Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 63

Він радів, що зможе дати волю своїй дружині. Його тяжко мучило сумління. Лякало його тільки те, що він пообіцяв майорисі не відбирати собі життя, поки дочка священика з Брубю служитиме в Екебю. Але Сінтрам сказав, що тепер її можна не вважати за служницю, бо вона успадкувала батькові гроші. Єста відповів, що священик з Брубю сховав свої скарби так добре, що їх ніхто не зможе знайти. Сінтрам засміявся й заявив, що гроші сховано між голуб'ячими гніздами на церковній вежі. На цьому вони розлучилися, і Єста знову повернувся до лісу. Йому здавалося, що найкраще відібрати собі життя в тому місці, де розбилася дівчина з Нюгорда. Там він і блукав від самого полудня. Він бачив свою дружину в лісі, тому не мав сили відразу заподіяти собі смерть.

Отаке розповів Єста дружині, лежачи зв'язаний на долівці в хатині.

— О, яке все це мені знайоме, — гірко мовила вона, коли Єста скінчив. — Завше геройська поза! Завше ти ладен засунути руку в полум'я, Єсто, завше готовий офірувати себе! Колись це мені здавалося величчю, а тепер я ціную спокій і розважність. Яка мертвому користь із твоєї обіцянки! І що, якби Сінтрам перекинув труну й зірвав з неї креп? її б підняли, знайшовся б новий креп і нові вінки. А чи не краще було б, якби ти поклав руку на трупу того праведника й на очах у Сінтрама присягнувся допомагати бідним людям, що їх той хотів знищити? Не краще було б, якби ти подивився на людей у церкві і сказав собі: "Я хочу допомагати їм, хочу віддати всю свою силу на їхній добробут", а не перекладати цей тягар на плечі кволої жінки та старих, немічних приятелів!

Єста Берлінг довго мовчав.

— Ми, кавалери, не вільні люди, — нарешті сказав він. — Ми обіцяли один одному жити задля радощів і тільки задля радощів. Горе нам усім, якщо котрийсь не дотримає обіцянки!

— Горе тобі, — обурено сказала графиня, — що ти виявився найбоягузливішим серед кавалерів і пізніше від них берешся за розум! Учора після обіду вони всі одинадцятеро сиділи зажурені в кавалерському крилі. Тебе не було" капітан Ленарт помер, слава й честь Екебю розвіялась. Барильце з грогом лишилося не торкнуте, мені вони не хотіли показатися на очі. Тоді Анна-Ліса, що ось стоїть коло мене, пішла до них. Ти сам знаєш, що ця працьовита дівчина цілий рік відчайдушно боролася з вашим недбальством і гайнуванням. "Я сьогодні знову була вдома й шукала батечкових грошей, — сказала вона кавалерам, — але не могла знайти. Всі рахунки поперекреслювані, всі шухляди й шафа порожні". "Співчуваю тобі, Анно-Лісо", — мовив Беренкройц. "Коли майориха їхала з Екебю, — вела далі священикова дочка, — то просила мене глядіти її дім. І якби я тепер знайшла батечкові гроші, то відбудувала б Екебю. Та що я не знайшла вдома нічого, то взяла батькову ганьбу, оту купу хмизу, бо й мене чекає велика ганьба, коли моя господиня повернеться й запитає, що зробила з Екебю". "Не переймайся тим, у чому ти не завинила, Анно-Лісо", — знову сказав Беренкройц. "Але хмиз я взяла не тільки для себе, — . мовила священикова дочка, — Я думала й про вас, шановні добродії. Будь ласка! В цьому світі не тільки мій батечко заслужив собі сором і ганьбу".

Вона обійшла кавалерів і поклала перед кожним по кілька сухих гіллячок. Декотрі лаялися, але більшість мовчали. Наостанці Беренкройц сказав спокійно, з гідністю: "Гаразд, дякуємо. Можеш собі йти, панно".

Коли вона пішла, він гупнув кулаком по столі, аж чарки попідстрибували, й заявив: "Від цієї миті ані краплі! Не хочу, щоб мені ще колись через горілку довелось спізнати такої ганьби!"

Він підвівся й вийшов.

Помалу решта кавалерів також повиходили. І знаєш, Єсто, куди вони подалися? До річки, на пригірок, де стояли млин і кузня Екебю. І взялися до праці, почали зносити колоди й камені та розчищати місце. Старі кавалери nepeживали тяжкий час. Їх змагало горе. Вони довше не могли нести ганьбу за руїну Екебю. Я добре знаю, що ви, кавалери, соромитесь праці, але тепер усі вони взяли на себе цей сором. Навіть більше, Єсто: вони наміряються послати Анну-Лісу по майориху. А ти, що ти зробив?.

Він ще знайшов, що заперечити:

— Чого ти вимагаєш від мене, вигнаного священика? Від мене відцуралися і люди, й бог.

— Сьогодні я також була в церкві Брубю, Єсто. Тебе вітали дві жінки. "Перекажи Єсті, — мовила Мар'яна Сінклер, — що жінка не хоче соромитися за того, кого вона кохала!" — "Перекажи Єсті, — мовила Анна Шернгек, — що зі мною вже все гаразд! Я сама господарюю в своєму маєтку. Люди кажуть про мене, що я стану другою майорихою. Про кохання я вже не думаю, тільки про свою працю. І в Берзі теж починають потроху переборювати своє горе. Але ми турбуємось за Єсту. Ми віримо в нього й молимося за нього. Коли ж він стане людиною?"

Чи відцуралися від тебе люди? — повела далі графиня. — Горе твоє, що вони до тебе надто прихильні. Тебе люблять і жінки, й чоловіки. Все тобі прощають, аби ти тільки жартував і сміявся, аби тільки співав і грав їм. Що лиш тобі заманеться зробити, все їм подобається. А ти насмілюєшся казати, що вони тебе відцуралися! Чи бог тебе зненавидів! Чому ти не лишився поглянути на похорон капітана Ленарта?

Тепер у нас ярмарок, і звістка про його смерть розійшлася далеко навкруги. Після служби божої до церкви прийшли тисячі людей. На церковному подвір'ї, на мурі, за муром було повно-повнісінько народу. Похоронна процесія починалася від церковної канцелярії. Чекали тільки на старого пробста. Він хворий і не виголошував у церкві казання, але на похорон капітана Ленарта обіцяв прийти. Нарешті він з'явився, прийшов з похиленою головою, заглиблений у свої думки, як він звичайно ходив останнім часом, і став на чолі процесії. Він не завважив нічого особливого. Старий пробст уже стільки находився на похоронах! Він ступав знайомою дорогою й не роззирався навкруги. Потім відчитав молитви, кинув у могилу грудочку землі, й далі нічого не помічаючи. Та ось паламар заспівав жалобний псалом. Я не повірю, що його грубий голос, який звичайно сам-один лине над могилою, вивів би пробста з задуми.

Але паламар співав не сам. Псалом підхопили тисячі голосів, його співали чоловіки, жінки й діти. І пробст прокинувся з задуми. Він провів рукою по очах і став на горбик викопаної з могили землі, щоб краще було видно. Він ще ніколи не бачив стільки людей на похороні. На чоловіках були старі капелюхи з чорними стрічками, а на жінках — фартухи з широкою облямівкою. Всі співали, всі плакали, всі були прибиті горем.

Старий пробст аж затремтів з ляку. Що він скаже цим засмученим людям? Треба ж їх чимось потішити.

Коли спів затих, пробст простяг над людьми руки. "Я бачу, що ви охоплені смутком, — мовив він, — а смуток важчий для тих, хто ще довго ходитиме земними стежками, ніж для мене, що скоро розлучиться з ними".

Він стривожено замовк. Голос його був надто слабкий, і він насилу добирав слова.

Але за хвилю він озвався знову, і тепер голос його набув молодечої сили, а очі заблищали.

Пробст виголосив нам чудову промову, Єсто. Спершу розповів усе, що знав про божого мандрівця, нагадав, що не зовнішній блиск і не великий хист принесли стільки честі тому чоловікові, а те, що він завше йшов божою стежкою. Тоді в ім'я боже й Христове попросив нас іти слідами капітана Ленарта. Кожен повинен любити ближнього свого й допомагати йому. Кожен повинен вірити в добрі наміри ближнього. Кожен повинен чинити так, як праведний капітан Ленарт, бо на це не треба великого хисту, а тільки побожного серця. Він усім нам витлумачив, що сталося цього року. Сказав, що в теперішньому лихові зродилися любов і щастя, які мають скоро запанувати повсюдно. Цього року він не раз бачив спалахи людської доброти. Тепер вона має показати себе в повноті, мов блискуче сонце.

І всім нам здавалося, що то промовляє пророк. Усі прагнули любити ближнього й стати добрими.

Пробст звів руки й поблагословив землю. "В ім'я боже, — сказав вія, — хай мине тривога! Нехай запанує мир у серцях людських і в усій природі! Нехай мертві речі, тварини й рослини відчують злагоду і перестануть робити шкоду!"

І здавалося, блаженний спокій спустився на землю. Здавалося, що засяяло небо, всміхнулись долини і зарожевіла осіння імла.

Насамкінець він почав просити, щоб бог послав людям рятівника. "Хтось повинен прийти, — сказав він. — Бог не захоче вас погубити. Бог знайде когось, хто нагодує голодних і направить їх на божий шлях".

І всі ми подумали про тебе, Єсто. Знали, що пробст має тебе на думці. Люди, що чули твою обітницю, йдучи додому, говорили про тебе. А ти волочився в лісі й хотів умерти! Люди чекають на тебе, Єсто. Скрізь по хатах тільки й мови про те, що шалений священик з Екебю прийде їм на допомогу, що все знову буде добре. Ти їхній герой, Єсто. Герой усіх їх.

Авжеж, Єсто, старий пробст справді мав тебе на думці, і це повинно тепер відродити тебе до життя. Але я, Єсто, твоя дружина, кажу тобі, що ти просто маєш іти й виконувати свій обов'язок. Не уявляй себе посланцем божим. Кожен може стати ним, розумієш? Ти мусиш працювати без геройства, не сліпити й не дивувати людей, мусиш подбати про те, щоб наймення твоє не було у всіх на вустах. Отож подумай добре, перш ніж ламатимеш дане Сінтрамові слово! Ти тепер заробив собі якесь право на смерть, а життя віднині не даватиме тобі великої втіхи. Був час, коли я бажала повернутися додому на південь, Єсто. Мені, обтяженій гріхами, здавалося надто великим щастям бути твоєю дружиною і йти разом з тобою в житті. Але тепер я залишусь. Якщо ти зважишся жити, я залишусь. Проте не сподівайся від мене втішного й підбадьорливого слова. Я поставлю на сторожі нашого домашнього вогнища все те лихо й горе, що ми його вчинили. Чи може ще кохати серце, що вистраждало стільки, як моє? Я йтиму поряд з тобою без сліз, але й без радості. Добре зваж, Єсто, перше ніж вибереш життя! Ми простуватимем шляхом покути.

Графиня не чекала на відповідь, кивнула своїй супутниці й вийшла. Коли вона опинилася в лісі, то залилася гіркими сльозами й плакала аж до самого Екебю. І аж як прийшла туди, то похопилася, що забула поговорити про щось веселіше, ніж війна, з старим Яном Геком.

Коли графиня пішла, в хатині запала тиша.

— Слава тобі, господи! — вигукнув раптом колишній солдат.

Усі глянули на нього.