Сага про Форсайтів - Сторінка 42

Він відчув, як до горла йому підступив клубок.

— Ми всі любимо вас,— мовив він.— Якби ж ви тільки...— він хотів сказати "поводились як слід", але замість того сказав,— якби ж ви тільки були йому кращою дружиною.

Айріні не відповіла, і Джеймс теж замовк. Його бентежила її мовчанка: в ній таїлася не затятість, а швидше згода з усім, що він може сказати. А проте він відчував, що останнє слово лишилося не за ним. Чому — йому годі було збагнути.

Одначе Джеймс не вмів довго мовчати.

— Мабуть, Босіні тепер уже скоро одружиться з Джун,— озвався він.

Айріні змінилася на виду.

— Не знаю,— сказала вона.— Запитайте в неї.

— Вона вам пише?

— Ні.

— Як же це?— спитав Джеймс.— Мені здавалось, що ви з нею близькі приятельки.

Айріні повернулася до нього.

— І про це,— мовила вона,— запитайте в неї!

— От тобі й маєш!— промимрив Джеймс, зляканий її поглядом.— Виходить, я не можу дістати прямої відповіді на пряме запитання. Он як воно буває!

Він трохи помовчав, переживаючи образу, а потім вибухнув:

— Ну що ж, я вас попередив. Ви не думаєте про завтрашній день. Сомс поки що мовчить, але я бачу: скоро йому увірветься терпець. Тоді будете нарікати на себе; більше того — ніхто вам не співчуватиме.

Айріні схилила голову й ледь посміхнулась:

— Я дуже вам вдячна.

Джеймс не знайшов, що їй відповісти.

Жаркий погожий ранок поволі перейшов у сірий задушливий день; з півдня насувалося важке громаддя жовтуватих хмар, віщуючи грозу. Придорожні дерева звісили над шляхом свої віти, не ворушачи жодним листочком. У важкому повітрі від розігрітих коней тхнуло потом; кучер і грум, випростані на передку, нишком перемовлялися, не повертаючи голови.

Коли зрештою вони доїхали до будинку, Джеймс відчув велику полегкість, його лякала непроникна мовчанка цієї жінки, яку він завжди вважав лагідною й покірливою.

Екіпаж спинився біля дверей, і вони зайшли досередини.

У холі було прохолодно й тихо, наче в склепі, по спині в Джеймса полізли мурашки. Він квапливо відслонив важку шкіряну портьєру між колонами, що відгороджували внутрішній дворик.

У нього мимоволі вихопився схвальний вигук.

Будинок був справді опоряджений з бездоганним смаком. Темно-червоні кахлі, якими була вимощена підлога між стінами й круглим басейном з білого мармуру, обсадженим високими ірисами, були, певна річ, щонайвищої якості. Джеймс захоплено оглядав лілові шкіряні портьєри, які запинали один бік двору, обабіч великої груби, викладеної білими кахлями.

Скляний дах був розсунутий посередині, і тепле повітря лилося в самісіньке серце будинку.

Джеймс стояв, заклавши руки за спину, закинувши голову між високими вузькими плечима, й роздивлявся капітелі колон і візерунки фриза, виліпленого на стінах кольору слонової кості, що йшли під галереєю. Певна річ, усе тут було зроблено дуже ретельно. Справжній джентльменський дім. Джеймс підійшов до портьєр, роздивився, як їх відхиляти, розсунув, і перед ним відкрилася картинна галерея, з великим, на всю стіну, вікном. Підлога тут була з чорного дуба, а стіни — теж кольору слонової кості. Він обійшов дворик, розчиняючи двері й зазираючи в кімнати. Скрізь ідеальний порядок, можна переселятися хоч і сьогодні.

Нарешті він повернувся до Айріні й побачив, що вона стоїть біля виходу в сад разом із чоловіком і Босіні.

Не вельми чутливий, Джеймс, проте, одразу помітив, що трапилась якась прикрість. Він підійшов до них стривожений, не знаючи, що саме сталося, спробував пом'якшити неприємне становище.

— Добридень, містере Босіні,— мовив він, простягаючи руку.— Ви, я бачу, витратили цілу купу грошей!

Сомс повернувся й відійшов. Джеймс перевів погляд із насупленого обличчя Босіні на невістку і від хвилювання висловив уголос свої думки:

— Не розумію, що тут сталося! Ніхто нічого мені не розказує!

І, рушивши слідом за сином, почув, як Босіні коротко засміявся і сказав:

— І слава богу! Від таких, як ви...

На превеликий жаль, він не розчув кінця фрази.

Що ж сталося? Джеймс озирнувся. Айріні стояла поруч із архітектором, і обличчя її змінилося невпізнанно. Він поспішив до сина.

Сомс міряв кроками картинну галерею.

— Що тут у вас скоїлось? — запитав Джеймс— Що це все означає?

Сомс поглянув на нього із своїм звичайним гордовитим спокоєм, але Джеймс знав, що син нетямиться з люті.

— Наш приятель,— відповів Сомс,— знову перевищив свої повноваження, от і все. Цього разу йому це так просто не минеться.

Він повернувся й пішов до дверей. Джеймс поспішив слідом і, випередивши його, проскочив перший. Він побачив, як Айріні відняла від уст пальця, почув, як вона заговорила звичайним голосом і, ще не дійшовши до них, озвався:

— Насувається гроза. Треба поспішати додому. Мабуть, ви, містере Босіні, з нами не поїдете? Ну, якщо ні, то бувайте здорові.

Він простяг йому руку. Босіні її не взяв і, відвернувшись, засміявся й сказав:

— Бувайте здорові, містере Форсайт. Та не баріться, а то застане гроза!— і відійшов.

— Ну,— почав був Джеймс,— я не знаю...

Але, глянувши на Айріні, він затнувся. Взявши свою невістку за лікоть, Джеймс повів її до екіпажа. Він був певен, цілком певен, що вони призначили одне одному побачення...

Ніщо на цьому світі не може так прикро вразити Форсайта, як відкриття, що річ, на яку він вирішив витратити певну суму грошей, коштувала йому дорожче. І в цьому немає нічого дивного,— адже все його життя залежить від точності його розрахунків. Якщо він не може розраховувати на якусь певну цінність власності, то виходить, його компас зіпсувався; він пливе по бурхливому морю без стерна і без вітрил.

Поставивши перед Босіні умови, які вже згадувалося вище, Сомс навіть і думати облишив про витрати на будівництво. Остаточна вартість будинку визначена так точно, що можливість її перевищення навіть не спадала йому на думку. Почувши від Босіні, що домовлену суму — дванадцять тисяч фунтів — перевищено на добрі чотири сотні, він аж побілів від люті. Адже він спочатку розраховував, що будинок коштуватиме йому десять тисяч фунтів, і тепер не раз уже лаяв себе за те, що дозволяє робити все нові й нові перевитрати. Проте цього разу Босіні сам накликав на себе біду. Як це він учинив таку дурість, Сомс не міг зрозуміти; але він її вчинив, і вся неприязнь і приховані ревнощі, що давно вже палали в Сомсовому серці, тепер вирвалися в нападі гніву проти такого обурливого марнотратства. Зразу де й дівся довірливий і приязний чоловік, що його вдавав із себе Сомс. То була роль, яку він грав, щоб зберегти свою власність — дружину — і від якої відмовився, щоб зберегти свою іншу власність.

— Он воно як!— сказав він Босіні, коли до нього повернулася мова.— І ви, здається, страшенно собою задоволені. Але дозвольте вас запевнити, що я не такий дурень, за якого ви мене вважаєте!

В ту хвилину Сомс і сам не знав, що він хотів цим сказати, але після обіду він для певності переглянув своє листування з Босіні. Справа була ясна — з цього негідника можна стягти перевитрати на чотириста фунтів або принаймні на триста п'ятдесят, і він таки заплатить їх.

Зважившись на цей вчинок, він поглянув на дружину. Вона сиділа, як звичайно, на канапі й пришивала новий мереживний комірець. За весь вечір вона не озвалася до нього й словом.

Він підійшов до каміна і, дивлячись у дзеркало, сказав:

— Твій приятель Пірат вчинив дурницю; він мені за це заплатить.

Вона подивилася на нього зневажливо й відповіла:

— Не розумію, про що ти говориш.

— Скоро зрозумієш. Це дрібничка, не варта твоєї уваги,— чотириста фунтів.

— Невже ти збираєшся стягти з нього гроші за цей осоружний дім?

— Збираюся.

— А ти знаєш, що в нього нічого немає?

— Знаю.

— Ну, то ти ще підліший, аніж я гадала.

Сомс відвернувся від дзеркала і, бездумно взявши порцелянову чашку з полиці над каміном, обхопив її долонями, наче молився над нею. Він бачив, як здіймаються груди Айріні, як потемніли від гніву її очі, й, не зважаючи на образу, спокійно запитав:

— Ти що, фліртуєш із Босіні?

— Ні, не фліртую!

Їхні погляди зустрілись, і Сомс відвів очі. Він і вірив їй, і не вірив, але знав, що зробив дурницю, поставивши це запитання; він ніколи не знав і ніколи не дізнається, про що вона думає. Непроникний вираз на її обличчі, спогад про всі ті вечори, які вона просиділа тут, покірлива й пасивна, але водночас незрозуміла, чужа, сповнили його безтямною люттю.

— Ти наче з каменю,— сказав він, так стиснувши пальці, що крихка чашка розкололася. Скалки впали на камінні гратки. Айріні всміхнулась.

— Здається, ти забув,— мовила вона,— що чашка не з каменю!

Сомс схопив її за руку.

— Добра прочуханка,— сказав він,— це єдине, що приведе тебе до тями.

І, рвучко повернувшись, вийшов з кімнати.

XIV. СОМС СИДИТЬ НА СХОДАХ

Того вечора Сомс піднявся до спальні, почуваючи, що наговорив зайвого. Він був ладен вибачитися за свої слова.

Він погасив газ, що й досі горів у коридорі біля дверей спальні. Взявшись за клямку, він поміркував якусь мить, що краще сказати, бо йому не хотілося виявляти перед нею хвилювання.

Але двері не відчинились навіть тоді, коли він їх поторгав і натиснув на клямку. Мабуть, Айріні чомусь замкнулася і забула потім відімкнути двері.

Зайшовши в свою туалетну кімнату, де теж горів прикручений газ, він сіпнув другі двері спальні. Вони теж були замкнені. Тоді Сомс помітив, що складане ліжко, на якому він іноді спав, застелене, а зверху лежить його нічна сорочка. Він приклав до чола руку — рука змокріла. Нарешті він збагнув, що його виставили за двері.

Він знову підступив до дверей і, тихенько поторгавши клямку, сказав:

— Відімкни двері, чуєш? Відімкни двері!

До нього долинув ледь чутний шелест, але — ніякої відповіді.

— Ти чуєш? Впусти мене зараз же — я тобі наказую!

Він чув її дихання по той бік дверей — так дихає людина, коли їй загрожує небезпека.

Йому вчувалося щось жахливе в цій затятій мовчанці, в неможливості дістатися до неї. Він рушив до других дверей і, налігши на них усім тілом, спробував їх виламати. Двері були нові: вирушаючи у весільну подорож, він сам звелів зробити нові двері до їхньої спальні. Не тямлячи себе від люті, Сомс замірився ногою, щоб ударити в двері, але потім стримався, згадавши про слуг; нараз він відчув, що його переможено.

Впавши у крісло в туалетній кімнаті, він узяв книжку Але замість літер він бачив свою дружину — золотаві коси розсипалися по її голих плечах, вона стояла, широко розплющивши свої темні очі,— наче зацькований звір.