Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 59

І його знову посіли давні химери.

Йому здалося, ніби зелена фея знову глянула на нього своїми вогнистими очима, і мозок його спалахнув полум'ям. Він замкнувся в своїй майстерні, не їв, не відпочивав, весь час працював. І за вісім днів створив нове диво.

Одного чудового ранку він виліз на дах своєї башти й заходився прилаштовувати до рамен крила.

Його побачили два вуличні хлопчаки й гімназист, що сиділи на поруччі й вудили себеликів. Вони зчинили галас на ціле місто. Кинувши все, хлопці бігали з вулиці на вулицю, тарабанили в кожні двері й гукали:

— Кевенгюлер хоче літати! Кевенгюлер хоче літати!

Він спокійно стояв собі на даху башти й припинав крила, а тим часом із вузьких вуличок старовинного міста стікалися юрби людей.

Кухарки полишали казани на плиті й тісто в ночвах. Бабусі покидали недоплетені шкарпетки, начіплювали на носи окуляри й поспішалися на вулицю. Бургомістр і радники підвелися з-за судових столів, ректор шпурнув у куток граматику, а школярі гайнули з класів, не дочекавшись дозволу. Геть усе місто мчало до Західного мосту.

Скоро там було аж чорно від людей. На Соляному — ринку, по берегах річки, ген до єпіскопового саду — скрізь кишіло людьми. Тиснява була більша, як на петрівчаному ярмарку або того дня, коли містом проїздив король Густав III, — восьмикінна карета його мчала тоді так швидко, що на закрутах перехилялась і трималася землі тільки двома колесами.

Нарешті Кевенгюлер припнув крила, кілька разів махнув ними і знявся в повітря. Він ширяв у небі, високо над землею.

Кевенгюлер на повні груди вдихав чисте, п'янке повітря. Груди йому високо здіймалися, в серці заграла давня лицарська кров. Він тримався на місці, мов голуб, ширяв, як орел, крила його були міцні, як у ластівки, й орудував він ними впевнено, як шуліка. Кевенгюлер позирнув на прикуту до землі юрбу, що не зводила з нього погляду. Якби він міг змайструвати кожній людині з натовпу по парі таких крил! Якби міг дати силу кожному піднятися в чисте небо! Як би тоді вони всі змінилися! Навіть у хвилину переможного лету він не забував своєї гіркої долі. Він не міг сам-один утішатися своїм винаходом. О, хай би він тільки знову десь побачив ту лісову фею!

Раптом очам його, майже засліпленим яскравим сонячним промінням і тремтливим повітрям, видалося, ніби хтось летить просто на нього. Він бачив, як рухалися великі крила, схожі на його власні, і ті крила несли якусь людину. Маяли золотаві коси, мінився зелений шовк, блищали шалені очі. То була вона, лісова фея!

Кевенгюлер ні хвилі не роздумував. Він чимдуж погнався за проявою, щоб поцілувати її чи вдарити, і сам добре не знав, але в кожному разі змусити її до одного: зняти З; цього закляття. В тому нестямному гоні він стратив глузд і розважність. Не дивився, куди летить, бачив тільки розмаяні коси й вогнисті очі. Ось вона вже зовсім близько, Кевенгюлер простяг руки, щоб схопити її. Враз він зачепився за її крила, і вони були міцніші, ніж у нього. Його крила затріщали, зламались, сам він крутнувся й полетів кудись униз.

Коли Кевенгюлер опритомнів, то побачив, що опинився на даху своєї башти, а поряд із ним лежить поламана літальна машина. Він нагнався просто на вітряк, що крутнув ним кілька разів, а тоді шпурнув на дах.

Так скінчилася його розвага.

Кевенгюлера знов опанував розпач. Буденна праця його не вабила, а вичаровувати знов якесь диво він не важився. Серце його не витримає, коли він ще раз змайструє якусь чудесну машину і втратить її. А як не втратить, то збожеволіє від думки, що ніхто, крім нього, не зможе нею скористатися.

Кевенгюлер знайшов свій ранець та сучкувату палицю, кинув вітряк і подався шукати лісову фею.

Він придбав собі коня й воза, бо вже був немолодий і не міг швидко ходити. Кажуть, що, доїхавши до якогось лісу, він злазив з воза, заходив у гущавину й гукав зелену чарівницю:

— Лісова феє! Лісова феє, це я, Кевенгюлер! Ходи-но сюди!

Але вона не приходила.

Під час цієї подорожі він добувся й до Екебю, за кілька років до того, як звідти вигнано майориху. Його прийняли гостинно, і він лишився там. Товариство кавалерів поповнилося високим, дужим лицарем, що не пас задніх ані за чаркою, ані в лісі на полюванні. В ньому ожили спогади молодості. Він дозволив, щоб його звали графом, і своїм орлиним носом, кущуватими бровами, гострою борідкою та закрученими вусами дедалі більше скидався на старого німецького барона-розбійника.

Отже, Кевенгюлер став нахлібником, нічим не кращим за решту кавалерів, що їх майориха, як здавалося людям, тримала на пожиток дияволові. Чуб йому посивів, а розум заснув. Він почувався таким старим, що навіть не вірив у свої власні молодечі подвиги. Він не мав дивовижного хисту. То не він зробив самохідний віз і літальну машину. Ні, то просто вигадки!

Та ось майориху вигнано з Екебю, і в ньому почали господарювати кавалери. Настало таке життя, що гіршого, й не могло бути. Над краєм промчала буря: всі давні шаленства забуяли з новою силою, підвело голову зло, затремтіло добро. Люди боролися на землі, душі на небі. З Довра спускалися відьми верхи на вовках, розгулялися сили природи, а в Екебю з'явилася лісова фея.

Кавалери не впізнали її. Думали, що то бідна, знедолена жінка, яку люта свекруха довела до розпуки. Вони прихистили її, шанували, мов королеву, і любили, мов дитину.

Тільки Кевенгюлер знав, хто вона. Спершу, правда, він теж був засліплений, як і решта кавалерів. Але якось вона вбрала сукню з зеленого мінливого шовку, і Кевенгюлер відразу її впізнав.

Вона, вся в шовках, сідала на найкращу канапу в Екебю, а старі кавалери догоджали їй, мов блазні. Один був кухарем, інший служником, ще інший читцем, той музикою, а той шевцем. Кожному знайшлося якесь діло.

Лиха чарівниця вдавала з себе хвору, але Кевенгюлер знав, що то за хвороба. Вона просто ману пускала на кавалерів.

Він застерігав своїх приятелів.

— Гляньте на її гострі зуби й нестямні вогнисті очі! — казав він. — Це лісова фея. Тепер такі страшні часи, що все зло заворушилося. Запевняю вас, вона прийшла сюди погубити нас. Я її віддавна знаю.

Але як тільки Кевенгюлер побачив лісову фею, то відразу відчув хіть до праці. Голова йому немов зайнялася полум'ям, пальці аж боліли, так їм хотілося схопити молоток і терпут. Кевенгюлер не міг нічого вдіяти з собою. З важким серцем він одяг робоче вбрання і замкнувся в старій слюсарні, де влаштував собі майстерню.

Тоді в Екебю і по всьому Вермланді пішла поголоска:

— Кевенгюлер почав працювати!

І всі, затамувавши дух, дослухалися до ненастанного стукоту молотка в замкненій майстерні, до шурхоту терпуга й стогону ковальського міха.

З'явиться нове диво. Цікаво, що то буде? Може, він тепер навчить людей ходити по воді або ж збудує драбину до Великої Ведмедиці?

Для такої людини, як він, немає нічого неможливого. Люди ж на власні очі бачили, як він літав. Бачили його віз, що гримотів вулицями. Йому дала хист лісова фея. Звісно, для нього немає нічого неможливого.

І ось одної ночі, проти першого чи другого жовтня, Кевенгюлерове диво було готове. Він вийшов з майстерні, тримаючи його в руках. То було колесо, що ненастанно крутилося, і шпиці його жаріли, як вогонь, випромінюючи тепло й світло. Кевенгюлер зробив сонце. Коли він виніс його з майстерні, стало так видно, що горобці почали цвірінькати, а хмари запалали ранковою загравою.

То був найкращий винахід. Тепер на землі не буде вже темряви й холоду. Кевенгюлерові запаморочилось у голові, коли він про це подумав. Небесне сонце й далі сходитиме й заходитиме, та коли воно щезне, над краєм запалають тисячі його вогняних коліс, і повітря тремтітиме від тепла, як найгарячішого літнього дня. Можна буде збирати врожай зимовими ночами, суниці та брусниці цілий рік спітимуть на пагорбах, і крига ніколи вже не скує води.

Новий винахід переінакшить землю. Його вогняне колесо стане хутром для вбогих, сонцем для рудокопів. Воно дасть фабрикам енергію, природі — життя, а людям — багатство й щастя. Але водночас він добре знав, що все це тільки мрія, що лісова фея ніколи не дозволить йому розмножити своє вогняне колесо.

Кевенгюлера охопив гнів і жадоба помсти. Він вирішив, що її неодмінно треба вбити. Від тієї миті він навряд чи усвідомлював, що. робить.

Він кинувся до головного будинку і в сінях, під самими східцями, поставив своє вогняне колесо. Він надумав спалити будинок, щоб у ньому згоріла й лісова фея.

Потім він вернувся до майстерні, сів і почав прислухатися.

У садибі зчинився галас і крик. Знати було, що сталося щось незвичайне. "Еге ж, тепер бігайте собі, галасуйте, бийте в дзвони! Нарешті в будинку згорить відьма, яку ви одягали в шовки!

Чи вона вже корчиться з болю, чи тікає від вогню з покою до покою? О, як горітиме зелений шовк, як виграватиме полум'я на її буйних косах! Сміливіше, полум'я, сміливіше! Хапай її, спали, спали відьму! Не бійся її чарів! Нехай вона згорить! Через неї я горів на повільному вогні ціле своє життя".

Голосили дзвони, торохтіли вози, рипіли помпи, бряжчали відра, якими черпали воду з озера, з усіх садиб збігалися люди. Крик і зойки лунали впереміж з наказами, тріщав дах, страхітливо гуло полум'я. Але ніщо не порушувало спокою Кевенгюлера. Він сидів на ковадлі й потирав руки.

Нараз Кевенгюлер почув такий гуркіт, ніби завалилося небо. Він схопився на ноги й радісно вигукнув:

— Кінець! Тепер вона не втече, тепер вона привалена сволоками або вже згоріла. Тепер їй, кінець!

Він згадав, що йому довелося пожертвувати славою і могутністю Екебю, аби звести відьму зі світу. І він пожалів чудових зал, що бачили стільки радощів, кімнат, що відлунювали недавніми розвагами, столів, що вгиналися від вишуканих наїдків, коштовних старовинних меблів, і срібла й порцеляни. Все це вже пропало навіки…

Раптом він здригнувся й зойкнув. Його вогняне колесо, його штучне сонце, модель, від якої залежало все, — адже він поставив її під східці, щоб спалахнула пожежа!

Кевенгюлер поглянув на себе, весь похоловши з жаху.

— Чи я збожеволів? — мовив він. — Як я міг таке зробити?

Тієї миті відчинилися замкнені двері, й до слюсарні зайшла лісова фея.

Вона спинилася на порозі, усміхнена, зваблива. На її зеленій сукні не було жодної плямки, а буйні коси не пахли димом.