Сага про Форсайтів - Сторінка 126

Він упав на підлогу в ногах ліжка, й маленький Джон стежив, як світла смуга поволі поповзла до нього, наче жива. Музика залунала знову, але тепер він чув її ніби здалеку; сонна музика, гарна... сонна... музика... сонна... сон...

А час збігав, музика гучнішала, стихала, потім змовкла; місячний промінь підкрався до його обличчя. Маленький Джон повернувся уві сні й ліг горілиць, затиснувши краєчок ковдри у засмаглому кулаці. Кутики його очей здригалися — йому почав снитися сон. Йому снилося, що він п'є молоко з миски, а це не миска, а місяць, і навпроти сидить великий чорний кіт, який стежить за ним, дивно всміхаючись, як його батько. Він чув, як кіт шепоче: "Не пий забагато!" Звичайно, це було котове молоко, і він приязно простяг руку, щоб погладити кота, але той зник; миска перетворилася в ліжко, на якому він лежав, і коли він спробував устати, то не зміг знайти його і — лишенько!— не міг устати з ліжка. Який то був жах!

Він запхикав уві сні. Раптом ліжко почало крутитися; воно було його і ззовні й усередині; воно крутилося й крутилося, а потім спалахнуло вогнем, і баба Лі з "Жертв моря" роздмухувала його! Ой, яка вона була страшна! Швидше й швидше, аж поки він, ліжко, баба Лі, місяць і кіт злилися в одне колесо, що крутилося, й крутилось, і піднімалося вище й вище — страшно — страшно — страшно!

Він зойкнув.

Крізь колесо долинув голос, що говорив: "Синку, синку!"— і він прокинувся, стоячи на ліжку, широко розплющивши очі.

Перед ним стояла мати, її коси були розпущені, як у Гіневри, і, припавши до неї, він сховав у них своє обличчя.

— Ой, ой!

— Все гаразд, дитино моя. Ти вже не спиш. Ну заспокойся! Це тобі приснилося.

Але маленький Джон повторював безперестану:

— Ой, ой, ой!

Її голос, м'який, як оксамит, переконував його:

— Це місячний промінь, серденько, освітив твоє обличчя.

Маленький Джон схлипнув у її нічну сорочку:

— Ти ж казала, що він гарний. Ой!

— Не тоді, коли спиш, Джоне. Хто його впустив? Це ти розсунув завіси?

— Я хотів побачити, чи вже пізно; я... я визирнув, я... я чув, як ти грала, мамусю; я... я з'їв мигдалеве тістечко.

Але він помалу заспокоювався, і його охопило інстинктивне прагнення виправдати свій переляк.

— Баба Лі закрутилася в мені й спалахнула полум'ям,— промурмотів він.

— А чого можна сподіватися, Джоне, як ти їси в ліжку мигдалеві тістечка?

— Тільки одного, мамусю: музика стала куди краща. Я чекав тебе — мені здалося, що вже настало завтра.

— Зайчику мій, ще тільки одинадцята година.

Маленький Джон помовчав, потерся носом об її шию.

— Мамусю, тато в твоїй кімнаті?

— Сьогодні ні.

— Можна, я прийду?

— Якщо хочеш, золотко моє.

Нарешті прийшовши до тями, маленький Джон відхилився.

— Ти зовсім інша, мамусю; багато молодша.

— Це через мої коси, серденько.

Маленький Джон узяв їх у руки, густі, темно-золотаві, з проблисками сивини.

— Мені вони подобаються,— сказав він.— Мені ти найбільше подобаєшся саме така.

Схопивши матір за руку, він потяг її до дверей. Коли вони опинилися за порогом, він, полегшено зітхнувши, зачинив двері.

— З якого боку ти хочеш, мамусю?

— З лівого.

— Гаразд.

Не чекаючи ані хвилини, щоб вона часом не передумала, маленький Джон скочив у ліжко, яке здалося йому значно м'якшим, ніж власне. Він іще раз зітхнув, зарився головою в подушку й лежав, споглядаючи битву колісниць, мечів і списів, яка завжди відбувалася на ковдрі, коли дивитися на ворсинки проти світла.

— Насправді ж нічого не було; правда, мамусю?— запитав він.

Мати відповіла, сидячи перед дзеркалом:

— Нічого, крім місяця та твоєї розпаленої уяви. Не можна так збуджуватися, Джоне.

Не спроможний опанувати своїх розбурханих почуттів, маленький Джон відповів хвалькувато:

— Але ж я анітрошечки не злякався!

І він знову почав дивитися на списи й колісниці. Чекання тривало нестерпно довго.

— Ой мамусю, швидше!

— Синку, мені ще треба заплести коси.

— Сьогодні не треба. Адже зранку тобі однаково доведеться розплітати. Я такий сонний, а якщо ти зараз не прийдеш, то сон мій пропаде.

Мати встала, її постать у білому пеньюарі, що спадав рясними складками, з'явилася у тристулковому дзеркалі; він бачив три її відображення, бачив її потилицю, бачив коси, що блищали у світлі лампи, бачив темні усміхнені очі. Все це було зайве, і він сказав:

— Ну йди вже, мамусю. Я чекаю.

— Добре, мій хороший, я іду.

Маленький Джон заплющив очі. Все скінчилося добре, хай тільки вона поспішить! Він відчув, як здригнулося ліжко: вона лягає. І, не розплющуючи очей, він сказав сонним голосом:

— Гарно, правда?

Він почув, як її голос щось відповів, відчув, як її уста торкнулись до його носа, і, пригорнувшись до тієї, що лежала поряд, не засинаючи, й любила його всіма своїми думками, він поринув у сон без сновидінь, який завершив його минуле.

ЗДАЄМО В АРЕНДУ

І лона ворожі усупір світилам

Пару коханців палких породили.

Шекспір

"Ромео і Джульєтта"

ЧАСТИНА ПЕРША

І. ЗУСТРІЧ

Дванадцятого травня 1920 року Сомс Форсайт вийшов з готелю "Найтсбрідж", маючи намір відвідати виставку картин у галереї недалеко від Корк-стріт і кинути погляд у майбутнє. Він ішов пішки. З часів війни він ніколи не брав таксі без особливої на те потреби. У нього вкорінилася думка, що шофери таксомоторів — всі, як один, грубіяни, хоча тепер, коли війна скінчилася й пропозиція знову почала перевищувати попит, вони ставали ввічливішими — відповідно до законів людської природи. Проте він досі їм не пробачив, у глибині душі ототожнюючи їх із похмурими спогадами минулого, а тепер невиразно, як і всі представники його класу,— з революцією. Велика тривога, яку йому довелося пережити під час війни, і ще більша тривога, якої він зазнав після настання миру, психологічно вплинула на його вперту вдачу. Він так часто розорявся подумки, що вже перестав вірити в імовірність розорення. Сплачуючи щороку чотири тисячі фунтів прибуткового податку й податку за надприбуток, важко було уявити щось гірше! Коли ти утримуєш лише дружину й доньку, то чверть мільйона фунтів, вкладених до того ж у акції різних компаній, є надійною гарантією навіть проти такої "безглуздої вигадки", як податок на капітал. Що ж до конфіскації воєнних прибутків, то він цілком схвалював її, бо в нього їх не було, і "так їм і треба, цим пройдам!" Крім того, картини значно подорожчали, й за війну його колекція дала йому більший зиск, аніж будь-коли доти. Повітряні нальоти також благотворно вплинули на його вроджену обережність і загартували й так наполегливу вдачу. Небезпека того, що тебе може рознести бомбою, привчала спокійніше сприймати такі стріли, як різноманітні податки, а звичка лаяти нахабство німців, природно, призвела до звички лаяти нахабство лейбористів, якщо не відверто, то в глибині душі.

Він подався пішки. У нього було вдосталь часу, бо Флер чекатиме його в галереї о четвертій, а щойно минуло тільки пів на третю. Пройтися пішки йому корисно — у нього поколює в печінці, та й нерви трохи розладналися. Його дружина ніколи не сиділа вдома, приїжджаючи до міста, а дочка гасала по Лондону,— тепер, після війни, дівчата стали такі непосидючі. Одначе, хвала богові хоч за те, що через своє неповноліття вона не вплуталась у війну. Звичайно, це не означало, що він не підтримував війни від самого її початку, але підтримувати її руками власної дружини й дочки щось зовсім інше,— між цим лежала прірва, створена його старосвітськими уявленнями, які стримували надмірний вияв почуттів. Скажімо, він категорично виступив проти того, щоб гарненька Аннет,— в 1914 їй було лише тридцять чотири роки,— поїхала в свою рідну Францію, свою "chère patrie" [62], як вона почала називати її під впливом війни, їй, бачте, закортіло доглядати поранених "braves poilus" [63]. Щоб вона занапастила собі здоров'я і вроду! Наче з неї справді могла вийти сестра-жалібниця! Він не дозволив цього. Нехай шиє чи плете для них удома! Вона не поїхала і відтоді стала якась інша. Її неприємна звичка глузувати з нього — не відверто, але безупинно й наче мимохідь — відразу стала помітнішою. Що ж до Флер, війна розв'язала наболіле питання: віддавати її до школи чи ні. Краще її тримати далі від матері, одурманеної воєнним чадом, далі від повітряних нальотів і від усього, що могло штовхнути її до нерозважливих вчинків; отож він віддав дочку до пансіону якомога далі на заході — хоч і не так далеко, щоб це суперечило його аристократичним нахилам,— і страшенно за нею скучав. Флер! Він ніколи не шкодував, що піддався раптовому пориву, коли вона народилася, і назвав її цим дещо чужоземним ім'ям, хоча воно й було очевидною поступкою французам. Флер! Ім'я гарне, і дівчинка гарна! Але жвава — занадто жвава й свавільна! Та ще й розуміє свою владу над батьком. Сомс часто думав, якої помилки він припускається, потураючи в усьому доньці. Він став занадто поблажливий на старість! Шістдесят п'ять років! Він досяг похилого віку; однак не відчував цього, бо, на щастя, подружні стосунки в його другому шлюбі склалися досить-таки прохолодні, хоч Аннет була молода і вродлива. На своєму віку він зазнав тільки однієї пристрасті — до першої дружини Айріні. Так! А той суб'єкт, його кузен Джоліон, що зійшовся з нею, тепер, кажуть, геть постарів. Воно й не дивно: сімдесят два роки, та ще після двадцяти років життя з третьою дружиною.

Сомс зупинився на хвильку й сперся на огорожу Роу. Зручне місце для спогадів, якраз на півдорозі між будинком на Парк-лейн, свідком його народження і смерті батьків, і невеликим будинком на Монпельє-сквер, де тридцять п'ять років тому він зазнав утіх свого першого шлюбу. Тепер, після двадцяти років другого шлюбу, та давня трагедія здавалася йому зовсім іншим життям, яке скінчилося, коли замість сподіваного сина народилася Флер. Уже давно він не жалкував, навіть підсвідомо, за ненародженим сином: серце його заполонила Флер. Зрештою, вона носить його прізвище, і він зовсім не бажає наблизити той час, коли вона його змінить. Сказати правду, якщо він і думав про таке лихо, то його тривогу заспокоювала невиразна надія, що він зробить її дуже багатою, і це багатство затьмарить або й зітре прізвище того, хто одружиться з нею,— а чом би й ні, коли, як вважають тепер, жінка нічим не поступається перед чоловіком? І Сомс, потай переконаний, що це зовсім не так, провів рукою по обличчю і заспокоєно помацав підборіддя.