Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 49

Кавалери вважали, що Аквілона спіткала гірша доля, ніж його попередників. Звісно, вони знали, що кожного року один з них має померти. В цьому не було нічого поганого. Кавалерам не годиться старітись. Якщо їхні пригаслі очі не розпізнають карт, а тремтячі руки не годні підняти чарки, то навіщо їм життя, і вони навіщо? Одначе лежати, мов собака, під цвинтарним муром, де трава на могилі не виросте до пуття, бо її витопчуть вівці, де землю крає плуг і лопата, де подорожній простує, не стишуючи ходи, де граються й галасують діти, спочивати там, куди через цвинтарний мур не долине голос архангельської сурми, що скликатиме мертвих на божий суд! О, лежати в такому місці!

Беренкройц перепливає Левен. Перепливає в цю вечірню годину озеро моєї мрії — я бачила, як на його берегах прогулювалися боги, а з його хвиль повставали чарівні палаци. Він поминає лагуни острівця Лаге, де сосни на низьких округлих намулах піску виростають, наче з води, де на стрімкій скелі ще височать руїни піратського замку. Поминає смерековий парк на Борзькому пригірку, де над проваллям звисає на грубому корінні стара сосна й де зловлено колись великого ведмедя, де старі могили й кам'яні насипи свідчать про давнину.

Він обминає пригірок, виходить з човна під цвинтарем І стернею графа Дони простує до могили Аквілона. А прийшовши, гладить траву, як гладять ковдру, що нею вкритий хворий приятель. Потім дістає карти й сідає коло могили.

Сердешний Юган-Фредерік, він тут лежить такий самітний, що радий буде погуляти в карти.

— Сором і ганьба, щоб такий чоловік та лежав за муром, — каже великий мисливець на ведмедів Андерс Фукс, і собі сідаючи біля полковника.

А маленький Рустер, флейтист, озивається тремтячим голосом, і з його почервонілих очей капають рясні сльози:

— Після вас, пане полковнику, після вас я не знаю кращої людини за нього.

Троє шановних добродіїв умощуються навколо могили й поважно роздають карти. (Я дивлюсь на світ і бачу багато могил. Ось спочиває можновладець, придавлений мармуровою плитою. Над ним лунає жалібний марш, схиляються прапори. Я бачу могили тих, кого дуже любили. На них лежать квітки, зрошені слізьми і вкриті поцілунками. Бачу забуті могили, пихаті, брехливі й мовчазні, проте ніколи ще не бачила, щоб чорний у білу кратку нижник і блазень з дзвіночками на шапці запрошували до гри приятеля з могили.

— Юган-Фредерік виграв, — гордо заявляє полковник. — Ще б пак, я сам учив його грати. Авжеж, тепер ми всі три мертві, а він єдиний живий.

Потім він збирає карти, підводиться і разом з приятелями повертається до Екебю.

Тепер мертвий знає й відчуває, що не всі забули його самітну могилу. Дивну шану склали ці здичавілі серця тому, кого вони любили, але той, що лежав за муром, чиї мертві кістки не могли спочити в освяченій землі, той напевне зрадів, що не всі відцуралися від нього.

Приятелі мої! По смерті я напевне спочину на цвинтарі, в родинному склепі. Я напевне не загарбаю чужого майна й не відберу собі життя, але й напевне не здобуду такої любові, напевне ніхто стільки для мене не зробить, як кавалери зробили для того самогубці. Ніхто не прийде ввечері, коли зайде сонце і коли стає лячно й сумно в саду мертвих, і не вкладе в мої кістляві пальці барвистих карт.

Не прийде навіть ніхто зі скрипкою й смичком — що було б мені куди приємніше, бо карти мало мене ваблять, — і не заграє, аби душа моя, що блукатиме навколо зітлілого на порох тіла, погойдалася на хвилях музики, як лебідь гойдається на блискучій воді.

Розділ двадцять сьомий

ДАВНІ ПІСНІ

Одного тихого надвечір'я наприкінці серпня Мар'яна Сінклер сиділа в своїй кімнаті й перебирала листи й інші папери.

Навколо неї був розгардіяш. Долі стояли великі шкіряні валізи та ковані залізом скрині, а на стільцях і канапах лежало всяке вбрання, принесене з горища, вийняте з шаф і шухляд. Блищав шовк і льон, оздоби відкладено чистити, а шалі й хутра ще треба було оглянути й вибрати необхідне.

Мар'яна готувалася в далеку дорогу. Навіть не знала, чи ще коли повернеться додому. Вона якраз стояла на роздоріжжі життя, тому палила багато старих листів і щоденників. Не хотіла, щоб її обтяжували спогади про минуле.

Ось їй попала до рук пака давніх віршів. То були записи народних пісень, що колись їй співала мати, як вона була мала. Мар'яна розмотала шнурочок, що ним була зв'язана пака, і почала читати.

За хвилю вона сумно всміхнулася. Дивної мудрості вчили ті давні пісні!

Не вір щастю, не вір прикметам щастя, не вір трояндам, їхнім прекрасним пелюсткам!

Не вір сміхові, казали вони. Ось їде красуня Вальборг у позолоченій кареті; вуста її сміються, але вона така смутна, ніби копита й колеса ламають її щастя.

Не вір танцям, казали вони. Ноги легенько підстрибують на вощеній підлозі, а серце важке, мов оливо. Весело й хвацько танцювала Керстін, поки протанцювала своє молоде життя.

Не вір жартам, казали вони. Не одна сідає до столу жартуючи, а сама вмирає з розпуки. Ось сидить молода Аделіна й задля жарту погоджується прийняти руку й серце герцога Фрейденборга, а сама знає, що той жарт додасть їй снаги вмерти.

О ви, давні пісні, чому ж тоді вірити — сльозам і смуткові?

Легко примусити засмучені уста всміхатися, але веселий не може плакати. Давні пісні вірять тільки сльозам і зітханням, тільки смуткові і прикметам смутку. Тільки смуток дійсний, незмінний, тверда підвалина під сипким піском. Треба вірити тільки смуткові та його прикметам.

А радощі — це той самий смуток, що вміє прикидатися. На землі, властиво, панує самий смуток.

— О ви невтішні, — мовила Мар'яна. — Яка ж коротка ваша мудрість супроти повноти життя!

Вона підійшла до вікна й виглянула в садок, де гуляли її батьки. Вони походжали туди й сюди широкими стежками й розмовляли про все, що траплялося їм, на очі, — про траву на землі й пташок у небі.

Он і там серце зітхає з горя, хоч ніколи не було таке щасливе, як тепер! — сказала Мар'яна.

І раптом вона подумала, що, мабуть, смуток і радість залежать від самої людини, від того, як дивитися на речі. Вона питала себе, чи те, що сталося з нею цього року, щастя чи нещастя. І не знала добре, як відповісти.

Вона пережила тяжкий час. Душа її була змучена. Схилилася під тягарем приниження. Коли вона повернулась додому, то сказала сама собі: "Я не пам'ятатиму того лиха, що мені завдав батько". Але серце її повелося інакше. "Він завдав мені страшного болю, — заявило воно, — розлучив мене з коханим і довів до розпуки, коли бив мою матір. Я йому зла не бажаю, але боюся його".

Мар'яна, завважила, що їй доводиться силувати себе бути спокійною, коли батько сідав біля неї. Їй просто кортіло втекти від нього. Вона спробувала перемогти себе, розмовляла з ним, як раніше, й часто бувала в його товаристві. Мар'яна вміла панувати над собою, але невимовно страждала. Дійшло до того, що вона все зненавиділа в батькові: його грубий, владний голос, важку ходу, великі руки, всю його дужу постать. Вона не бажала йому нічого поганого, не хотіла шкодити, але щоразу, як наближалася до батька, відчувала острах і відразу. Зневажене серце мстилося: "Ти не дозволила мені кохати, — казало воно, — але все одно я твій володар, і скінчиться тим, що ти будеш ненавидіти".

Мар'яна звикла стежити за всіма своїми почуваннями й помічала, як та відраза глибшала й росла з кожним днем. Водночас їй здавалося, що вона навіки зв'язана з батьківським домом. Вона розуміла, що краще б їй поїхати між чужі люди, але після хвороби не могла зважитись на подорож. Вона вже гадала, що ніколи не матиме спокою. Отак буде мучитись далі, аж поки одного чудового дня втратить над собою владу й відверто викаже батькові все, що їй накипіло на серці. Тоді почнеться не життя, а мука.

Так минула весна й початок літа. В липні Мар'яна заручилася з бароном Адріаном, щоб мати нарешті свій власний дім.

Якось перед обідом барон Адріан примчав до них на чудовому коні. Його гусарське убрання виблискувало на сонці, остроги й шабля на перев'язі аж сяяли, а ще дужче світилося молоде обличчя й усміхнені очі. Мельхіор Сінклер сам вийшов на ганок зустріти його. Мар'яна сиділа коло вікна з шитвом. Вона бачила, як приїхав барон, і чула кожне слово їхньої розмови.

— Добрий день, лицарю Ясне Сонечко! — привітався господар з гостем. — Як ти в біса видженджурився! Чи, бува, не свататись приїхав?

— Авжеж, ви вгадали, дядечку, — засміявся той.

— І тобі не соромно, баламуте? Чим же ти годуватимеш свою дружину?

— Нічим, дядечку. Якби я щось мав, то хіба брав би на себе таке ярмо?

— Та невже, лицарю Ясне Сонечко? Але ж ти якось справив собі цю прегарну накидку?

— На борг, дядечку.

— Ну, а кінь? Він вартий купи грошей, паничу. Де ти його взяв?

— Позичив, дядечку.

Це було вже занадто, і Мельхіор Сінклер здався.

— Бог з тобою, хлопче, — мовив він. — Тобі справді треба дружини з маєтком. Що ж, бери Мар'яну, коли зумієш.

Таким чином, ще не встиг Адріан злізти з коня, як вони про все домовились. Одначе господар Б'єрне знав, що робить, бо барон Адріан був чудовий хлопець.

Потім майбутній наречений прийшов до Мар'яни і відразу заявив, чого хоче.

— О Мар'яно, люба Мар'яно! Я вже балакав із твоїм батьком, Я був би дуже радий, коли б ти пішла за мене заміж. Скажи, що ти згодна, Мар'яно!

Мар'яна швидко випитала в нього правду. Його батько, старий барон, знову дав себе ошукати й купив кілька порожніх копалень. Він ціле життя купував копальні й ніколи не мав з них зиску. Адріанова мати дуже стурбована.

Сам він заліз у борги й тепер сватається до неї, щоб урятувати батьківський маєток і честь свого мундира.

Його маєток Гедебю лежав по той бік озера, майже навпроти Б'єрне. Мар'яна добре знала Адріана, бо він був її одноліток, і вони змалку разом гралися.

— Чому б тобі справді не вийти за мене заміж, Мар'яно? Я так марную своє життя: їжджу на позиченому коні, і не маю чим заплатити кравцеві. Так довго не може тривати… Доведеться піти у відставку й пустити собі кулю в лоба.

— Але подумай, Адріане, яке з нас буде подружжя? Ми ж нітрохи не закохані одне в одного.

— Ну, такі дурниці мене зовсім це обходять, — заявив він. — Я люблю їздити на доброму коні й полювати, але я не солодкий кавалер, а трудівник. Мені аби тільки роздобути грошей, щоб не пропав маєток і щоб мати мала спокій, то я був би вдоволений.