Сага про Форсайтів - Сторінка 125

Я ніколи їх не бачу.

— Ха!— сказав батько.

— А мама?

Батько всміхнувся своєю дивною усмішкою.

— Ні, вона бачить тільки Пана.

— Що таке Пан?

— Козлоногий бог, що бавиться у нетрях, сповнених дикої краси.

— А він був у Гленсофентрімі?

— Мама каже, що був.

Маленький Джон зсунув п'яти докупи й пішов далі.

— А ти його бачив?

— Ні, я тільки бачив Венеру Анадіомену.

Маленький Джон замислився. Венера була в його книжці про греків і троянців. Очевидно, Анна — це її ім'я, а Діомена — прізвище?

Але по дальших розпитах виявилося, що це одне слово, яке означає "народжена з піни".

— А вона народжувалася з піни в Гленсофентрімі?

— Так, кожного дня.

— На кого вона схожа, тату?

— На маму.

— О, то вона, мабуть...

Він раптом змовк, підбіг до стіни, виліз на неї й одразу зліз. Відкриття, що його мати вродлива, на його думку, треба було тримати в таємниці. Проте батько так довго докурював сигару, що нарешті він був змушений сказати:

— Я хочу побачити, що мама привезла. Ти дозволяєш, тату?

Він вигадав цю егоїстичну причину, щоб його не запідозрили в тому, що в нього немужня вдача, й був трохи збентежений, коли батько, прозирнувши його наскрізь, промовисто зітхнув і відповів:

— Гаразд, хлопче, йди і люби її.

Він пішов, спочатку навмисно повільною ходою, а потім побіг, надолужуючи втрачений час. Він зайшов у її спальню через свою: двері між ними були відчинені. Вона й досі стояла навколішки перед валізою, і він наблизився до неї й завмер.

Вона випросталася:

— Чого тобі, Джоне?

— Просто хотів подивитись.

Побувавши ще раз у материних обіймах, він умостився на канапці коло вікна й, підібгавши під себе ноги, почав дивитися, як вона розпаковує речі. При цьому він відчував таку втіху, як ніколи в житті, почасти тому, що вона виймала з валізи речі, які здавалися загадковими, а почасти тому, що йому було приємно дивитися на неї. Вона рухалася не так, як інші люди, особливо не так, як Бела; без сумніву, вона найвродливіша з усіх жінок, яких йому доводилось бачити. Нарешті вона впоралася з валізою і стала навколішки перед ним.

— Ти скучав за нами, Джоне?

Маленький Джон кивнув головою і, виказавши в такий спосіб свої почуття, кивав і далі.

— Але ж із тобою була "тітонька" Джун?

— О, з нею був чоловік, що кашляв.

Мамине обличчя змінилося і стало майже сердите. Він швидко додав:

— Той чоловік бідолашний; він кашляв страшенно. Мені... мені він сподобався.

Мати обняла його.

— Тобі, мабуть, усі подобаються, Джоне?

Маленький Джон поміркував.

— Подобаються трохи,— відповів він.— "Тітонька" Джун водила мене до церкви одної неділі.

— До церкви? Он як!

— Вона хотіла побачити, як це вплине на мене.

— І вплинуло?

— Так. Мені стало млосно, і вона зразу ж відвела мене додому. Але я не захворів. Полежав у ліжку, випив коньяку з гарячою водою і почитав "Бічвудських хлопців". Ото було гарно!

Мати закусила губу.

— Коли ж це було?

— Та, здається... уже давно. Я просив, щоб вона повела мене ще, але вона не схотіла. Ви з татом ніколи не ходите до церкви, правда?

— Ні, не ходимо.

— А чому?

Мати усміхнулася.

— Бачиш, синку, ми ходили, коли були маленькі. Можливо, почали ходити занадто малими.

— Розумію,— сказав маленький Джон,— це небезпечно.

— Про всі ці речі ти сам складеш свою думку тоді, коли виростеш.

Маленький Джон відповів поважно:

— Я не хочу вирости, дуже вирости. Я не хочу ходити до школи.— Раптом його охопило бажання сказати ще щось, висловити те, що було в нього на душі, і він аж почервонів.— Я... я хочу залишитися з тобою, мамусю, й любити тебе.— Потім, інстинктивно відчувши потребу зам'яти свої слова, він швидко додав:— А ще я не хочу сьогодні лягати спати. Я просто втомився лягати спати кожного вечора.

— Тобі знову снилися страшні сни?

— Лише один раз. Можна, мамусю, я залишу на ніч відчинені двері в твою кімнату?

— Тільки трохи.

Маленький Джон зітхнув задоволено.

— Що ти бачила в Гленсофентрімі?

— Там така краса, серденько.

— А що ж таке краса?

— Що таке... Ой Джоне, це важке запитання.

— Чи можу я її, наприклад, побачити?

Мати підвелася й сіла біля нього.

— Ти її бачиш щодня. Небо гарне, і зорі, і місячні ночі, а також і птахи, і квіти, й дерева — все це гарне. Поглянь у вікно, і ти побачиш красу, Джоне.

— Е, так це ж краєвид. І це все?

— Все? Ні. Море на диво гарне, і хвилі, коли з них злітає піна.

— А ти, мамусю, народжувалася з неї щодня?

Мати всміхнулася.

— Звичайно, ми купались.

Маленький Джон раптом простяг руки й обняв її за шию.

— Я знаю,— сказав він загадково,— ти справжня, а решта — то вигадка.

Вона зітхнула, засміялась і сказала:

— Ой Джоне!

Маленький Джон мовив критично:

— Ти як вважаєш: Бела, наприклад, гарна? Як на мене, то не гарна.

— Бела молода, а це багато важить.

— Але ти виглядаєш молодшою, мамусю. Якщо об Белу стукнешся, то буде боляче. Як на мене, Да не була гарна, а мадемуазель майже бридка.

— У мадемуазель дуже приємне обличчя.

— О, звичайно, приємне. Мені так подобаються твої промінчики, мамусю.

— Промінчики?

Маленький Джон торкнув пальцем кутик її ока.

— А, оці? Але то ознака старості.

— Вони з'являються, коли ти усміхаєшся.

— Але раніше їх не було.

— Однаково вони мені подобаються. Ти любиш мене, мамусю?

— Авжеж, авжеж, люблю, хлопчику мій.

— Дуже?

— Дуже!

— Більше, ніж я гадав?

— Більше, куди більше.

— І я теж. Ну, то ми любимо однаково.

Розуміючи, що ніколи в житті ще не бував такий відвертий, він раптом згадав мужню вдачу сера Ламорака, Діка Нідгема, Гека Фінна та інших героїв.

— Хочеш, я тобі щось покажу?— сказав він і, вислизнувши з її обіймів, став сторч на голові. Потім, натхненний її очевидним захопленням, виліз на ліжко й перекинувся через голову, не торкнувшись до ліжка руками. Він повторив це кілька разів.

Цього вечора, оглянувши все, що вони привезли, він не ліг спати в належний час і сів разом із ними за круглий столик, який накривали тоді, коли вони обідали самі, без гостей. Його охопило надзвичайне збудження. Мати була в сірій сукні з кремовим мереживним комірцем. Мереживо було з маленьких покручених троянд, блідіших за її шию. Він дивився на матір, аж поки нарешті помітив, що батько стежить за ним із дивною усмішкою, і це примусило його швидко перенести увагу на свою скибочку ананаса. Спати він ліг пізно, як ніколи. Мати пішла з ним до спальні, й він роздягався дуже повільно, щоб утримати її біля себе. Лишившись нарешті в самій піжамі, він сказав:

— Пообіцяй, що не підеш, поки я проказуватиму молитви!

— Обіцяю.

Ставши навколішки й уткнувшись обличчям у постіль, маленький Джон швидко зашепотів, розплющуючи час від часу око й дивлячись, як вона стоїть непорушно й усміхається.

— Отче наш,— бубонів він останню молитву,— що єси на небесах, нехай святиться мамуся твоя, хай буде царство мамусі як на небі, так і на землі, мамусю нашу насущну дай нам сьогодні і прости нам провини наші на землі й на небі й винуватцям нашим, бо твоє єсть царство, і сила, і слава нині, й повсякчас, і на віки вічні. Амама! Обережно!

Він підскочив і на хвильку завмер у її обіймах. І навіть умостившися в ліжку, не випустив її руки.

— Ти ж не будеш зовсім причиняти дверей? Чи скоро ти ляжеш, мамусю?

— Треба ще сходити вниз, пограти татові.

— О, я тебе почую.

— Сподіваюся, що ні; тобі пора спати.

— Спати можна щоночі.

— Ця ніч така сама, як і будь-яка інша.

— Е, ні, ця ніч зовсім особлива.

— Зовсім особливої ночі люди сплять якнайміцніше.

— Але якщо я засну, мамусю, то не почую, як ти прийдеш до себе.

— Добре, коли я прийду, то зайду сюди й поцілую тебе, і якщо ти ще не спатимеш, то будеш знати, що я тебе поцілувала, а якщо спатимеш, то все одно будеш знати.

Маленький Джон зітхнув.

— Гаразд! — сказав він.— Мабуть, нехай так і буде, як ти кажеш. Мамусю?

— Що?

— Як звали ту, в яку вірить тато? Венера Анна Діомена?

— Ой золотко ти моє! Анадіомена.

— Атож! Але мені більше подобається те ім'я, яке я тобі дав.

— Яке, Джоне?

Маленький Джон відповів зніяковіло:

— Гіневра! Це з "Круглого столу"— я тільки-но подумав, що воно личить тобі, хоча вона розпускала коси.

Материні очі дивилися повз нього, наче пливли в далину.

— Ти не забудеш зайти, мамусю?

— Ні, якщо ти заснеш.

— Добре, домовилися.— І маленький Джон заплющив очі.

Він відчув її уста на своєму чолі, почув її кроки, розплющив очі, побачив, як вона вийшла за двері, й, зітхнувши, знов їх заплющив.

Потім настало Чекання.

Хвилин десять він чесно намагався заснути, рахуючи квіти будяків, що росли довжелезним рядом,— це був давній засіб Да. Здавалося, він рахував кілька годин. Він подумав, що їй, мабуть, уже час прийти. Він відкинув ковдру.

— Мені жарко,— сказав він, і його голос пролунав у темряві дивно, немов чужий.

Чому вона не приходить? Він сів. Треба подивитись! Він устав із ліжка, підійшов до вікна й трохи відслонив завісу. Надворі не було темно, але він не міг розібрати чому: чи то від денного світла, чи від місяця, що був дуже великий. У місяця було дивне, сердите обличчя, наче він глузував із маленького Джона, і йому не хотілося дивитись на нього. Проте, згадавши — мати казала, що місячні ночі гарні,— він озирнувся довкола. Дерева відкидали густі тіні, лужок білів, наче залитий молоком, і видно було далеко-далеко — ой як далеко, аж до кінця світу,— і все виглядало незвичайно, неначе струменіло в непевному світлі. І у відчинене вікно лилися чудові пахощі.

"От якби в мене був голуб, як у Ноя!"—подумав він.

Від місячного місяця йшли промені ясні,

І все навкруг мінилося, як у безхмарні дні.

Після цього віршика, який згадався йому зовсім несподівано, він усвідомив, що знизу долинає музика, дуже тиха, чудова! Це грає мама! Він згадав про мигдалеве тістечко, сховане в комоді, й, діставши його, повернувся до вікна. Він висунувся надвір, то жуючи тістечко, то завмираючи, щоб краще чути музику. Да розповідала йому про ангелів, що грають у раю на арфах; але слухати місячної ночі мамину гру, ласуючи тістечком, було, мабуть, багато приємніше. Прогудів хрущ, нічний метелик пурхнув йому в обличчя, музика змовкла, і маленький Джон випростався. Зараз вона прийде! Хай краще не знає, що він не спить. Він ліг у ліжко й накрився ковдрою аж до очей; але між завісами лишилася щілина, крізь яку в кімнату зазирнув місячний промінь.