Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 58

Вона вже не могла більше витримати й мало не кинулась у Кларельв. А тепер я питаю, чи хто з вас, негідників, поспіншвся їй на допомогу? Де там! Ніхто й пальцем не кивнув, крім нас, кавалерів. Ми її врятували.

Потім вона народила дитину в селянській оселі, а граф звелів їй переказати: "Ми вінчалися в чужій країні, не дотримавши закону й звичаю. Ти мені не дружина, а я тобі не чоловік. І про твою дитину я не буду піклуватися". Коли ж вона про це дізналась і не захотіла, щоб дитину записали в церковній книзі безбатченком, о, як би ви тоді запишалися, коли б вона сказала котромусь із вас: "Одружися зі мною! Моїй дитині треба батька". Та вона не вибрала жодного з вас, а покликала Єсту Берлінга, бідного священика, що більше ніколи не буде проголошувати, слово боже. І скажу вам, люди: нічого в житті не було мені так важко робити; як брати цей шлюб, бо я такий негідний її, що не смію навіть глянути їй у вічі, — але я не зважився відмовитись, надто великий був її розпач.

Думайте собі про нас, кавалерів, що завгодно, але для неї ми зробили все, що могли. І що ми цієї ночі не постріляли вас, також її заслуга. А тепер пустіть її і йдіть собі з миром, а то земля розступиться перед вами й поглине вас! Дорогою просіть бога, хай простить вам, що ви злякали й засмутили таку добру й невинну людину! Гайда звідси! Ви вже набридли нам!

Не встиг ще Єста докінчити, як чоловіки опустили графиню на східці. З юрби вийшов високий селянин, задумливо підступив до неї і подав руку:

— Дякую і на добраніч! Не гнівайтесь на нас. Єста зіскочив з поруччя й став поряд графині. Селяни почали і йому подавати руку.

Один по одному люди повагом підходили до них побажати на добраніч. Вони знову були сумирні, як уранці, коли вирушали з дому, поки голод і жадоба помсти не обернула їх на звірів.

Вони дивилися на графиню, і на обличчі її світилась така невинність і добрість, що не одному на очі набігали сльози. То було тихе поклоніння жінці, що своєю шляхетністю перевищувала всіх. Вони ніби раділи, що серед них є одна людина, яка понад усе любить добро.

Всі не могли потиснути руку графині. Людей було дуже багато, а молода жінка стомилась і ледве трималася на ногах. Та вони підходили хоч глянути на неї, а крім того, подати руку Єсті, що міг витримати скільки завгодно потисків.

Єста стояв, немов уві сні. Того вечора в серці його запалало нове почуття. "О народе мій, — думав він. — О народе мій, як я тебе люблю!"

Він почував, що любить усю ту юрбу, яка з мертвою дівчиною на руках подалась у темну ніч, всіх тих людей у грубому одязі й смердючих черевиках, усіх тих мешканців сірих халуп на узліссі, що не вміють узяти в руку пера, а часом навіть читати, всіх тих, що не скуштували повноти й багатства життя, а знали тільки працю за шматок хліба.

Він відчував до них болісну, палку ніжність, що навернула йому на очі сльози. Він не знав, що хотів би для них зробити, але любив їх усіх і кожного зокрема, з їхніми хибами й вадами. О господи, чи настане такий день, що й вони його полюблять?

Єста отямився від своїх марень. Дружина поклала йому руку на плече. Люди вже пішли, вони стояли на східцях самі.

— О Єсто, Єсто, як ти міг таке сказати?

Графиня затулила руками обличчя й заплакала.

— Це ж правда! — вигукнув він. — Я ніколи не обіцяв дівчині з Нюгорда, що одружуся з нею. Сказав їй тільки: "Приходь другої п'ятниці й побачиш щось веселе". Я й гадки, не мав, що вона мене любить.

— Ох, я не про те! Як ти міг сказати людям, що я добра й невинна? Єсто, Єсто, адже ж ти знаєш, що я покохала тебе тоді, як ще не мала права! Мені було соромно, Єсто, я мало не вмерла з сорому.

Молода жінка аж тіпалася з плачу.

Єста стояв і дивився на неї.

— О дружино моя кохана, — тихо мовив він. — Яка ти щаслива, що маєш таке добре серце! Яка ти щаслива, що маєш таку чисту душу!

Розділ тридцять третій

КЕВЕНГЮЛЕР

Кевенгюлер, що потім став ученим і винахідником, народився в сімдесятих роках вісімнадцятого сторіччя в Німеччині. Він був син бургграфа і міг мешкати у високих замках та їздити в королівському почті, якби тільки захотів. Але він не захотів.

Він волів би прилаштувати крила вітряка до найвищої башти замку, з лицарської зали зробити слюсарню, а з жіночих покоїв — годинникарню. Волів би заповнити весь замок рухомими коліщатами й важелями. А що це було неможливо, то він кинув домівку й пішов учитися до годинникаря. Там він навчився всього, що треба знати про коліщата з трибами, пружини й маятники. Навчився робити сонячні й зоряні годинники, дзигарі з співучими канарками й пастухами, що трали на ріжках, дзигарі з музикою на цілу церковну башту й такі, що вміщалися в медальйоні.

Одержавши від майстра свідоцтво, він узяв ранець на плечі і палицю в руки та й помандрував по білому світі, вивчаючи все, що рухалося на валочках і коліщатах. Кевенгюдер не був звичайний годинникар, він хотів стати великим винахідником і поліпшити світ.

Виходивши багато країн, він завітав нарешті до Вермланду, щоб вивчити там млинарські колеса й будову рудень. Одного чудового літнього ранку він переходив Карлстадський майдан. І того самого чудового ранку лісовій феї заманулося примандрувати аж до міста. Вона також переходила той майдан, але з протилежного боку, й зустрілася з Кевенгюлером.

Для нашого майстра то була фатальна зустріч. Фея мала зеленаві блискучі очі, буйні русяві коси, що сягали майже до землі, і вбрана була в зелений лискучий шовк. І хоч вона була поганка та ще й відьомського кодла, але здалася Кевенгюлерові вродливішою за всіх хрещених жінок, бачених досі. Вона йшла йому назустріч, а він стояв, мов зачарований, і не зводив з неї очей.

Вона з'явилася до міста просто з лісових нетрів, де папороть висока, мов дерево, де сонячне проміння насилу пробивається крізь гілля велетенських смерек і тільки ледь золотить жовтий мох, де по зарослому лишайником камінні стеляться ліннеї.

Я хотіла б бути на місці Кевенгюлера й побачити, як вона переходила Карлстадський майдан з папороттю й чатинням у розпущених косах, з чорною гадюкою круг шиї. Уявіть собі, що то була за з'ява: тіло гнучке, ступа пружна, як у дикого звіра, і вся духмяніє свіжою живицею, суницями, ліннеями й мохом!

Уявіть собі, як дивились на неї люди, коли вона йшла Карлстадським майданом! Коні полохалися її довгих кіс, що маяли на вітрі, хлопчаки бігли за нею назирці. Крамарі залишали свої ваги, різники сокири й витріщали на неї очі, а жінки з лементом побігли до епіскопа й капітулу, щоб ті вигнали нечисту силу з міста.

А вона йшла собі спокійно, статечно, тільки ледь посміювалася з того переполоху. І Кевенгюлер бачив, як між червоними губами поблискують гострі зубки.

Вона накинула на плечі плаща, щоб ніхто її не впізнав, але, на лихо, забула сховати хвоста, що тягся за нею по брукові.

Кевенгюлер також побачив хвоста, і йому стало шкода її: така велична дама, і зробилася посміховиськом для міщан! Отож він по-лицарському вклонився і ввічливо мовив:

— Чи вії не будете такі ласкаві підняти шлейф своєї сукні?

Лісову фею зворушила і його ввічливість, і його галантність. Вона спинилася перед Кевенгюлером і глянула на нього так, що йому здалося, ніби іскри з її очей сипнули просто йому в серце.

— Запам'ятай собі, Кевенгюлере, — оказала вона. — Віднині ти зможеш зробити своїми руками все, що задумаєш, але тільки по одній речі.

Сказала й дотримала слова. Бо хто не знає, що вбрана в зелене лісова фея має силу обдаровувати геніальністю й дивовижним хистом кожного, хто доскочить її ласки?

Кевенгюлер спинився в Карлстаді й найняв собі майстерню. Він працював днями й ночами, цілу добу вистукував молоток. І за вісім днів змайстрував диво. То був самохідний віз. Він їхав угору й згори, швидко й поволі, ним можна було керувати, на потребу повертати куди завгодно, спиняти й знову пускати в рух. То був дивовижний віз.

Тепер Кевенгюлер здобув собі славу й багато приятелів у місті. Він так пишався своїм возом, що поїхав у Стокгольм показати його королеві. Йому не треба було чекати, поки змінять коней, та лаятися з візниками. Не треба було трястися в деренчливій кареті й спати на твердих лавах заїздів. Він гордо вирушив своїм власним повозом і за кілька годин був уже в столиці.

Кевенгюлер під'їхав просто до палацу. Король у супроводі двірських дам і почту вийшов до нього, і всі не могли нахвалитися його винаходом.

І тоді король сказав:

— Ти міг би віддати мені свого воза, Кевенгюлере.

І хоч той відмовився, король і далі наполягав на своєму.

Раптом Кевенгюлер помітив у королевому почті одну даму в зеленій сукні і з ясними косами. Він, звичайно, впізнав її і збагнув, що то вона порадила королеві просити в нього воза.

Кевенгюлер був у розпачі. Він би не стерпів, щоб хтось інший їздив його возом, але й не зважувавсь довго опиратися королеві. Тому раптом скерував на замковий мур, і віз розлетівся на друзки.

Коли він повернувся до Карлстада, то спробував змайструвати новий віз. Одначе не зумів. І він тоді вжахнувся дарунка, одержаного від лісової феї. Він кинув легковажне життя в батьковому замку, щоб стати благодійником людей, а не вигадувати хитромудрі штуки, якими сам тільки й міг скористатися. Що з того, що він великий майстер, найбільший з усіх, коли він не може помножувати свої незвичайні винаходи, щоб вони служили тисячам інших людей?

І той учений і винахідник так затужив за спокійною, корисною працею, що став каменярем і мулярем. Отоді він і спорудив — велику башту біля Західного мосту, таку, як башта з вітряком у графському замку його батька. Він хотів добудувати до неї зали й портали, внутрішні дворики, вали й звідні мости, щоб на березі Кларельва постав цілий лицарський замок.

Він хотів здійснити в ньому юнацьку свою мрію. В замкових залах мали розміститися всі промисли й ремесла. Білі млинські челядники й чорні ковальські, годинникарі з зеленими дашками над стомленими очима, фарб'ярі з поплямленими руками, ткачі, токарі, гранярі, — геть усі повинні були мати в тому замку свої майстерні.

І все йшло добре. З каміння, що його він сам витесав, Кевенгюлер вимурував собі башту. До неї він прилаштував крила, як у вітряка, бо там мав бути млин. По тому він узявся обладнувати кузню.

Одного разу він стояв і дивився, як вітер легенько обертає міцні крила.