Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 61

Всього, що треба було купити, не куплено, забуто про гостинці дітям, так і не вмовлено дівчину взяти в подарунок молитовника, шовкові хустини, що від них так горять очі в молодих дівчат, хай собі й далі лежать на прилавку. Всім треба піти й доглянути, щоб капітана Ленарта занесли додому.

Нарешті вони наближаються до Гельєсетера. Там усюди тихо й порожньо. Знову полковник тарабанить кулаками в двері. Вся челядь подалася на ярмарок, на господарстві лишилась сама капітаниха. Вона відчиняє двері і питає, як питала минулого разу:

— Чого вам треба?

І полковник теж відповідає, як минулого разу:

— Ми прийшли з вашим чоловіком.

Капітаниха дивиться на полковника, що стоїть рівно й спокійно, як завжди. Тоді переводить погляд на людей із тяжкою ношею, на юрбу позад них. Вона стоїть на східцях і бачить сотні заплаканих очей, що несміливо дивляться на неї. Нарешті вона позирає на того, хто лежить на ношах, притискає руки до серця й стиха проказує:

— Це його справжнє обличчя.

І більше нічого не розпитує. Мовчки обертається, відсуває засув, розчиняє навстіж двері і веде людей до спальні.

Полковник допомагає їй розсунути подвійне ліжко, вона підбиває подушки, і ось капітана Ленарта кладуть на м'яку білу постіль.

— Він ще живий? — питає капітаниха.

— Так, — відповідає полковник.

— Є якась надія?

— Ні. Йому вже ніщо не поможе.

Хвилину вона сидить мовчки, тоді раптом щось згадує:

— А всі ці люди плачуть за ним?

— Так.

— Що ж він такого зробив?

— Останнє, що він зробив, це прийняв на себе удар дужого Монса і врятував від смерті жінок і дітей.

Капітаниха знову на хвилю замовкає і щось міркує.

— Чого ж він мав таке страшне обличчя, полковнику, як два місяці тому приходив додому?

Полковник здригається. Аж тепер він усе розуміє.

— То Єста його розфарбував.

— Отже, я через кавалерів замкнула перед ним двері. Ви не думаєте, полковнику, що вам доведеться відповісти за це перед господом?

Полковник стискає широкими плечима:

— Мені доведеться багато за що відповісти.

— Але мені здається, що це найбільший ваш гріх.

— Того мені ще нікуди не було так важко йти, як нині до Гельєсетера. А втім, є ще двоє людей, чий гріх не менший за мій.

— Хто?

— Перший Сінтрам, а другі ви. Надто ви були суворі. Я знаю, що багато хто пробував поговорити з вами про вашого чоловіка.

— Це правда, — відповідає капітаниха.

Потім просить полковника розповісти їй про пиятику в Брубю.

Він оповідає все, що пам'ятає, а вона мовчки слухає. Капітан Ленарт і досі лежить на ліжку непритомний. Спальня повна заплаканих людей. Ніхто не випроваджує їх з хати. Повідчинювано всі двері, у всіх покоях, у сінях, на ганку стоять принишклі мовчазні люди. Ще й на подвір'ї їх повно-повнісінько.

Коли полковник кінчає розповідь, капітаниха голосно каже:

— Якщо тут є хтось із кавалерів, то прошу вийти. Мені тяжко бачити їх коло смертельної постелі мого чоловіка.

Полковник мовчки підводиться й виходить. Те саме робить Єста Берлінг і решта кавалерів, що супроводжували капітана Ленарта. Люди боязко розступаються перед купкою присоромлених чоловіків.

Коли вони виходять, капітаниха звертається до людей:

— Чи не могли б ті, хто бачив мого чоловіка останнім часом, розповісти мені, де він був і що робив?

І люди починають складати свідчення про капітана Ленарта його дружині, що не зрозуміла свого чоловіка й озлобила проти нього своє серце. І в спальні звучать, набирають нової сили слова давніх псалмів. Говорять-бо ті, хто ніколи не читав іншої книжки, крім біблії. Образною мовою з книги Йова, словами з старосвітських часів вони розказують про мандрівця божого, що ходив між людей і допомагав їм.

Минає багато часу, поки господиня вислухує всіх. Уже смеркає, а люди й далі оповідають, підходять одне по одному й свідчать про капітана Ленарта дружині, що не бажала чути навіть його наймення.

Тут є ті, що можуть розповісти, як він знайшов їх хворих і вилікував. Є розбишаки, що їх він зробив сумирними. 6 скорботні, яких він підтримав у біді, п'яниці, яких він відвернув від горілки. Кожен, хто опинявся в тяжкому горі, давав знати божому мандрівцеві, і той допомагав йому, принаймні будив у ньому віру й надію.

Цілий вечір у кімнаті хворого лунають слова давніх псалмів.

Надворі стоїть повно людей і чекає кінця. Люди знають, що відбувається в хаті. Те, що біля ліжка хворого вимовляється голосно, пошепки передається з вуст до вуст надвір. Той, хто має щось додати, помалу проштовхується до спальні.

— Ось іще один свідок, — кажуть люди й дають йому дорогу.

І свідок виступає з темряви, розповідає те, що знає, і знову зникає в мороці.

— Що воша тепер каже? — питають люди надворі, коли хтось виходить. — Що тепер каже сувора господиня Гельєсетера?

— Сяє, мов королева. Всміхається, мов наречена. Присунула до ліжка крісло і розіклала на ньому вбрання, що сама виткала для капітана.

Та враз западає тиша. Ніхто нічого не каже, але всі знають, що настає кінець.

Капітан Ленарт розплющує очі й озирається.

Він бачить свій дім, бачить людей, дружину, дітей, нове вбрання і всміхається. Але він опритомнює тільки на те, щоб умерти. Чути останній хрипкий віддих, і капітан Ленарт віддає богові душу.

Мовкнуть оповідачі, але хтось починає співати відхідну молитву. Решта людей підхоплює, і стоголосий спів лине до неба.

Так земля прощається з душею, що відлітає в простір.

Розділ тридцять п'ятий

ХАТИНА В ЛІСІ

Діялося це за багато років до того, як кавалери почали господарювати в Екебю.

Пастух і пастушка гралися разом у лісі, будували хатки з пласких: каменів, збирали морошку й робили собі вільхові сопілки. Вони обоє народилися в лісі. Ліс був їхньою домівкою та їхнім маєтком. З усім, що там водилося, вони жили мирно, як господарі живуть мирно з челяддю й домашніми тваринами.

Діти мали рись і лисицю за дворових собак, ласицю за кішку, зайці та білки була їхіня худоба, сови й тетеруки сиділи в їхніх клітках, смереки були їхні слуги, а молоді берізки — гості на їхніх бенкетах. Вони добре знали нори, де скручені в клубок гадюки вкладалися на зиму спати, а як купалися, то бачили вужів, що плавали в чистій воді. Але не боялися ні гадюк, ні вужів, що жили в тому лісі, бо то ж був їхній дім. Тут їх ніщо не могло злякати.

Далеко серед лісу стояла хатина, де мешкав пастух. Туди вела горбиста доріжка, навколо здіймалися гори й затуляли сонце, поблизу було бездонне болото, над яким цілий рік слався холодний туман. Долинянам така садиба видавалася не дуже привабливою.

Пастух і пастушка мали колись побратися, оселитися в хатині й жити з праці своїх рук. Та поки дійшлося до весілля, на країну впало нещастя, прийшла війна, і хлопця забрано в рекрути. Щоправда, він повернувся додому без єдиної рани, не поламало йому ні рук, ні ніг, але війна наклала на нього своє тавро на ціле життя. Він набачився надто багато зла й жорстокості і втратив здатність помічати добро.

Спершу ніхто не завважив у ньому ніякої зміни. Він пішов з товаришкою свого дитинства до священика, і той повінчав їх. Лісова хатина в горах над Екебю стала їхньою оселею, так, як вони давно собі врадили, але там не було спокою й ладу.

Жінка дивилася на свого чоловіка, як на чужинця. Відколи він повернувся з війни, вона його не впізнавала. Він говорив мало, і сміх його був гіркий. Вона боялася його.

Він не завдавав нікому прикрощів або нікуди і був добрий робітник. Та все ж його не любили, бо він про всіх думав погане. Сам він почувався тут чужинцем. Тепер лісові звірі стали йому ворогами. Гори, що заступали сонце, й болото, що насилало туман, теж були його недруги. Життя в лісі страшне для людини, що таїть у собі лихі думки.

Той, хто хоче жити в безлюдних нетрях, повинен мати багато радісних спогадів. Бо як ні, то скрізь бачитиме серед рослин і Тварин тільки вбивство й насильство, як бачив серед людей. Від усього навколо він чекатиме тільки лиха.

Колишній солдат Ян Гек сам не міг пояснити, чого йому бракувало, але помітив, що життя його складається не так, як треба. Дома йому не було спокою. Сини виросли дужі, але дикі. Вони були загартовані, відважні, але з усіма ворогували.

З горя дружина. почала досліджувати лісові таємниці. Вона вишукувала в болоті і в зарослях цілюще зілля, вивчала натуру лісових духів і знала, чим їх можна задобрити. Вона вміла лікувати хвороби й давати добру пораду тому, кому не повелося в коханні. Цим вона здобула собі славу чарівниці. Люди її уникали, хоч вона й робила їм багато добра.

Якось дружина зважилась поговорити з чоловіком про те, що гнітило його серце.

— Відколи ти побував на війні, — мовила вона, — тебе ніби підмінили. Що вони там зробили з тобою?

Він схопився й мало не вдарив її. І так було щоразу, коли вона згадувала про війну. Він тоді просто сатанів з люті. Він не міг чути навіть самого слова "війна". Скоро всі дізналися про це й уникали таких розмов.

Та ніхто з тих, хто був із ним на війні, не міг йому закинути, що він більше за інших зробив зла. Він бився, як кожен добрий солдат. Але страхіття, яких він надивився там, так його вжахнули, що відтоді він бачив довкола саме лише погане. З війни почалися всі його тривоги. Йому здавалося, ніби природа ненавидить його за те, що він брав участь у таких речах. Ті, що більше знали, могли втішити себе, думкою, що вони воювали за батьківщину і за її славу. А що знав він? Тільки відчував, що все ненавидить його, бо він проливав кров і чинив насильство.

На той час, як майориху вигнали з Екебю, Ян Гек мешкав у лісовій хатині сам. Дружина його померла, сини подалися в світ. Одначе під час ярмарків хатина його завжди була повна гостей. Наїздили чорночубі, смагляві цигани. Вони добре почувалися в того, кого більшість людей цуралась. Маленькі кудлаті коники спиналися гірськими доріжками й тягли вози, навантажені лудильним начинням, дітьми й хатнім мотлохом. За возами йшли дочасно постарілі жінки з набряклими від тютюну й горілки обличчями та бліді, з гострими рисами, жилаві чоловіки. Коли ті волоцюги прибували до лісової хатини, там зразу ставало весело. Вони приносили з собою горілку, карти й веселий гамір. Ніхто не вмів ліпше за них оповісти про всякі крадіжки, про торгівлю кіньми та про криваві бійки.

Ярмарок у Брубю почався в п'ятницю, і того ж дня вбито каштана Ленарта.