Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 57

Ходімо до Екебю й поквитаємося з ними! Ходімо до Екебю!

Цього проклятого року нас, селян, опали всі нещастя. Тяжко пригнітила нас кара божа, а взимку буде голод. Кого ж шукає господня рука? Не священика з Брубіо, бо господь вислухав його молитву. Кого ж, як не кавалерів? Ходімо до Екебю!

Вони знищили садибу, вони вигнали майориху жебрати дорогами. Це через них ми не маємо роботи, через них голодуємо. Вся біда від них!. Ходімо до Екебю!

І понурий, гнівний натовп рушив до Екебю. Попереду чоловіки, за ними голодні жінки з заплаканими дітьми на руках, а позаду каліки й немічні діди. І лють, мов річка, що вийшла з берегів, заливає натовп, від дідів перекидається на жінок, від жінок на дужих чоловіків, що йдуть попереду.

Це осіння повінь. Кавалери, ви пам'ятаєте весняну повінь? Тепер надходять нові хвилі з гір, нове спустошення загроз жує честі й славі Екебю.

Якийсь орендар, що оре вигін коло лісу, чує шалений крик натовпу. Він випрягає коня, сідає на нього і мчить до Екебю.

— Біда! — гукає він. — Ведмеді, вовки й тролі йдуть на Екебю!

Він не тямиться з жаху, гасає по двору й кричить:

— Всі лісові тролі зібралися й сунуть на Екебю! Рятуйтесь, хто може! Йдуть тролі спалити садибу й повбивати кавалерів!

А за ним чути гук і вереск розлюченого натовпу. На Екебю котиться осіння повінь.

Чи цей розбурханий потік знає, чого він хоче? Чи справді хоче палити, вбивати, нищити?

Це йдуть не люди — це тролі, дикі звірі. Ми, темні сили, що завше мусили ховатися під землею, на часину звільнилися. Нас визволила помста.

Це гірські духи, що добувають руду, лісові духи, що рубають дерево й пильнують вугільних ям, польові духи, що вирощують хліб. Вони звільнилися, обернулись на нищівну силу. Смерть Екебю, смерть кавалерам!

Там річкою тече горілка, там у льохах сховане золото, там комори повні зерна й м'яса. Чого чесні люди мають голодувати, а підлі купатися в розкошах?

Але тепер, кавалери, настав час порахунку, чаша терпіння переповнилась. Ви, лілеї, що ніколи не пряли, ю, пташки, що ні про що не дбали, чаша терпіння переповнилась. У лісі лежить та, що оскаржує вас, а ми її посланці. Не суддя, не ленсмад виголошує вирок, а та, що лежить у лісі.

Кавалери стоять нагорі у великому будинку й бачать, як надходять люди. Вони вже знають, у чому їх звинувачують. Але цього разу вони не винні. Коли та нещасна дівчина справді пішла до лісу шукати смерті, то не через те, що її цькували собаками, — такого вони не робили, — а що вісім днів тому Єста Берлінг одружився з графинею Елісабет.

Та чи варто виправдуватись перед розлюченими людьми? Вони стомлені, голодні. Їх розпалює жадоба помсти, заохочує жадоба грабунку. Вони біжать з диким галасом, а попереду скаче на коні орендар, що геть збожеволів, з жаху.

— Ідуть ведмеді, йдуть вовки, йдуть тролі, щоб знищити Екебю!

Кавалери ховають графиню в найдальшу кімнату, Левенборг і дядько Ебергард залишаються її охороняти, а решта всі виходять надвір до людей. Вони стоять на східцях перед головним будинком, без зброї, усміхнені, й так зустрічають першу галасливу юрбу людей.

Ті спиняються перед купкою спокійних чоловіків. Вони йшли сюди розлючені, ладні повалити кавалерів на землю й потоптати їх своїми кованими каблуками, як мешканці Сюнда п'ятдесят років тому потоптали управителя й інспектора копальні. Але вони сподівалися застати замкнені двері й націлену зброю, сподівалися опору й боротьби.

— Любі приятелі, — озиваються кавалери, — ви стомлені й голодні, тож підживіться в нас! І скуштуйте горілки, звареної в Екебю!

Натовп не слухає їхньої мови, він кричить, погрожує. Але кавалери не втрачають гумору.

— Постривайте, — кажуть вони, — постривайте одну секунду! Бачите, Екебю відчинене перед вами. Відчинені льохи й комори, відчинена молочарня. Ваші жінки падають з утоми, діти плачуть. Давайте спершу нагодуємо їх! А тоді можете нас убивати. Ми не втечемо. На горищі в нас повно яблук. Ходімо принесемо їх дітям!

Через годину в Екебю бенкет аж гуде. Найбільший бенкет з усіх, що їх бачила садиба.

Осіння ніч, ясно світить повний місяць. По всьому подвір'ї понатягувано з куп дров і порозпалювано вогнища. Біля них гуртами сидять селяни, втішаються теплом і спочинком, а тим часом на них сиплються всі земні дари.

Рішучіші заходять до стаєнь і беруть усе, що треба. Ріжуть телят і овець, навіть худобу. М'ясо тут же крають на кусні й печуть, щоб було напохваті. А сотні голодних накидаються на їжу. Одну за одною виводять корів і ріжуть. Здається, що цієї ночі стайня зовсім спорожніє.

Якраз днями в Екебю напікали запаси на зиму. Відколи сюди прибула графиня Елісабет, хатнє господарство там знову пішло колишнім ладом. Молода жінка начебто ні на хвилю не уявляла себе дружиною Єсти Берлінга. Ні він, ні вона про те не згадували, натомість графиня взялася порядкувати в садибі. І як добра, моторна господиня намагалась якнайшвидше покласти край безладдю й марнотратству, що там запанувало. Її слухалися. Челяді приємно було відчути над собою руку господині.

Та що з того, що вона звеліла наповнити комори хлібом, що за її наказом цілий вересень робили сир, колотили масло д варили пиво? Що з того?

Виносьте людям усе, що тут є, щоб вони не спалили Екебю й не повбивали кавалерів! Виносьте хліб, масло, сир! Виносьте барильця з вином, бочки з елем, діставайте шинки з комори, подавайте горілку та яблука!

Чи стане багатства Екебю втишити гнів людський? Аби тільки вони пішли собі, не заподіявши ніякого злочину.

Усе, що тут сталося, зроблено задля неї, господині Екебю. Кавалери не боягузи й уміють володіти зброєю, вони захищалися б, якби їхня воля. Вони швидко відігнали б цей жадібний натовп кількома влучними пострілами, якби добра й лагідна графиня не просила пожаліти людей.

Що ближче до півночі, то спокійніший стає натовп. Тепло, спочинок, їжа й горілка втишили їхній небезпечний запал. Люди починають жартувати й сміятися. Мовляв, вони справляють поминки по дівчині з Нюгорда. Сором ухилятися від чарки, а на поминках і поготів! Тут якраз треба пити.

Діти накидаються на купи принесеної садовини. Їм, бідним селянським дітям, навіть журавина та брусниці — ласощі, а тепер вони наминають астраханські яблука, що тануть у роті, довгасті, солодкі райські яблучка, світло-жовті лимонки, рум'яні груші й сливи різних сортів — жовті, червоні й сині. 0, коли людям заманеться показати свою міць, то для них тоді нічого не шкода!

Близько півночі з усього вже видно, що люди мають намір відступити. Кавалери перестають носити їжу й вино, не відкорковують більше пляшок. Вони віддихають з полегкістю, відчуваючи, що небезпека минула.

Але саме тоді у вікні будинку блискає запалена свічка.

І люди скрикують з дива, бо свічку несе молода жінка.

Світло з'явилося тільки на мить, але людям здається, що вони впізнали жінку.

— У неї довгі чорні коси й рум'яні щоки! — гукають вони. — Вона тут! Кавалери її сховали!

— То ви її тут тримаєте, кавалери? Ви ховаєте в Екебю нашу дитину, якій бог відібрав розум? Що ви робите з нею, безбожники? Через вас ми цілий тиждень тривожились і три дні шукали! Геть з своїм вином і своїми наїдками! Горе нам, що ми поласились на ваше пригощення. Ведіть спершу сюди дівчину, а тоді ми побачимо, що з вами зробити!

Приборканий звір знову починає ревти й скаженіти. За кілька скоків він уже на ганку.

Люди меткі, але кавалери ще меткіші. Вони кидаються в будинок і засувають двері. Та що вони годні вдіяти проти розлюченої юрби? Двері подаються одні за одними, кавалерів відштовхнуто вбік: вони ж бо не мають зброї, їх притискають так, що вони не можуть ворухнутися. А люди біжать до будинку, шукають дівчину з Нюгорда.

І знаходять її в найдальшому покої. Люди не мають часу роздивитися, чи вона чорнява, чи білява, — беруть її на руки й несуть надвір. І заспокоюють, щоб вона не боялася. Мовляв, у них порахунки тільки з кавалерами. І прийшли вони сюди її рятувати.

Але ті, що виходять з будинку, зустрічають іншу валку.

У найбільшій глушині в лісі одна дитина натрапила на тіло дівчини, що (впала зі скелі і вбилася. А ті люди, що загаялися в лісі, взяли мертву на плечі й оце несуть до Екебю.

Мертва дівчина ще краща, ніж була за життя. Чудові її довгі коси, чудове тіло, що знайшло нарешті вічний спокій.

Її несуть високо на плечах через натовп людей, що принишкли й схиляли голови перед величчю смерті.

— Вона недавно померла, — пошепки пояснюють прибульці. — Ще нині вона блукала в лісі. Мабуть, хотіла втекти від нас і впала зі скелі.

Та коли це. дівчина з Нюгорда, то хто ж та, що її винесли з будинку?

Ті, що вийшли з лісу, зустрічаються на подвір'ї з тими, що вийшли з будинку. Навколо палають вогнища. Люди дивляться на жінок і впізнають їх. Та, інша, — молода графиня з Борга.

— Що ж це таке? Може, ми напали на слід нового злочину? Чого молода графиня опинилася в Екебю? Чого нам казано, ніби вона втекла десь далеко або й загинула? Чи в ім'я справедливості нам це слід кинутись тепер на кавалерів і затоптати їх у землю кованими каблуками?

Раптом чути гучний голос: Єста Берлінг виліз на поруччя східців і звертається до натовпу.

— Слухайте, ви, нелюди, дияволи! Невже ви, навіжеиі, гадаєте, що в Екебю нема рушниць і пороху? Гадаєте, що я, це постріляв би вас, мов скажених псів? Але воца просила за вас. О, якби я знав, що ви наважитесь торкнутися її, жоден з вас не лишився б живий!

Чого ви скаженієте, чого нападаєте, мов розбійники, й погрожуєте нам убивством і пожежею? Що мені до ваших причинних дівчат? Звідки я знаю, де вони волочаться? Я був до неї ласкавий, та й годі. Треба було справді цькувати її собаками, так було б краще і для неї, і для мене, але я цього не робив. І ніколи я не обіцяв одружитися з нею. Затямте собі!

А тепер кажу вам: негайно пустіть ту жінку, що витягли з нашого дому! Пустіть, кажу! І хай ті руки, що посміли торкнутися її, горять у вічному полум'ї! Хіба ви не розумієте, що вона стоїть так високо над вами, як небо над землею! Вона така тендітна, як ви брутальні, така добра, як ви лихі!

Скажу вам ще, хто вона. По-перше, янгол небесний, по-друге, колишня дружина графа Генріка. Але свекруха мучила її день і ніч. Їй доводилося стояти на березі озера й прати білизну, як простій служниці, її били й катували так, як ніхто ніколи не катував ваших жінок.