Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 55

Якби я тебе любила, то нізащо б не зважилась отак розмовляти з тобою. Задля себе я б ніколи не просила тебе, Єсто, а задля дитини мушу. Ти вже, певне, здогадався, чого саме. Для тебе це велика ганьба, бо я покритка з дитиною. Я думала, що ти допоможеш мені, не тому, що вважаю тебе гіршим за інших, — хоч ні, була в мене й така гадка. Але найбільше я покладалася на твою добрість, Єсто, знала, що ти герой і здатний на самопожертву. Та, може, я хочу надто багато від тебе? Може, на таке чоловік не здатний? Якщо ти надто гордуєш мною, якщо ти просто не можеш стати батьком чужої дитини, то скажи щиро! Я не буду на тебе сердитися. Я сама знаю, що хочу надто багато, але дитина така квола, Є сто. І так прикро, що їй при хресті не можна дати батькового прізвища.

Слухаючи її, Єста відчував те саме, що тоді, весною, коли йому довелося висадити її на берег і лишити напризволяще. Тепер він мав допомогти їй занапастити все її майбутнє. Саме він, що кохав її.

— Я зроблю все, що ви хочете, — мовив €ста.

Другого ранку він удався до пробста в Бру, бо йому підлягала церква в Свартше, де мали оголошувати заручини.

Доброго старого пробста зворушила Єстина розповідь, і він пообіцяв узяти на себе весь клопіт про шлюб.

— Авжеж, — мовив він, — тобі треба їй помогти, вето, конче треба. А то. вона збожеволіє. Їй здається, що вона вчинила велику кривду дитині, позбавивши становища в житті. У цМ жінки надзвичайно вразливе сумління.

— Але я знаю, що зроблю її нещасною, — не витримав Єста.

— Не маєш права, Єсто. Тепер тобі доведеться дбати про жінку й дитину, і ти повинен стати розважливий.

Найперше пробст поїхав до Свартше поговорити з священиком і суддею. А наступної неділі, першого вересня, в церкві Свартше оголошено заручини Єсти Берлінга з Елісабет фон Турн.

Потім дуже обережно матір перевезено до Екебю і там охрещено дитину.

При цій нагоді пробст поговорив з графинею. Сказав, щоб вона ще розважила, перше ніж виходити заміж за такого чоловіка, як Єста Берлінг. Спершу їй треба було б написати про все батькові.

— Я не можу розважати, — відповіла вона. — Подумайте, що буде, як моя дитина вмре, не маючи ще батька.

Коли втретє оголошували заручини, Елісабет уже почувалася здорова й кілька день, як стала на ноги. Тому одного дня по обіді до Екелю приїхав пробст і повінчав її з Єстою Берлінгом. Але ніхто не вважав ту подію за весілля. Не запрошено ніяких гостей. Просто дитині знайдено батька, та й годі.

Мати світилася тихою радістю, ніби досягла в житті великої мети. А наречений був пригнічений. Він думав про те, що вона, звінчавшися з ним, занапастила своє майбутнє.

І з жахом помічав, як мало він для неї важить. Усі її думки були коло дитини.

Через кілька день батько й мати вже були в жалобі: під час нападу корчів дитина померла.

Багато кому здалося, ніби мати не, так гірко побивається за дитиною, як слід було сподіватися. Вона ніби аж сяяла тріумфом, наче тішилась, що задля дитини занапастила своє прийдешнє. Коли дитя вже буде з янголами, воно? напевне пам'ятатиме, що мало на землі матір, яка його любила.

Всі. ці події відбулися тихо й непомітно. Коли, в царині Свартше оголошували заручини Єсти Берлінга з Елісабет фон Турн, більшість людей навіть не знали, хто вона така. А священики і її приятелі, що знали, в чім річ, мовчали. Наче боялися, що ті, хто втратив віру в силу людського сумління, зле зрозуміють молоду жінку. Скажуть: "Диви; таки не могла перебороти свого кохання до Єсти Берлінга! Знайшла собі шляхетний привід і вийшла за нього заміж.

О, вони так боялися за молоду жінку! Вони ніколи не стерпіли б, щоб хто сказав про неї лихе слово. Навряд чи вони визнали б за нею якийсь гріх. Вони навіть на думку собі не покладали, щоб якась вина могла заплямувати цю душу, що так боялася всякого зла.

І ще. одна важлива подія спричинилась до того, що про Єстин шлюб мало було мови.

Саме тоді майора Самселіуеа спіткала біда. Він ставав дедалі химерніший і дедалі більше уникав людей. Цілі дні просиджував серед своїх ведмедів.

Він був небезпечний, бо завжди ходив із зарядженою руїнницею і подеколи стріляв, не зважаючи, куди полетить куля.

Якось його вкусив одомашнений ведмідь, що його він несамохіть підстрелив, Поранений звір кинувся на господаря, що стояв коло самої загороди, і добряче вкусив за руку. Тоді виламав дірку і чкурнув до лісу.

Майора зліг і більше же вставав. Помер він від тієї рани аж перед самим різдвом. Якби майориха довідалась, що він хворий, то могла б вернутися й знову посісти Екебю. Одначе кавалери добре знали, що вона не з'явиться, поки не мине цей рік.

Розділ тридцять перший

AMOR VINCIT OMNIA[18]

У церкві Свартше дід сходами, що ведуїь на хори, є комірчина, повна старих грабарських лопат, поламаних лавок, бляшаних табличок і всякого іншого непотребу.

Там, під товстим шаром пилюки, схована від людського ока, стоїть скриня, щедро оздоблена перламутровою мозаїкою. Якщо змести з неї пилюку, то вона блищить і міниться, мов стіна казкової печери. Скриня та замкнена, а ключ добре схований, ним ніхто не користається. Жоден смертний не має права зазирнути до скрині. Ніхто не знає, що в ній сховане. Аж як дійде кінця дев'ятнадцяте сторіччя, встромлять ключа в шпарку, піднімуть віко, і люди побачать скарб, схований у скрині.

Така була воля господаря скрині.

На мідяній табличці віка написано: "Labor vincit omnia"[19]. Але там більше пасував би інший напис. Там мало б стояти: "Amor vincit omnia". Навіть та стара скриня в комірчині під сходами свідчить про могутність кохання.

О Еросе, всевладний боже!

Ти, о кохання, справді-таки вічне! Давно живе на землі рід людський, і ти товаришиш йому від самого початку.

Де ділися боги Сходу, могутні володарі, громовержці, що їм на берегах священних річок складали офіру з меду й молока? Вони мертві. Мертвий Бел[20], великий воїн, мертвий Тот[21], велет з головою ібіса. Мертві прекрасні боги, що спочивали на хмаряних ложах Олімпу, і ті, прославлені відвагою, що мешкали в оточеній муром Валгаллі. Мертві всі давні боги, крім Ероса, всевладного Ероса.

Все, що ти бачиш, створив Ерос. Він підтримує життя. Його скрізь видно. Хоч куди піди, а помітиш слід його босої ноги. В кожному акорді провідний звук — шум його крил. Він живе в людському серці й приспаній насінині. З тремтливим захватом простеж його присутність у мертвих речах!

Чи є в світі щось таке, що не прагнуло б до когось і не манило до себе? Чи щось може уникнути влади Ероса? Впадуть усі боги помсти, сили і зла, а ти, кохання, справді вічне!

Старий дядько Ебергард садить біля свого бюрка, чудового столика з сотнею шухляд, з мармуровою стільницею, з потемнілою мідяною оковою. Він лишився сам у кавалерському крилі і пильно, зосереджено працює.

О Ебергарде, чому ти не втішаєшся в лісі і в полі останніми прив'ялими днями літа, як решта кавалерів? Ти ж бо знаєш, що ніхто безкарно не поклоняється богині мудрості! Тобі минуло тільки шістдесят років, а спина твоя згорбилась, голомозу твою голову прикриває чужий чуб, високе чоло, що здіймається над запалими очима, поорали зморшки, а сотні зморщечок навколо беззубого рота свідчать про старість.

О Ебергарде, чом ти не гуляєш у лісі та в полі? Смерть тим швидше розлучить тебе з бюрком, що ти не давав життю відтягти себе від нього.

Дядько Ебергард проводить грубу риску під останнім рядком. Тоді починає витягати з численних шухляд паки пожовклого списаного паперу, частини своєї великої праці, що має зробити безсмертним ім'я Ебергарда Берггрена. Поки він складає папери на одну купу і з німим захопленням дивиться на неї, відчиняються двері й заходить молода графиня.

Вона тепер господиня старих кавалерів, що поклоняються і слугують їй, як дід та баба поклоняються і слугують своєму першому онукові. Вони знайшли її, вбогу, хвору, й обсипали всіма щедротами світу, як король із казки обсипає знайдену в лісі бідну красуню. Для неї в Екебю звучать валторни й скрипки, для неї все живе, дихає і працює в цьому великому маєтку.

Графиня вже видужала, хоч іще дуже квола. Її стомлює самота великого будинку, і, знаючи, що кавалерів нема вдома, вона вирішує оглянути їхнє славетне житло.

Вона тихенько заходить, роззирається по білених стінах, завісах у жовту кратку, що затуляють ліжка, і ніяковіє, завваживши, що кімната не порожня.

Дядько Ебергард урочисто підступає до неї й веде до великої купи списаного паперу.

— Гляньте, графине, — каже він. — Ось я скінчив свою працю. Те, що я написав, тепер побачить світ. Станеться велика подія.

— А що саме станеться, дядьку Ебергарде?

— О графине, це буде мов та блискавка — осяйна, але смертельна. Відтоді, як Мойсей виманив її з буряної хмари на Сінайській горі, назвав богом і посадив на трон у храмині, відтоді він, той Єгова, сидить собі там спокійно. Але тепер люди переконаються, що він просто вигадка, порожнеча, туман, мертвонароджений витвір нашого розуму. Від нього нічого не лишиться, — каже старий і кладе свою зморщену руку на папери. — Тут про все це написано, і як люди прочитають мою працю, то неодмінно повірять їй. Вони отямляться й побачать свою дурість. Тоді хрестами будуть палити, з церков пороблять комори, а священики оратимуть землю.

— О дядьку Ебергарде! — вигукує графиня і ледь здригається. — То ви така страшна людина? Тут справді такі жахи написано?

— Жахи? — перепитує старий. — Та це ж правда! Ми схожі на тих дітей, що ховають обличчя в материну пелену, коли зустрічають чужого. Ми звикли ховатися від правди, вічно нам чужої. Але тепер вона оселиться серед нас, і всі її пізнають.

— Усі?

— Не тільки філософи, а всі люди, розумієте, графине?

— І тоді Єгова помре?

— І він, і янголи, і святі, і дияволи, — геть уся брехня.

— А хто ж буде правити світом?

— А ви вірите, що досі ним хтось правив? Ви вірите в провидіння, що дбає про кожного горобця і про кожен волосок на нашій голові? Ніхто не правив світом, і ніхто ним не буде правити.

— А що ж тоді станеться з нами, людьми?

— Те, що й досі ставалося, — тлін. Той, хто догорів, більше не може горіти, він мертвий. Ми паливо, що палахкотить на вогнищі життя. Життєва іскра перескакує від одного до іншого. Людина займається, горить, згасає. Оце й є життя.

— О дядьку Ебергарде, хіба нема духовного життя?

— Нема.

— Нічого нема за гробом?

— Нічого.

— Ні добра, ні зла, ні мети, ні надії?

— Немає нічого.

Молода жінка підходить до вікна й обводить поглядом осіннє жовте листя, жоржини й айстри, що похилили важкі голівки на поламаних вітром стеблах.