Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 52

І знаєш, чому я зверталась до господа з такою молитвою?

Вона запитливо глянула на Анну Шернгек, що бліда й принишкла сиділа поруч неї. Може, дівчина боролась сама з собою і тлумила глухий внутрішній голос, що вже навіть тут, біля свіжої могили, починав нашіптувати їй, що тепер вона вільна.

— Через тебе, — мовила капітаниха.

Дівчина зіщулилась, мов від тяжкого удару, але не сказала ні слова.

— Анно Шернгек, ти була колись горда й свавільна дівчина. Ти гралася моїм сином, то заручилася з ним, то знов відштовхнула його. Що йому було робити? Він змирився, як багато інших. Може, він, як і всі ми, любив твої гроші не менше за тебе саму. Та потім ти вернулась, принесла радість, у наш дім, ласкава, терпляча, сильна й добра. Ти оточила нас своєю любов'ю, Анно, зробила щасливими, і ми, бідні люди, схилились тобі до ніг.

А все ж таки, все ж краще б ти не поверталася. Тоді мені не треба було б просити бога вкорочувати віку моєму синові.

Тоді, на різдво, він би ще витримав розлуку з тобою, але пізнавши тебе таку, як ти стала, не мав би вже сили жити без тебе.

Хоч нині ти, Анно, йшла за труною мого сина в шлюбному вбранні, та якби він жив, ти б ніколи не стала з ним під вінець у церкві Бру, бо ти не кохала його.

Я бачила, що ти повернулася просто з жалощів, щоб полегшити нашу гірку долю. Ти його не кохала. Я знаю, що таке кохання, й розумію, коли воно є, а коли його нема.

І тоді я подумала: "Хай краще господь забере мого сина, поки йому з очей не спала полуда!"

О, якби ти кохала його! Або якби була не верталася й не полегшувала нам життя, коли не любила його! Я знаю свій обов'язок. Якби він не помер, мені довелося б сказати йому, що ти його не кохаєш і що одружуєшся тільки з милосердя. Мені довелося б присилувати його вернути тобі волю, і тоді б він довіку не мав щастя. Тому я й просила бога, щоб він помер і мені не довелося порушувати спокій його душі. Тому я раділа, як у нього западалися щоки, тішилась, як йому хрипіло в грудях, тремтіла з ляку, що смерть не зможе доконати свого діла.

Вона замовкла і чекала на відповідь. Та Анна Шернгек не могла говорити, вона ще дослухалася до голосів, що бриніли в глибині її душі.

— О, які щасливі ті, що можуть оплакувати своїх померлих, проливати сльози за ними! — розпачливо вигукнула капітаниха. — А мені доводиться стояти над могилою свого сина з сухими очима й радіти його смерті. Ох, яка я нещасна!

Анна Шернгек міцно притисла руки до грудей. Їй згадалася зимова ніч, коли вона заприсягнулася своїм молодим коханням, що буде цим бідним людям опорою та втіхою, і затремтіла. Невже надаремне, невже бог не прийняв її жертви? Невже все обернулося на прокляття?

А може, бог поблагословив би її жертву, якби вона віддала геть усе, може, тоді дозволив би їй приносити людям. втіху і щастя, допомагати їм?

— Що треба, щоб ви могли оплакувати свого сина? — запитала вона.

— Треба, щоб я перестала вірити своїм старечим очам. Коли б я переконалася, що ти кохаєш мого сина, то журилася б, що він помер.

Тоді Анна підвелася, очі її горіли екстазом. Вона зірвала з себе шлюбний серпанок і розстелила його на могилі, скинула вінець і поклала біля серпанка.

— Бачите, як я його кохаю! Я дарую йому свій вінець і серпанок. Я вінчаюся з ним і ніколи вже не належатиму іншому.

Капітаниха також підвелася. Хвилину вона стояла мовчки, тіло її тремтіло, обличчя болісно скривилося, і ось нарешті з очей потекли сльози, гіркі сльози.

Моя бліда посестра, смерть-визволителька, скинулась, побачивши ті сльози. Отже, й тут не зустріли її радісно, й тут не тішилися від щирого серця з її появи.

Вона насунула каптур низько на очі, нечутно злізла з цвинтарного муру й зникла між полукіпками в полі.

Розділ двадцять дев'ятий

ПОСУХА

Якщо мертві речі вміють любити, якщо земля й вода відрізняють приятелів від ворогів, то я хотіла б здобути їхню любов. Хотіла б, щоб зелена земля не відчувала тягаря моєї ходи, щоб простила мені, що через мене її крають плугом і бороною, щоб радо прийняла в своє лоно моє мертве тіло. Хотіла б, щоб вода, чиє блискуче свічадо порють мої весла, була така терпляча до мене, як мати до непосидющої дитини, що вилазить їй на коліна й мне святкову сукню. Я хотіла б приятелювати з чистим повітрям, що тремтить над блакитними горами, з ясним сонечком і прекрасними зірками. Бо мені часто здається, що мертві речі почувають і страждають разом з живими. Між ними і нами немає такої великої різниці, як собі думають люди. Чи знайдеться в світі хоч одна порошинка, що не була б уже в круговороті життя? Чи порох, що здіймається на дорозі, не був колись м'якенькою косою або лагідними, ніжними руками? Чи вода в колії від коліс не була колись кров'ю, що текла в неспокійному серці?

У мертвих речах живе ще душа. Що вона чує в своєму сні без видив? Божий голос напевне чує. Але чи доходить до неї людський голос?

О люди наших днів, хіба ви не помічаєте цього? Коли неспокій та ненависть сповнюють землю, мертві речі також страждають. Хвилі тоді стають дикі й жадібні, мов розбійники, а земля скупа, мов скнара. Та лихо тому, через кого зітхають ліси й плачуть гори.

Усім дався взнаки той рік, коли в Екебю господарювали кавалери. Здавалося, що людська тривога передалася й незворушним мертвим речам. Як мені змалювати ту пошесть, що ширилась по цілому Вермланді? Чи кавалери стали якимись місцевими богами, що все надихали своїм духом? Авантурницьким, безтурботним, шаленим духом.

Світ би зачудувався, коли б оповісти про все, що зайшло того року на берегах Левену. Прокидалося давнє кохання і спалахувало нове. Розгорялася давня зненависть, і довго виношувана жадоба помсти ловила свою жертву. Всі жадібно ганялися за насолодами: танцями, забавами, картами й пиятиками. Виявилося все те, що досі ховалося глибоко в душі.

Та пошесть ширилася з Екебю. Найперше вона перекинулась на рудні й маєтки, доводячи людей до горя й до гріха. Ще якось можна дослідити, що робилося по. великих маєтках, бо старі люди зберегли спогади про ті події, але що ми знаємо про те, як пошесть ширилася в народі? Одначе нема сумніву, що неспокій ішов від села до села, від хати до хати. Прихована розпуста безсоромно виходила на люди, маленька розколина між чоловіком і жінкою переростала в провалля, і навіть велика цнота й сильна воля, що звичайно тримаються в затінку, показували свою потугу. Бо не все, що діялось, було погане, але часи настали такі, що інколи добро робило не менше спустошення, ніж зло. Так, як у велику бурю в лісі, коли одне дерево ламає інше, одна смерека тягне за собою другу, і навіть підлісок трощиться, навколо повалених велетнів.

Певна річ, що шаленство охопило й селян та двірську челядь. У всіх розгулялося серце й зашуміло в голові. Ніколи не танцювали так весело на роздоріжжях, ніколи так швидко не спорожняли барильця з елем, ніколи не марнували стільки зерна на горілку, як тоді. Ніколи не влаштовували стільки гостин, і ніколи від гострого слова не було так близько до ножа.

Але тривога панувала не лише між людьми. Вона поширилася на все живе. Ніколи ще так не розбишакували вовки й ведмеді, ніколи сичі й лисиці не подавали голос так моторошно й не робили такої шкоди, ніколи так часто не пропадали вівці в лісі й не гинуло стільки худоби на всяку хворобу.

Хто хоче збагнути взаємозв'язок між речами, хай покине місто й оселиться десь у хатині на узліссі. Хай ночами пильнує вугільної ями або проживе влітку місяць на воді, на плоту, що повільно плине до озера Венерн. Тоді він навчиться помічати всі явища в природі й пізнає, як мертві речі залежать від живих. Він побачить, що коли запановує тривога, то вона порушує лад мертвих речей. Прості люди знають про це. В такі часи мавки гасять вугільні ями, русалки розбивають човни, водяники насилають слабість, а гноми виголоджують корів. Так було й того року. Ніколи ще весняна повінь не була така навальна. Кузня й млин в Екебю були не єдина її здобич. Маленькі потічки, що досі весною здобувалися хіба що забрати порожній оборіг, тепер накидалися на цілі садиби й несли їх з собою. Ніколи грім не завдав стільки лиха до зелених свят. Бо після свят його більше не було чутно. Настала посуха.

За ціле довге літо не випало жодного дощу. З середини червня аж до початку вересня береги Левену ненастанно купалися в сонці.

Дощ не хотів падати, земля родити, вітер віяти. Саме тільки сонце щедро заливало землю своїм промінням. О миле сонечко, життєдайне сонечко, як мені оповісти про твої лихі вчинки? Сонце, схоже на кохання — хто не (знає його примх і хто їх не вибачить? Сонце схоже на Єсту Берлінга. Воно дає кожному втіху, тому люди й мовчать про зло, яке воно приносить.

Посуха після зелених свят деінде не завдала б такої шкоди, як у Вермланді. Але там весна прийшла пізно. Трава ще не встигла підхопитися з землі й так і не виросла. Жито лишилося без поживи саме тоді, як почало наливатися. Ярина, основний хліб вермландців, мала вутлі колоски й виросла заледве на чверть метра. Пізно посіна ріпа зовсім не зійшла, і навіть картопля не змогла добути вологи з сухої, мов камінь, землі. Такого року тривога найперше охоплює мешканців лісових хатин, а вже від них спускається до спокійніших долинян.

— Рука господня когось шукає, — кажуть люди.

І кожен б'є себе в груди й вигукує:

— Може, мене, о матінко природо, може, мене? Може, через мене не йде дощ? Може, це з гніву на мене сувора земля висохла й затвердла? А вічне осяйне сонце, що день у день ллє своє проміння з безхмарного неба, — чи не на мою голову збирає воно свій жар? А якщо не мене шукає рука господня, то кого?

Дрібне жито сохне, картопля не знаходить поживи в закам'янілому груші, худоба з почервонілими очима важко дихає зі спеки й товпиться навколо висохлих криниць, страх за майбутнє стискає людям серце, а по краю ходять погані чутки.

— Таке лихо не може статися без причини, — кажуть люди. — Кого ж шукає рука господня?

Одної серпневої неділі після служби божої люди верталися купками з церкви розпеченою на сонці дорогою. Куди око сягало, скрізь були вигорілі ліси й висохлі поля. Жито вже вижали, але полукіпки стояли рідко й снопи були маленькі. Ті, кому треба було випалювати хмиз, мали цього року легку роботу, але вогонь перекидався й на сухий ліс.