів на хорах у заквітчаному кріслі, щоб усі його бачили й хвалили. Адже йому наложить шана за те, що він звелів полагодити старі лавки, викинути бридкі статуї, засклити побиті вікна й пофарбувати всю церкву. Звісно, він мав право вчинити; так. Якщо він хотів уласкавити бога, то добре, що прикрасив його храм так, як сам уважав за найкраще. Але чого ж він домагався за це подяки?

Він, що мав на своєму сумлінні неспокутувану жорстокість, повинен був би стояти навколішки коло ганебного стовпа й благати своїх братів і сестер по вірі молитися за нього, щоб бог дозволив йому лишитися в своєму храмі. Йому більше личило б стояти там, як найостаннішому злодієві, аніж сидіти на хорах на почесному місці і приймати хвалу за те, що він виявив бажання помиритися з богом.

Авжеж, графе, бог напевне сподівався побачити тебе коло ганебного стовпа. Він-бо не дав ошукати себе тим, що люди не зважились тебе осудити. Він справедливий бог і велить каменям говорити, коли люди мовчать.

Служба божа скінчилася, проспівано останній псалом, але ніхто не вийшов з церкви. Священик вибрався на начальницю виголосити графові подяку. Одначе до слова він не дійшов.

Бо відчинилися двері й на порозі з'явилися давні святі, мокрі, в зеленому баговинні, обліплені рудою глиною. Мабуть, вони перечули, що тут мають вихваляти того, хто кинув їх у безодню, хто вигнав їх з божого дому й утопив у холодних нищівних хвилях. Вони з'явилися сказати й своє слово.

Їм не подобався одноманітний хлюпіт води. Вони звикли до побожного співу й молитов. Досі святі все покірно терпіли, бо гадали, що воно робилося на славу божу. Аж ні. Он сидить на хорах, на почесному місці, граф Дона і чекає, щоб його хвалили й поклонялися йому в святому храмі. Такого вони вже не могли стерпіти. Тому й піднялися з своєї водяної могили й прийшли до церкви показатися людям. З'явився святий Олаф з короною на шоломі, і святий Ерік у плащі з золотими квітами, і сивий святий Єран, і святий Крістофер. Не було тільки з ними цариці Савської і Юдит.

І коли вражені парафіяни трохи отямилися від того дива, в церкві почувся шепіт:

— Кавалери!

І справді — то були кавалери. Вони підійшли до графа, мовчки взяли на плечі його крісло, винесли з церкви й поставили на пагорбі.

Вони не промовили жодного слова й не озиралися навколо. Просто винесли графа Дону з божого храму, а потім найкоротшою стежкою подалися вниз до озера.

Ніхто їм не став на заваді, а самі вони не гаяли часу на пояснення свого вчинку. І так усе було зрозуміло. "Ми, кавалери з Екебю, маємо свою думку про це. Граф Дона не вартий, щоб його вихваляли в божому храмі. Того ми й винесли його. Коли хто хоче, то нехай заносить його назад".

Та ніхто не схотів заносити графа до церкви. Священик так і не виголосив похвального. слова. Люди почали розходитись. Не було таких, хто не визнавав би, що кавалери мають слушність.

Парафіяни згадали про біляву молоду графиню, яку так жорстоко мучили в Борзі. Згадали, яка вона була добра до бідних і яка мила — людям аж легше ставало, досить було їм глянути на неї.

Звичайно, гріх було робити таку сваволю в церкві. Але священик і парафіяни відчували, що самі вони замалим не встругнули всевишньому ще гіршого жарту. Ті відчайдушні старі бешкетники добре їх присоромили.

— Коли люди мовчать, за них говорять камені, — казали вони.

Після того випадку граф Дона не міг витримати в Борзі. Якось темної ночі на початку серпня впритул до ганку під'їхала закрита карета. Навколо неї поставали всі слуги, і графиня Мерта вийшла закутана в шалі, з густим серпанком на обличчі. Хоч її вів граф, вона однаково скидалася й тремтіла. Її насилу вмовили перейти передпокій і ганок.

Врешті вона сіла в карету, за нею побрався граф, дверцята зачинилися, і коні рушили вчвал. Коли другого ранку сороки прокинулись, графині вже не було в Борзі.

Граф оселився далеко на півдні. Борг продали, і відтоді він часто міняв господарів. І хоч усім він подобався, але мало кому приніс щастя.

Розділ двадцять п'ятий

БОЖИЙ МАНДРІВЕЦЬ

Одного серпневого надвечір'я божий мандрівець, капітан Ленарт, добрався до заїзду в Брубю і зайшов до кухні. Він повертався додому, до своєї садиби Гельєсетер, що лежала під самим лісом за чверть милі на північний захід від Брубю.

Тоді капітан Ленарт іще не знав, що стане божим мандрівцем. Він не тямився з радощів, що скоро знову побачить свою домівку. Його було спіткало тяжке лихо, але тепер він дома, і все зміниться на краще. Він не знав, що мав стати одним із тих, кому не судилося спочивати під рідною стріхою та грітися біля власної груби.

Божий мандрівець, капітан Ленарт, мав веселу вдачу, В кухні не було нікого, і він заходився гратись, наче малий бешкетник. Поплутав на верстаті нитки й перекрутив пас на прядці. Тоді шпурнув кота псові на голову й реготав, аж луна йшла, бачивши, як мирні досі тварини зчепилися одне з одним, як горіли в них очі і наїжачувалася шерсть.

На той гармидер з'явилася господиня. Вона стала на порозі й дивилась, як гість реготав з розлючених тварин. Господиня добре його знала: востаннє вона бачила його на арештантському повозі з кайданами на руках. П'ять з половиною років тому на зимовому ярмарку. в Карлстаді якийсь злодій покрав коштовності в губернаторової дружини. Пропало багато каблучок, браслетів і шпильок, що їх шляхетна дама дуже цінувала, бо то все були речі або успадковані, або подаровані на пам'ять. Їх так і не пощастило знайти. Але скоро пішла поголоска, що коштовності вкрав капітан Ленарт із Гельєсетера.

Господиня заїзду ніяк не могла збагнути, звідки взялася та дивна поголоска. Адже капітан Ленарт був чесний, порядний чоловік. Він щасливо жив з своєю дружиною, яку привів у дім всього лиш кілька років тому, бо пізно доробився статку, щоб одружитися.