Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 56

Дивиться на чорні хвилі Левену, на темне нависле небо, і на мить сама ладна все це відкинути.

— Дядьку Ебергарде, — каже вона, — який цей світ сірий, бридкий і безглуздий. Я б оце лягла і вмерла.

Але відразу вчуває в своїй душі ніби нарікання. Дужі життєві сили й гарячі почуття починають голосно кричати про щастя жити.

— Що ж тоді скрасить життя, коли ви заберете в мене бога й безсмертя? — вигукує вона.

— Праця, — відповідач старий.

Графиня змову дивиться у вікно, і її поймає зневага до цієї мізерної мудрості. Перед нею постач щось незбагненне, вона вгадує в усьому дух, відчуває силу, що таїться в мертвій на вигляд матерії, але здатній розвинутися в найрізноманітніші форми життя. Вона гарячково шукає назви присутності божого духа в природі.

— О дядьку Ебергарде, — каже вона, — що таке праця? Хіба це бог? Хіба вона має в собі мету? Назвіть щось інше!

— Я не знаю нічого іншого, — відповідає старий.

І враз вона знаходить назву, яку шукала, нещасну, часто зневажувану назву.

— Дядьку Ебергарде, а чому ви не назвете кохання?

Беззубі вуста у віночку з безлічі зморщок ледь усміхаються.

— Тут, — каже філософ і гупає кулаком по купі паперу, — тут я вбив усіх богів, не забувши й про Ероса. Хіба кохання не тілесна хіть? Чого водо має стояти вище за всі інші потреби тіла? Тоді зробіть бота з голоду! Зробіть бога з утоми! Всі вони однаково варті того. Треба покласти край усім цим немудрим вигадкам! Хай живе правда!

Графиня схиляє голову. Щось тут не так, все це не правда, але вона не може сперечатися.

— Ваші слова поранили мені душу, — каже вона, — а все ж я їм не вірю. Ви можете вбити тільки бога помсти, бога насильства, але не більше.

Одначе старий бере її руку, кладе на рукопис і запевняє з фанатизмом безбожника:

— Коли ви прочитаєте його, то повірите.

— Тоді хай він; краще ніколи не трапляється мені на очі! — вигукує вона. — Бо як я цьому повірю, то не зможу більше жити.

І, засмучена, вона йде собі геть. А старий філософ довго ще сидить і про щось розмірковує.

Ті паки старих паперів, густо списані блюзнірськими словами, не стали перед судом читачів, і прізвище дядька Ебергарда ще не заблисло славою. Його велика праця лежить у скрині, схованій у комірчині під сходами, що ведуть на хори в церкві Свартше. Вона побачить світ, аж як скінчиться дев'ятнадцяте сторіччя.

Але навіщо ж він так заповів? Може, боявся, що докази його не переконливі? Чи злякався переслідування? Ні, мало ви знаєте дядька Ебергарда.

Отож слухайте: він любив правду, а не свою славу. Тому знехтував славою, а не правдою, тільки тому, щоб Елісабет, яку він кохав по-батьківському, могла спокійно прожити до останньої своєї хвилини, вірячи в те, що їй було дороге.

О кохання, ти справді вічне!

Розділ тридцять другий

ДІВЧИНА З НЮГОРДА

Ніхто не знає того місця під горою, де смереки ростуть найгустіше, а землю вкриває товстий шар м'якого моху. Та як його й знати? Туди досі не ступала людська нога, ніхто не дав тому місцю наймення, до нього не було ніякої стежки. Навколо нього здіймаються скелі, його стереже поплутаний ялівець, дорогу до нього заступають повалені дерева, туди не навідується пастух, і навіть лисиця його обминає. То найглухіша місцина в лісі, і тепер її шукають тисячі людей.

Яка безконечна валка шукачів! Вона могла б заповнити всю церкву в Бру, і не тільки в Бру, а й у Леввіку та в Свартше. Ох і люду!

Панські діти, яким не дозволяють прилучитися до шукачів, стоять край дороги або повидряпувались на огорожі, а повз них котиться валка. Малечі аж не віриться, що на світі є така сила-силенна людей. Коли вони виростуть, то пам'ятатимуть той нескінченний натовп, що напливав, мов хвиляста річка. На очі їм набігатимуть сльози від самої згадки про величне видовище незчисленної юрби на дорозі, де, бувало, за цілий день побачиш хіба якого самітного мандрівця, гурт жебраків чи селянського воза.

Всі, хто мешкав при дорозі, вибігають і питаються:

— Що сталося? Якесь лихо спостигло наш край? Може, напав ворог? Куди ви йдете, люди добрі? Куди простуєте?

— На пошуки, — відповідають люди з валки. — Ми шукаємо дві доби, шукатимемо ще нині, але довше не витримаємо. Ми обшукаємо б'єрнський ліс і пагорби, зарослі сосняком, на захід від Екебю..

Похід цей почався з убогого висілка Нюгорда між східну ми горами. Вісім днів тому зникла вродлива дівчина з буйними чорними косами й рожевими щоками, та, що продавала мітли і що з нею Єста Берлінг хотів заручатися. Вона десь заблукала у великому лісі, і вісім днів уже ніхто її не бачив.

І ось мешканці Нюгорда вирушили на пошуки. І кожен, кого вони зустрічають на своєму шляху, і собі йде з ними. З кожної садиби хтось прилучається до натовпу шукачів.

І ті, що прилучаються, часто питають:

— Як же це сталося, нюгордці? Як ви пустили ту дівчину в незнаний ліс? Там такі нетрі, а бог відібрав їй розум.

— Ніхто її не скривдить, — відповідають люди, — і вона нікого не скривдить. Вона ходить собі спокійно, як дитина. Хіба є хто безпечніший за того, ким опікується сам бог? Досі вона завше поверталася.

Люди вже перешукали східний ліс, що відділяє Нюгорд від рівнини. А тепер, на третій день, валка, поминувши церкву в Бру, завертає до лісу на захід від Екебю.

І скрізь люди, забачивши валку, дивуються й питають:

— Чого вам треба? Чого ви шукаєте?

— Шукаємо синьоокої дівчини з чорними косами, що пішла до лісу вмерти. Її нема вже вісім днів.

— Чого ж вона пішла до лісу вмерти? Може, вона голодувала? Чи була нещасна?

— Не голодувала, та навесні спіткала її біда. Уже давно, кілька років тому, вона побачила шаленого священика Єсту Берлінга й закохалася в нього. Знайшла в кого закохатися! Але бог відібрав їй розум.

— Справді, бог відібрав їй розум, нюгордці.

— А навесні сталося лихо. Доти він ніколи й не дивився на дівчину. А тоді сказав, що заручиться з нею. Пожартував та й забув про те, але вона вже не могла заспокоїтися. Все навідувалась до Екебю і ходила за ним назирці. Вона йому набридла. І останнього разу на неї нацькували собак. Після того її вже ніхто не бачив.

Виходьте ж, люди добрі, виходьте всі! Треба рятувати людину. Вона подалася до лісу, щоб там померти. Може, її нема вже живої. А може, вона заблукала й не втрапить додому. Ліс-бо великий, а бог відібрав їй розум.

Ходіть з нами, ходіть з нами! Нехай овес стоїть у полукіпках, поки вутле зерно повисипається з волоття, нехай картопля гниє в землі, поспускайте коней, щоб не погинули в стайнях від спраги, повідчиняйте двері корівень, щоб худоба мала вночі притулок, беріть із собою дітей, бо дітей любить бог. Він ними опікується й навертає їх на правдиву стежку. Вони допоможуть там, де безсилий чоловічий розум.

Ходіть усі — чоловіки, жінки й діти! Хто зважився б лишитися вдома? Хто знає, чи не його саме бог вибрав своїм знаряддям? Ходіть усі, кому треба милосердя, хто не хоче, щоб його неприкаяна душа блукала пустищем у марних пошуках опокою! Ходіть! Бог відібрав їй розум, а ліс такий великий.

Хто втрапить на місце, де смереки найгустіші, а мох найм'якший? Чи там під скелею не лежить щось чорне? Ні, то тільки руде комашнище. Слава тому, хто веде засліплених!

О, яка то чудна валка! Не святково вбраний натовп, що вітає переможця, сипле йому під ноги квіти й радісно вигукує хвалу, не юрба прочан, що, співаючи молитов та шмагаючи собі тіло, простують до святих місць, не подорожні з рипучими возами, що з горя шукають нових земель, і не військовий загін з барабанами та зброєю, а просто селяни в буденному вбранні домашнього ткання і в старих фартухах, їхні жінки з недоплетеними шкарпетками в руках і діти, що сидять за спиною в матерів або теж дибають, учепившись за їхні спідниці.

Серце тріпоче, коли бачиш, як люди об'єднуються задля великої мети. Байдуже, чи вони йдуть вітати своїх доброчинців, чи хвалити господа, чи шукати нових земель, а чи захищати батьківщину, — нехай ідуть! Але цю валку гонить не голод, не страх перед богом і не війна. Зусилля їхні надаремні, втома не принесе винагороди. Вони йдуть шукати причинну. Стільки поту, стільки ходи, стільки тривоги й молитов, і все щоб знайти нещасну заблукану дівчину, якій бог відібрав розум.

О, як не любити цих людей? Як утриматися від сліз на згадку про це видовище тому, хто стояв при дорозі й дивився на валку: на суворих чоловіків із спрацьованими руками, на жінок з дочасно зморщеними чолами і на втомлених дітей, що їх бог мав направити на правдиву стежку?

Дорога повна-повнісінька їх, тих пригнічених шукачів. Вони суворо позирають на ліс і понуро йдуть уперед, — бо майже певні, що знайдуть дівчину мертву, а не живу.

Що то чорніє під скелею комашнище чи повалене дерево? Хвалити бога, то тільки вивернуте дерево! Хоч у гущавині його добре не видно.

Валка така довга, що найдужчі чоловіки вже досягли лісу на захід від Б'єрне, а останні, каліки, старі, спрацьовані діди й жінки з дітьми, заледве поминають церкву в Брубю.

Врешті довга валка зникає в темному лісі. Ранкове сонце присвічує їм під смереками, а призахідне зустріне їх уже з другого боку, як вони виходитимуть з лісу.

Вони вже ходять третій день і знають, як шукати. Заглядають під стрімкі скелі, з яких можна посковзнутися, під повалені дерева, де легко зламати руку або ногу, під густе віття смерек, що спадає на м'який мох і вабить відпочити.

Все їм траплялося — ведмежий барліг, лисяча нора, борсуче лігво, чорна вугільна яма, пагорб, червоний від брусниці, срібляста ялина, гора, де місяць тому була лісова пожежа, камінь, що його кинув велетень, — але не побачили вони місця під скелею, де щось чорніє. Ніхто не підійшов туди подивитися, чи то комашнище, чи повалене дерево, чи людина. А то була таки людина, однак ніхто туди не заглянув.

Вечірнє сонце побачило їх з другого боку лісу, але дівчина, якій бог відібрав розум, не знайшлася. Що їм робити далі? Чи ще раз перешукувати ліс? Його нетрі небезпечні в темряві, в них повно бездонних трясовин і стрімких скель. Та й що знайдуть вони потемки, коли нічого не знайшли, як світило сонце?

— Ходімо до Екебю! — гукає хтось із натовпу.

— Ходімо! — підхоплює решта людей. — Ходімо до Екебю!

— Спитаємо кавалерів, навіщо вони цькували собаками дівчину, якій бог відібрав розум, навіщо довели причинну до розпачу! Наші діти зголодніли й плачуть, вбрання порвалося, хліб стоїть у полукіпках, зерно висипається, картопля гниє в землі, наші коні гасають десь не припнуті, худоба не доглянута, а ми самі вмираємо з утоми — і все через них.