Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 65

Кавалери відразу впізнали б той документ, бо самі склали його минулого свят-вечора в кузні Екебю.

І ось майориха лежала в ліжку й читала, що оскільки вона відьма й посилає душі кавалерів до пекла, то дістане за це кару: втратить Екебю. Вичитала вона там і ще не, одну таку нісенітницю. Тоді звірила дату й підписи, і проти Єстиного наймення знайшла примітку: "Підписую цю умову тому, що майориха скористалася моїми вадами, відвернула мене від чесної праці й лишила нахлібником в Екебю, тому, що вона зробила мене вбивцею Еби Дони, відкривши їй, що я вигнаний священик".

Майориха неквапом згорнула папір і сховала в конверт. Вона тихо лежала й міркувала про те, що взнала з листа. Гірко їй було довідатись, що про неї думають люди. Відьмою і чарівницею була вона для всіх тих, про кого дбала, кому давала роботу й хліб. Ось яка їй подяка, ось яку пам'ять лишить вона після себе. Проте вони й не могли бути кращої думки про зрадливу жінку.

Та що їй до всіх тих невігласів? Вони їй чужі й далекі. А от нещасні кавалери, що жили з її ласки й добре її знали, теж повірили! Чи, може, тільки вдавали, що вірять, щоб мати привід загарбати Екебю? В голові її завирували думки. В розпаленому гарячкою мозку спалахнув гнів і жадоба помсти. Вона звеліла священиковій дочці, що разом з графинею сиділа коло неї, послати до Гегфорша по управителя й наглядача. Майориха хотіла скласти духівницю.

Потім знову лежала й розмірковувала. Брови в неї були насуплені, обличчя кривилося з страшного болю.

— Вам дуже погано, — тихо мовила графиня.

— Авжеж, так погано ще й не було ніколи.

Знову запала тиша. Аж ось майориха озвалася суворим, твердим голосом:

— Дивно, що й ви, графине, хоч вас так усі люблять, теж були зрадливою дружиною.

Графиня здригнулася.

— Атож, якщо не вчинками, то принаймні помислами своїми й бажаннями, а це те саме. Я знаю, що це те саме.

— І я знаю, майорихо.

— А все ж ви тепер щасливі. Можете володіти своїм коханим без гріха. Між вами не стоїть темний привид, коли ви стрічаєтесь. Ви можете належати одне одному на очах у світу, любити при денному світлі, йти поряд через життя.

— Ох, майорихо!

— Як ви могли, графине, лишитися з ним? — крикнула майориха з дедалі дужчим гнівом. — Спокутуйте свій гріх, спокутуйте, поки не пізно! їдьте додому, до своїх батьків, поки вони не з'явилися й не прокляли вас! Ви насмілюєтесь називати Єсту Берлінга своїм чоловіком? їдьте геть від нього! Я дам йому Екебю. Я дам йому владу й багатство. Невже ви зважитесь ділити їх із. ним? Зважитесь приймати щастя й пошану? Я була зважилась. І пам'ятаєте, що сталося? Пам'ятаєте торішнє різдво в Екебю? І як я сиділа замкнена в ленсмана?

— О майорихо, ми, обтяжені провиною, йдемо поряд, не знаючи щастя. Я пильную, щоб ніяка радість не оселилася біля нашого домашнього вогнища. Гадаєте, я не тужу за батьківською оселею? Ох, як мені треба захисту й підтримки родичів, але я ніколи їх не матиму. Я житиму тут, тремтітиму й каратимусь, знаючи, що всі мої вчинки ведуть до гріха й до нещастя, знаючи, що коли я допомагаю одному, то роблю шкоду іншому. Я надто слабка й немудра, щоб жити в цій країні, а все ж, зв'язана покутою, мушу тут зостатися.

— Такими думками ми тільки ошукуємо своє серце! — крикнула майориха. — Але це малодушність. Ви просто не хочете його покидати, та й годі.

Не встигла графиня відповісти їй, як до кімнати зайшов Єета Берлінг.

— Ходи сюди, Єсто! — відразу наказала майориха ще суворішим і твердішим голосом. — Ходи сюди, вихвалюваний усім людом над Левеном! Ти, бачу, хочеш заслужити собі по смерті славу народного заступника! Та послухай, як велося твоїй старій майорисі, що її ти, зневажену й самітну, пустив блукати дорогами.

Найперше я розповім тобі, що було весною, як я прийшла додому, до своєї матері, щоб ти знав кінець тієї історії.

У березні я приблукалася до маєтку Ельвдальског, Єсто, Вигляд у мене був не кращий, як у жебрачки. Мені сказали, коли я зайшла, що мати моя в молочарні. Я подалася туди й довго мовчки стояла біля дверей. Попід стінами тяглися довгі полиці, а на них стояли блискучі мідяні глеки з молоком. Мати, хоч їй було вже понад дев'яносто років, знімала їх один по одному з полиці й збирала сметану. Вона поралася досить жваво, але я помітила, як важко їй було випростувати спину, щоб дістати глек.

Я не знала, чи вона мене бачила, та ось вона озвалася до мене чудним, верескливим голосом: "Ага, з тобою сталося те, що я побажала!"

Я хотіла поговорити з нею, попросити вибачення, але дарма. Мати не чула ні слова. Вона була глуха, мов пень. Проте за хвилю знову озвалась до мене: "Заходь, поможеш мені".

І я зайшла й заходилася збирати сметану. Я обережно знімала глеки й знову ставила на місце, а ложку занурювала саме стільки, як треба. Мати була вдоволена. Вона жодній служниці не довірила б тієї роботи, але я віддавна вміла збирати сметану. "Можеш перебрати на себе цю роботу", — сказала вона.

І я переконалася, що мати мені простила.

Від того дня вона якось раптово ослабла і не могла вже працювати. Непорушно сиділа у кріслі і майже цілими днями дрімала. Вона померла за два тижні до свят. Я б залюбки приїхала сюди раніше, але не могла залишити стару.

Майориха замовкла. Їй знову стало важко дихати, але вона перемогла себе й повела далі:

— То правда, Єсто, я бажала, щоб ти жив у Екебю. Такий ти вже є, що всі прагнуть твого товариства. Якби ти захотів був стати поважною людиною, я дала б тобі велику владу. Я завше сподівалася, що ти знайдеш собі добру дружину. Спершу думала, що нею буде Мар'яна Сінклер, бо я бачила, що вона кохала тебе вже тоді, як ти був ще дроворубом у лісі. Потім мала надію на Ебу Дону, тому якось поїхала до Борга й сказала їй, що коли вона одружиться з тобою, я дам тобі у спадок Екебю. Якщо я зле зробила, то вибач мені.

Єста впав на коліна, прихилився чолом до краю ліжка й тяжко застогнав.

— Скажи мені тепер, Єсто, як ти збираєшся жити? Як ти забезпечиш свою дружину? Скажи-но! Ти ж бо знаєш, що я завше бажала тобі добра.

І Єста відповів їй, усміхаючись, хоч серце йому розривалося з горя:

— Колись, як я пробував жити з власної праці, ви дали мені садибу, що й досі належить мені. Восени я там зробив усьому лад. Мені допоміг Левенборг. Ми побілили стелю, обліпили шпалерами стіни й пофарбували їх. Задню кімнатку Левенборг назвав графиииним кабінетом і вишукав по сусідніх селянських садибах меблі, що попали туди з розпродажів у великих маєтках. Він скупив їх, і тепер у тій кімнатці є стільці з високими спинками й ковані міддю шафи. А у великій кімнаті стоїть ткацький верстат для графині, токарський для мене і різне хатнє начиння. Ми з Левенборгом не раз уже сиділи в тій хатині вечорами й розмовляли про те, як молода графиня і я будемо там жити. Але дружина моя досі нічого не знала. Ми хотіли сказати їй про це аж тоді, як доведеться покинути Екебю.

— Кажи далі, Єсто.

— Левенборг часто згадував, що нам конче потрібна служниця. "Влітку в тому березовому гайку дуже гарно, — казав він не раз, — але взимку молодій жінці буде там тоскно. Їй треба служниці, Єсто".

Я погоджувався з ним, але не знав, де візьму грошей на служницю. Та якось він приніс свої ноти й стіл з намальованими клавішами й примостив їх у кімнаті. "Чи ти, бува, не хочеш сам стати нашою служницею, Левенборгу?" — запитав я. А він відповів, що, мабуть, нам знадобиться. Чи я, може, думаю, що молода графиня буде сама готувати їжу, носити воду й дрова? Ні, я не думав, що вона все те робитиме, поки в мене є руки. А проте він вважав, що краще, як нас буде двоє, щоб вона могла сидіти собі коло своїх кросен. "Ти навіть не уявляєш, якого догляду треба такій делікатній жінці", — сказав він.

— Кажи далі! — мовила майориха. — Твоя розповідь полегшує мою муку. Але невже ти гадаєш, що молода графиня захоче жити в селянській хаті?

Єсту вразив її глузливий тон, одначе він повів далі:

— О майорихо, я не смію сподіватися на таке, але був би щасливий, якби вона захотіла там жити. Звідси п'ять миль до лікаря. А вона має легку руку й добре серце, то могла б лікувати рани й стишувати гарячку. І я гадаю, що всі знедолені знайшли б стежку до ласкавої пані в селянській хаті. Адже в бідноти є багато горя, що його можна полегшити добрим словом і щирим співчуттям.

— А ти що робитимеш?

— Буду працювати на столярському й токарському верстатах, майорихо. Відтепер я житиму власним життям. Якщо дружина не захоче піти зі мною, то так і буде. Тепер мене ніхто не звабить усім багатством світу. Я хочу жити власним життям. Я хочу назавжди лишитися вбогим, житиму серед селян і допомагатиму їм чим зможу, їм треба когось, хто грав би польки на їхніх весіллях та різдвяних святах, хто писав би листи до їхніх синів, що подалися в світ, от я й буду це робити. Але я мушу бути вбогий, майорихо.

— Сумне вас чекає життя, Єсто.

— О ні, майорихо, не сумне, якщо нас буде двоє і ми триматимемось разом. Багаті й веселі теж приходитимуть до нас, так само, як і вбогі. В нашій хатині буде радісно. Наші гості не образяться, що їжу готуватимуть при них і їстимуть вони по двоє з однієї тарілки.

— І яку ти всім цим принесеш користь, Єсто? Якої добудеш цим слави?

— Мені досить буде, майорихо, якщо вбогі люди пам'ятатимуть мене кілька років цо моїй смерті. Я вважатиму, що недарма прожив життя, якщо посаджу коло кожної хати по кілька яблунь, якщо навчу сільського музику кількох давніх мелодій, а пастухів кількох гарних пісень, щоб вони співали їх, мандруючи лісовими стежками. Повірте мені: я той самий шалений Єста Берлінг, що й був. Я можу стати тільки сільським музикою, і цього досить. Мені треба спокутувати багато гріхів. Плакати й каятись я не вмію. Я веселитиму вбогих, і це буде моя покута.

— Єсто, — сказала майориха, — цього надто мало для такої здібної людини, як ти. Я хочу віддати тобі Екебю.

— О, не робіть мене багатим! — злякано крикнув він. — Не обтяжуйте мене таким обов'язком! Не розлучайте з бідними!

— Я хочу віддати Екебю тобі й усім кавалерам, — стояла на своєму майориха. — Ти ж неабияка людина, всі благословляють тебе. Я скажу, як моя мати казала: "Ти можеш перебрати на себе цю роботу".

— Ні, майорихо, ми не можемо прийняти цей дарунок.

Ми вас не розуміли і завдали вам великої кривди.

— Я хочу віддати вам Екебю, чуєш!

Голос у неї був суворий, твердий, без жодної ласкавої нотки.