Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 50

Я б собі орав і сіяв, бо люблю працювати.

Він дивився на Мар'яну чесними очима, і вона знала, що то правда, що на нього можна покластися. Вона заручилася з ним не тільки тому, що хотіла піти з дому, але й тому, що він завше їй подобався.

Проте Мар'яна ніколи не забуде того тяжкого безглуздого місяця, що почався після їхніх заручин одного серпневого вечора.

Барон Адріан ставав з кожним днем сумніший і мовчазніший. Він, щоправда, приїздив до Б'єрне часто, навіть по кілька разів на день, але Мар'яна помічала, який він пригноблений. Коли ще були гості, він здобувався на який жарт, а як вони залишалися самі, притихав і робився нестерпно нудний. Вона добре розуміла, що з ним діялося. Виходить, не легко одружитися з бридкою жінкою. В ньому прокинулась відраза. Мар'яна краще, ніж хто, знала, яка вона бридка, Звичайно, вона з самого початку дала йому наздогад, що не чекає від нього пестощів і любощів, та однаково йому важко звикнути до думки, що вона стане його дружиною. І він що далі, то дужче мучився. То чого ж він зволікає, чого не зриває заручин? Адже Мар'яна досить ясно натякала йому на це. Сама вона не могла нічого вдіяти. Батько заявив навпростець, що як вона й далі перебиратиме нареченими, то накличе на себе неславу. Врешті Мар'яна почала зневажати і батька, й Адріана, і ладна була зробити що завгодно, аби тільки спекатися їх обох.

І раптом через кілька днів після великого бенкету на честь заручин усе навдивовижу змінилося.

Посеред (піщаної доріжки перед самим ганком у Б'єрне лежав великий камінь, що не одному дався взнаки. Вози наїздили на нього, коні й люди спотикалися, служниці, що поверталися від корів з важкими дійницями, зачіплялися й розливали молоко, а каменя все одно не прибирали, бо він там лежав ще за тих часів, як були живі батьки Мельхіора Сінклера, коли ніхто навіть і не думав будуватися на тому місці. Тож господар і не хотів викопувати його звідти.

Але якось наприкінці серпня служниці несли важкий шаплик, спіткнулись на камінь, попадали й дуже побилися. Всі ще дужче зненавиділи той камінь.

Це було вранці. Мельхіор Сінклер, як завжди в цю пору, подався оглядати своє господарство. Але челядь ще не розійшлася до роботи, тож пані Густава звеліла наймитам викопати камінь.

Вони ломами та лопатами виважили й витягли з землі старого заваду, а тоді вшістьох віднесли його в куток подвір'я.

Та не встигли наймити впоратися з каменем, як повернувся господар і відразу помітив зміну. Можна собі уявити, як він розсердився. Мовляв, подвір'я стало ніби чуже. Хто насмілився забрати камінь? Ага, пані Густава звеліла. Та чи мають ті жінки бога в серці? Адже вона добре знає, який той камінь йому дорогий!

Він пішов просто до каменя, підняв його, переніс на давнє місце й кинув додолу. А щойно з тим каменем насилу впоралося шестеро чоловік! Його подвиг потім подивляв цілий Вермланд.

Коли він ніс камінь подвір'ям, Мар'яна стояла в їдальні біля вікна й бачила його. Ніколи він не здавався їй таким страшним. Він був її паном, цей жахливий, непомірно дужий чоловік, всевладним, вередливим паном, що визнавав тільки свою власну волю.

Вони саме збиралися снідати, і дівчина тримала в руках ножа. Вона несамохіть піднесла його догори.

Пані Густава схопила дочку за руку.

— Мар'яно!

— Що, мамо?

— Ох, ти так змінилася на виду. Я аж злякалась.

Мар'яна довго дивилася на матір. Їй ще тільки п'ятдесят років, а вона така висхла, сива й зморщена. Вона віддана чоловікові, як собака, і ніколи не рахує штурханів та ударів. Навіть як вона в доброму гуморі, на неї шкода дивитися. Вона нагадує дерево на березі моря, що його ненастанно шмагає буря й ніколи не дає йому спокійно розпростати віття. Вона навчилась ходити манівцями, бреше, коли треба, часто вдає дурнішу, ніж є насправді, щоб уникнути докорів.

І такою зробив її чоловік.

— Ви б дуже побивались, якби тато помер? — запитала Мар'яна.

— Мар'яно, ти гніваєшся на батька. Ти весь час лиха на нього. Чому б не забути всього тепер, коли ти маєш іншого нареченого?

— Ох, мамо! Це від мене не залежить. Хіба я винна, що боюся його? Хіба ви самі не бачите, який він? За що я маю любити його? Він нестриманий, брутальний. Він так вас вимучив, що ви дочасно постарілися. Чому він має бути нашим паном? Він же поводиться, як шалений. За що я маю поважати його й шанувати? Де його добрість, його милосердя? Я знаю, що він дужий. Він будь-коли може повбивати нас. Як захоче, то може нас вигнати з дому. Чи не за це я маю його любити?

Пані Густаву раптом наче хто підмінив. Де й набралася сила та відвага, і вона владно мовила дочці:

— Мар'яно, отямся! Мабуть, батько добре зробив, що замкнув перед тобою взимку двері. Побачиш, що тобі за це не минути кари. Навчися терпіти без зненависті, Мар'яно, страждати без думки про помсту.

— О, я така нещасна, мамо!

І саме тоді все сталося. Вони почули, як у сінях загуркотіло й щось важко впало додолу.

Вони ніколи не дізналися, чи Мельхіор Сінклер стояв на сходах і чув крізь відчинені дівері, що казала дочка, чи йому завадила надмірна натуга. Та як мати й дочка вибігли з хати, він лежав долі зомлілий. Вони потім не зважувались питати, що йому було, а сам він нічим не дав узнаки, що чув розмову. Мар'яна боялась навіть подумати, що несамохіть помстилася за себе, але, побачивши батька, що лежав на тих самих східцях, де вона колись зненавиділа його, вона відчула, що в серці її розтанула гіркота.

Невдовзі батько опритомнів, а полежавши днів зо два, й зовсім видужав, але став якийсь інакший.

Мар'яна дивилася на батьків, що походжали в садку. Тепер вони завжди були вкупі. Батько нікуди не виходив сам, нікуди не їздив і бурчав на гостей та на кожного, хто відривав його від дружини. До нього прийшла старість. Він не міг узятися до листа, дружині доводилось писати за нього. Він нічого не вирішував сам, завжди радився з дружиною і робив так, як вона казала. І завжди був лагідний та ласкавий. Він сам помітив, яка в ньому зайшла зміна і яка щаслива стала його дружина.

— Матері тепер добре, — сказав він якось Мар'яні, кивнувши на пані Густаву.

— О любий Мельхіоре! — вигукнула мати. — Ти ж бо знаєш, що я краще хотіла б, аби ти знову був дужий і бадьорий.

І вона справді цього хотіла. Вона любила розповідати, який він колись був сильний, як він гуляв не згірше за кавалерів з Екебю, як умів залагоджувати свої справи й заробляв багато грошей саме тоді, коли їй здавалося, що він своїм шаленством пустить їх з торбами. Але Мар'яна знала, що, попри всі свої нарікання, мати щаслива. Вона стала для чоловіка всім, і цього було їй досить. Вони обоє постарілися, передчасно зламались. Мар'яна уявила собі їхнє майбутнє життя. Батько буде дедалі кволішати, повертатимуться напади паралічу і він ставатиме все безпорадніший, а мати піклуватиметься про нього, аж поки їх розлучить смерть. Але це ще, може, буде нешвидко, і пані Густава встигне натішитись своїм тихим щастям. Так повинно бути, думала Мар'яна, бо життя ще у великому боргу перед матір'ю.

І її майбутнє теж не здавалося тепер таким понурим. Їй уже не треба було одружуватися із страху й розпачу і міняти одного пана на іншого. Зранене серце заспокоїлось. Ненависть відшумувала в. ньому, як і кохання, але вона вже не думала про те, якого страждання їй це коштувало. Вона усвідомила, що стала правдивіша, багатша душею і шляхетніша, ніж була досі. Хіба вона могла тепер шкодувати, що стільки вистраждала? Хіба немає в кожному стражданні добра? Може, все ще обернеться в щастя? Тепер вона почала вважати за добре все, що могло піднести її на вищий щабель людяності. Давні пісні не мали рації. Не сам тільки смуток є в цьому світі. Вона вирушить у подорож і пошукає собі такого місця, де буде потрібна. Якби батько був такий, як колись, то нізащо не дозволив би їй зірвати заручини. А тепер пані Густава все владнала. Мар'яні навіть дозволено позичити баронові Адріанові грошей, яких йому так було треба.

Навіть про нареченого Мар'яна тепер думала з радістю. Адже вона звільниться від нього. Він їй нагадував Єсту — був такий самий зухвалий і життєрадісний. Тепер вона знову побачить його веселим. Він знову стане лицарем Ясне Сонечко, таким пишним, як він недавно був приїхав на батькове подвір'я. Вона придбає йому землю, де він зможе орати й сіяти, скільки душа забажає, і ще побачить, як він поведе до олтаря якусь вродливу дівчину.

Так міркуючи, Мар'яна сідає й пише листа, щоб вернути нареченому волю. Вона вибирає лагідні, переконливі слова, розумні, начебто й жартівливі, а все ж такі, щоб він збагнув, які поважні в неї наміри.

Не встигає Мар'яна дописати, як знадвору долинає тупіт копит. "Це вже ти востаннє приїздиш у цей дім, мій лицарю Ясне Сонечко", — думає вона.

Відразу по тому Адріан заходить до її кімнати.

— Ой Адріане, ти аж сюди зайшов? — Мар'яна злякано озирається на розкидані валізи й скрині.

Він зразу засоромився, збентеживсь і, затинаючись, вибачився.

— А я саме пишу тобі листа, — каже Мар'яна. — На, можеш тут його й прочитати.

Адріан бере листа, а дівчина не зводить з нього погляду, чекає, що зараз його обличчя засяє з радощів.

Та він, прочитавши кілька рядків, червоніє мов рак, кидає листа додолу, топче його ногами і з серцем лається.

Мар'яна холоне. Кохання для неї не новина, але вона не може збагнути цього недосвідченого хлопчиська, цю велику дитину.

— Любий Адріане! — каже вона. — Що це за комедію ти граєш? Іди сюди й признавайся!

Він підійшов і мало не задушив Мар'яну в обіймах. Бідний хлопчисько, як він намучився й натужився!

За хвилю Мар'яна виглянула у вікно. В садку й далі походжали пані Густава з своїм чоловіком і розмовляли про квітки та про пташок, а в кімнаті вони теревенили про кохання. "Життя обом нам показало свою тверду руку, — думала Мар'яна й сумно всміхалася. — А тепер хоче втішити мас, давши кожній на забавку по великій дитині".

А все ж добре бути коханою. Як приємно слухати його шепіт! Адріан казав, що вона зачарувала його, що він соромиться своєї першої з нею розмови. Тоді він не знав, яку вона має силу. О, нема такого чоловіка, що, побувши біля неї, не закохався б, але вона відстрашила його, на нього напала якась дивна несміливість.

То не було щастя, не було й нещастя, але вона спробує жити з цим чоловіком.

Мар'яна почала розуміти себе саму й згадувала слова давньої пісні про горлицю, птаха туги, що ніколи не п'є чистої води, а спершу неодмінно скаламутить її лапкою, бо брудна вода більше личить її смуткові.