Сага про Форсайтів - Сторінка 127

Завдяки своїм помірним нахилам він не набрав тіла, не погладшав; ніс у нього був блідий і тонкий, сивуваті вусики коротко підстрижені, очі бачили, як і колись. Голову він ледь нахиляв уперед, і його чоло під посивілим волоссям, що вже трохи відступило назад, не здавалося надміру високим. Не дуже змінив час цього "найзаможнішого" з молодих Форсайтів, як назвав би його останній із старих Форсайтів, Тімоті, якому пішов уже сто перший рік.

Тінь від платанів падала на його елегантний фетровий капелюх; він перестав носити циліндр — тепер такі часи, що заможним людям краще не привертати до себе уваги. Платани! Думки його раптом полинули до Мадріда — на Великдень перед війною, вагаючись, чи купити картину Гойї, він поїхав до Іспанії поглянути на художника на його батьківщині. Гойя справив на нього велике враження — першорядний художник, справжній геній! Хоч як високо Гойю цінують тепер, його цінуватимуть іще вище, перш ніж на ньому поставлять хрест. Друга хвиля захоплення Гойєю буде навіть могутніша за першу; безперечно! І Сомс придбав картину. Тоді в Мадріді він — уперше в житті — замовив копію фрески "La vendimia" [64], яка зображала дівчину, що взялася рукою в бік; ця дівчина нагадувала йому доньку. Тепер копія висіла в його галереї у Мейплдергемі й виглядала досить убого — Гойю неможливо скопіювати. Проте, коли донька виїздила, Сомс часто підходив до картини, приваблений невловною схожістю — у легенькій прямій постаті, в широко розставлених дугах брів, в палкій задумі темних очей. Дивно, що Флер має темні очі, коли в нього самого очі сірі,— у чистокровного Форсайта карих очей не буває — а у матері сині! Але, щоправда, у її бабусі Ламот очі темні, наче меляса!

Сомс рушив далі до Гайд-парк-Корнер. Ніде в Англії не відбулося таких разючих змін, як на Роу. Народившися зовсім поряд, він пам'ятав цю алею з 1860 року. Його водили сюди гуляти в дитинстві, і він, визираючи з-за кринолінів, розглядав денді з баками, у вузеньких лосинах, дивився, як хвацько вони гарцювали на конях, як віталися, скидаючи свої білі з вигнутими крисами циліндри; все тут дихало дозвіллям, і між пишно вбраної публіки крутився маленький кривоногий чоловічок із собаками на шворках, який намагався продати одну з них його матері: спанієлі короля Карла, італійські хорти, яких усіх приваблював її кринолін,— тепер їх уже не побачиш. Не побачиш і вишуканої публіки, тільки робочий люд сидить, нудячись, рядами, і немає на що подивитися, хіба інколи промчить, підстрибуючи в чоловічому сідлі, молоде дівчисько в котелку, та відставний колоніальний чиновник проскаче на взятій напрокат конячині; часом проїде на поні маленька дівчинка, протрюхикає дідок, якого кататися змушує хвора печінка, та промчить ординарець, що об'їжджає великого баского жеребця; ні чистокровних коней, ні грумів, ні поклонів, ні пересудів — анічогісінько; тільки дерева лишилися ті самі, деревам байдуже і до зміни поколінь, і до занепаду людства. Настав час демократичної Англії — розкошланої, квапливої, галасливої й, очевидно, безверхої. І в Сомса занила душа, що жадала вишуканості. Назавжди відійшов затишний світ знатності й блиску! Багатство залишилося. Так, багатство є! Він сам став куди багатший, ніж будь-коли був його батько; але манери, витонченість, елегантність — все це зникло, поглинуте велетенською бридкою тиснявою і панібратством, яке просмерділося бензином. Лише подекуди зосталися рештки шляхетності й аристократизму, розрізнені й chétifs [65], як сказала б Аннет; але вже немає нічого певного, ніяких чітких дороговказів. І в це сум'яття поганих манер і легковажних звичаїв доля закинула його дочку — квітку його життя! А коли до влади дорвуться лейбористи — хоч, може, до цього й не дійде — отоді начувайся!

Він пройшов, під аркою, яка, нарешті,— слава богу!— набула свого звичайного вигляду: з неї зняли потворний сіро-зелений прожектор. "Нехай краще наведуть його туди, куди всі простують,— подумав він,— та освітлять любу їхньому серцю демократію!" Він рушив по Пікаділлі, повз фасади клубів. Джордж Форсайт напевно сидить біля вікна "Айсіума". Він так споважнів останнім часом, що мало не ночує там, визираючи, наче нерухоме, насмішкувате сардонічне око, яке спостерігає занепад людей і звичаїв. Сомс пішов швидше, бо завжди почував себе ніяково під поглядом двоюрідного брата. Джордж, як він чув, у розпалі війни написав листа за підписом "Патріот", де скаржився на те, що уряд піддався істерії і зменшив раціон вівса скаковим коням. Так, він на своєму звичайному місці, високий, опасистий, елегантний, чисто поголений, гладеньке трохи поріділе волосся, напевне, напахчене найкращим одеколоном, а в руках у нього рожевий аркуш спортивної газети. Хто-хто, а Джордж не змінився. І, мабуть, уперше в житті Сомс відчув, як у його грудях під жилеткою заворушилося якесь тепле почуття до цього насмішника. Його огрядне тіло, бездоганний проділ, важкий, як у бугая, погляд були достатньою запорукою того, що старий лад не піде просто так зі сцени. Він побачив, що Джордж подає йому знак рожевим аркушем — запрошує його зайти: мабуть, хоче запитати щось про свій капітал. Сомс і досі відав його капіталом; ставши партнером юридичної контори двадцять років тому в той болісний період свого життя, коли він розлучався з Айріні, Сомс якось майже мимоволі утримав нагляд за всіма грошовими справами Форсайтів.

Повагавшись мить, він кивнув головою і зайшов до клубу. Відколи в Парижі помер його шуряк Монтегю Дарті,— ніхто не знав до пуття, від чого він помер, напевно знали тільки те, що це було не самогубство,— клуб "Айсіум" почав здаватися Сомсові куди респектабельнішим. І Джордж, як він знав, відгуляв своє, переказився і тепер тішився тільки черевоугодництвом, ласуючи найвишуканішими стравами, щоб більше не гладшати, і залишив у себе, за його власними словами, "лише дві-три старі шкапини, щоб підтримувати в собі інтерес до життя". Отож Сомс підійшов до свого двоюрідного брата, який сидів за столиком біля вікна, без колишнього гнітючого почуття, що він чинить нерозважливо. Джордж простяг йому випещену руку.

— Я не бачив тебе, відколи скінчилася війна,— мовив він.— Як там твоя дружина?

— Дякую,— холодно відповів Сомс,— непогано.

Якась глузлива думка скривила на мить м'ясисте обличчя Джорджа й зловтішно блиснула в його очах.

— Цей бельгієць Профон,— сказав він,— тепер став членом нашого клубу. Непевний чолов'яга.

— Еге ж,— буркнув Сомс.— Чого ти хотів мене бачити?

— З приводу старого Тімоті. Він може врізати дуба не сьогодні-завтра. Сподіваюся, він уже склав заповіт.

— Авжеж.

— Варто б заглянути до нього чи тобі, чи комусь іншому. Адже він останній із нашого старого покоління; йому вже перейшло за сотню. Кажуть, він став як мумія. Де ти збираєшся його поховати? Він має право на піраміду.

Сомс похитав головою.

— В Гайгейті, у родинному склепі.

— Так, гадаю, старенькі скучатимуть за ним, якщо його покладуть десь-інде. Я чув, його ще цікавить їжа. Знаєш, він може так довгенько нидіти. Невже нас не винагородять за старих Форсайтів? Їх десятеро жили в середньому по вісімдесят вісім років — я вирахував. Слід було б прирівняти їх до трійні близнят.

— Це все?— запитав Сомс.— Мені пора йти.

"Ну й відлюдок",— здавалося відповіли очі Джорджа.

— Так, усе. Провідай старого у мавзолеї — може, він схоче виголосити якесь пророцтво.— Посмішка сховалася у глибоких борознах на його обличчі, і він додав:— А ви, адвокати, ще не винайшли способу уникнути цього клятого податку на прибуток? Він таки дошкульно б'є по успадкованому капіталу. Раніше я мав щорічно дві з половиною тисячі, а тепер одержую злиденних півтори тисячі, а вартість життя зросла вдвічі.

— Атож!— буркнув Сомс.— На іподром хоч не потикайся.

На обличчі Джорджа промайнула іронічна посмішка самозахисту.

— Ну що ж,— сказав він,— мене виховали для безділля, і тепер на старість я біднію з кожним днем. Ці лейбористи хочуть обібрати нас до нитки, перш ніж доведуть країну до занепаду. З чого ти тоді житимеш? Я працюватиму шість годин на день, навчаючи політиків розуміти жарти. Послухай моєї поради, Сомсе: стань членом парламенту, забезпеч собі чотириста фунтів і найми мене вчителем.

Сомс пішов, а він знову сів у своє крісло біля вікна.

Сомс простував по Пікаділлі, поринувши в роздуми, що їх викликали слова двоюрідного брата. Все життя він працював і заощаджував, Джордж усе життя байдикував і циндрив гроші; а проте, коли й справді дійде до конфіскації, то постраждає він, працьовитий, ощадливий чоловік! Це було заперечення всіх чеснот, повалення всіх форсайтівських засад. А хіба може цивілізація базуватися на інших засадах? На його думку, ні. Ну що ж, принаймні у нього не конфіскують картин, бо не знають їхньої вартості. Але чого вони будуть варті, якщо ці маніяки почнуть витискати соки з капіталу? Анічогісінько. "За себе я не боюся,— думав він.— Мені вистачило б і п'ятисот фунтів на рік, у моєму віці це не має значення". Але ж Флер! Цей капітал, так розумно вкладений, ці скарби, так дбайливо зібрані й накопичені, мали збагатити її. Якщо ж він не зможе передати або залишити їх Флер, то життя втратить свій сенс, і навіщо тоді ходити оглядати цей футуристський мотлох і міркувати, чи є у "мистецтва майбутнього" якесь майбутнє?

Однак у галереї біля Корк-стріт він заплатив свій шилінг, узяв каталог і ввійшов до зали, де тинялося з десяток відвідувачів. Сомс підійшов до чогось, що нагадувало ліхтарний стовп, на який налетів автобус і зігнув його. Витвір той стояв за три кроки від стіни і в каталозі називався "Юпітером". Він зацікавлено оглядав його, бо останнім часом почав приділяти деяку увагу і скульптурі. "Якщо це Юпітер,— подумав він,— то яка ж тоді Юнона?" І раптом він побачив її навпроти. Юнона скидалася на помпу з двома ручками, трохи припорошену снігом. Він почав розглядати її, і в цей час ліворуч від нього спинилося двоє відвідувачів.

— Epatant! [66] — сказав один із них.

— Жаргонне слівце!— буркнув сам до себе Сомс.

Хлопчачий голос іншого відказав:

— Ти, старий, нічого не второпав. Адже він глузує із глядачів. Коли він різьбив цих Юпітера і Юнону, то, певно, посміювався: "Цікаво, чи проковтне їх наша пришелепувата публіка".