Селяни - Сторінка 30

Подібно до багатьох землеробів, які рано одружились і батьки яких ще живі, її батько й мати, бувши дуже обмежені в коштах і, не мігши дати якусь оцвіту своїй старшій дочці, помістили її на службу до молодої графині. Пані де-Монкорне навчила Олімпію Шарель кроїти й шити, наказала подавати їй обід окремо від інших і була винагороджена за свою увагу одним з тих видів безмежної відданості, якої так потребують парижани.

Олімпія Шарель, вродлива нормандка з золотистобілявим волоссям, товстенька, з обличчям, пожвавленим розумними очима, з носом маркізи, тонким з горбинкою, являла своїм виглядом, дівочим, незважаючи на гнучку талію іспанки, всю вихованість, що її тільки може дівчина, народжена в середовищі, на ступінь вищому від простого люду, набути з тієї близькості, яку робила ласку дозволяти її пані. Пристойно одягнута, з прекрасними й скромними манерами, вона розмовляла цілком правильною мовою. Через усе це Мішо легко піддався її чарам, особливо, коли дізнався, що його красуню з часом чекає досить велике багатство. Труднощі виникли з боку графині, яка не хотіла розлучатися з такою гарною покоївкою; але, коли Монкорне з’ясував їй своє становище в Егах, ніщо вже не стало затримувати весілля, крім потреби порадитися з батьками нареченої, які не загаялися дати свою згоду.

Мішо, за прикладом свого генерала, дивився на свою молоду дружину, як на вищу істоту, якій слід було підкорятися суто по-військовому, без заперечень. У цьому душевному спокої й роботі поза домом він знайшов ті засади щастя, про які мріють солдати, лишаючи свою службу: досить роботи для задоволення потреб тіла і досить втоми, щоб мати насолоду від чарівності опочинку. Незважаючи на свою визнану всіма відважність, Мішо ніколи не був серйозно поранений і не почував ніяких страждань, що неминуче погіршують настрій духу ветеранів; як усі дійсно сильні люди, він мав рівний настрій, і дружина полюбила його від щирого серця. З моменту свого оселення в павільйоні це щасливе подружжя втішалося чарівністю медового місяця в гармонії з природою і з мистецтвом, твори якого оточували його: умови далеко не часті! Речі навколо нас не завжди бувають погоджені зі станом наших душ.

В даний момент це було таке прекрасне видовище, що графиня зупинила Блонде і абата Бросета, бо звідти вони могли бачити чарівну пані Мішо, не бачені нею.

– Гуляючи, я завжди заходжу в цю частину парку, – сказала вона пошепки. – Мені так само приємно милуватися на павільйон та двох його голубків, як розглядати гарний пейзаж.

І вона багатозначно спиралася на руку Еміля Блонде, щоб поділитися з ним почуттям такої тонкості, яку висловити не можна, але жінки її розуміють.

– Мені б хотілося бути швейцаром в Егах, – усміхаючись, відповів Блонде… – Але що з вами? – запитав він, помітивши вираз суму, збуджений цими словами, на обличчі графині.

– Нічого.

Завжди, коли жінки думають про щось значне, вони лицемірно кажуть: "Нічого".

– Але ми іноді віддаємося думкам, що вам можуть здаватися пустими, а для нас вони жахливі. Я теж заздрю долі Олімпії…

– Хай почує вас бог! – сказав абат Бросет, усміхаючись, щоб позбавити ці слова їх значущості.

Пані де-Монкорне збентежилась, спіймавши в позі Олімпії і на обличчі її вираз неспокою та суму. З манери, з якою жінка витягує нитку при кожному стьожку, інша жінка вгадує її думки. Насправді, хоч і вдягнута в гарненьке рожеве плаття, з старанно зачесаною невкритою головою, дружина начальника охорони не поринула в роздуми, погоджені з роботою. Її прекрасне чоло, її погляд, часом загублений то в піщаному майданчику, то в листі, яке вона не бачила, тим простодушніше виказували вираз глибокої тривоги, що вона не знала про присутність спостерігачів.

– А я ще їй заздрила!.. Що може так похмурити її думи?.. – сказала графиня священикові.

– Пані,– тихо відповів абат Бросет, – скажіть мені, чому серед цілковитого щастя людина завжди підпадає невиразним, але зловісним передчуттям?

– Кюре, – зауважив з усмішкою Блонде, – ви дозволяєте собі єпископські відповіді!.. "Нічого не вкрадеш, за все треба платити!"– сказав Наполеон.

– Така думка, висловлена устами імператора, виростає до розмірів народної мудрості,– відповів абат.

– В чім справа, Олімпіє, що з тобою, люба? – сказала графиня, підходячи до своєї колишньої покоївки. – Ти ніби задумлива й сумна… Чи не було сварки між подружжям?..

Пані Мішо підвелась з уже зміненим виразом обличчя.

– Дитино моя, – по-батьківськи сказав Еміль Блонде, – хотів би я знати, що може так похмурити ваше чоло, коли в цьому павільйоні ми влаштувалися мало не з такими ж вигодами, як граф д’Артуа у Тюїльрі? У вас тут наче солов’їне гніздо в кущах! Хіба в нас чоловік не перший сміливець в усій молодій гвардії, красень, що любить нас до нестями? Коли б я тільки знав, якими вигодами обставить вас тут Монкорне, я б кинув своє ремесло писаки, щоб піти на місце начальника охорони!

– Це не місце для людини з вашим талантом, добродію, – відповіла Олімпія, усміхаючись Блонде, як старому знайомому.

– Але що ж з тобою, люба крихітко? – запитала графиня.

– Мені страшно, пані…

– Страшно! Чого ж? – жваво спитала графиня, якій ці слова нагадали Муша й Фуршона.

– Страшно вовків? – сказав Еміль, подаючи пані Мішо знак, якого вона не зрозуміла.

– Ні, добродію, селян. Я народилася в Перші, де, звичайно, є погані люди, але я не думаю, щоб їх там було стільки і таких поганих, як у тутешньому краї. Я наче не втручаюся в справи Мішо; але він так не довіряє селянам, що носить при собі зброю навіть удень, якщо проходить лісом. Він велить своїм об’їзникам завжди бути насторожі. Тут іноді блукають люди, що не обіцяють нічого доброго. Якось цими днями я вздовж огорожі пройшла до джерела піщаного струмка, що витікає з лісу, кроків за п’ятсот звідси, тече в парк крізь залізні грати і має назву "Срібного струмка" через срібні блискітки, начебто розсипані по його дну з розпорядження Буре… Ви знаєте, пані? Ну, так-от, я чула двох жінок, що полоскали білизну в тому місці, де струмок перерізує коншську алею; вони не знали про мою присутність. Звідти видно наш павільйон; ці дві старі показували на нього: "І силу ж грошей витратили, – сказала одна, – на цього молодчика, що змінив добряка Курткюїса!". "А як же не платити людині, що взялася мучити бідний народ?" – відповіла друга. "Недовго йому мучити, – заперечила перша, – цьому треба покласти край. Хоч що там кажуть, а запасатися дровами нам дозволено. Небіжчиця егська пані дозволяла нам збирати хмиз. Це вже йде тридцять років; так уже заведено". "Подивимося, як піде діло цієї зими, – сказала друга. – Чоловік мій заприсягся всіма святими, що жандармерія з усього світу не зможе перешкодити нам ходити в ліс, і що сам він теж піде, і що тим гірше!" – "Ще б пак! Вмирати нам, чи що, з холоду або не пекти хліба? – запитала перша. – У них в усьому достаток! З молоденькою жіночкою падлюки Мішо, звичайно, поняньчаться!..". Ну, а потім, пані, вони наговорили усяких страхіть про мене, про вас, про пана графа… і під кінець вони сказали, що спочатку спалять ферми, а потім замок…

– Ет, – вигукнув Еміль, – балаканина прачок! Генерала обкрадали, а більше не будуть. Ці люди озлились, от і все! Повірте, що уряд завжди сильніший, навіть у Бургундії. У разі заколотів пришлють, як треба буде, цілий кавалерійський полк.

Кюре за спиною графині зробив знак пані Мішо, щоб вона перестала висловлювати свої побоювання, безперечно, породжені передбаченням, яке дає справжня любов. Виключно зайнята однією істотою душа, зрештою, починає обіймати духовний світ, що оточує цю істоту, і бачить у ньому елементи майбутнього. Під час кохання жінка повна передчуттів, які пізніше осяюють її материнство. Звідси походять певні меланхолічні настрої, певні нез’ясовані думи, незрозумілі чоловікам, яких повсякденні життєві турботи й безперервна діяльність відвертають від подібної зосередженості почуттів. Усяке справжнє кохання пов’язане у жінки з ясновидінням, то більш, то менш проникливим, залежно від її характеру.

– Ну, дитино моя, покажи свій павільйон панові Емілю, – сказала графиня, так глибоко задумавшись, що навіть позабула про Пешіну, заради якої вона власне й прийшла.

Внутрішнє оздоблення реставрованого павільйону цілком відповідало його розкішній зовнішності. Відновлюючи початкове розміщення будинку, архітектор, що приїжджав з робітниками з Парижа (кривда, якої жителі Віль-о-Фе ніколи не могли пробачити егському поміщикові), зробив у нижньому поверсі чотири кімнати. По-перше, – передпокій, в глибині якого були старовинні гвинтові дерев’яні сходи з поруччям, а позаду – кухня; далі, обабіч від передпокою, – їдальня і вітальня з гербами на стелі з різьбленого, зовсім почорнілого дуба. Цей митець, підшуканий пані де-Монкорне для реставрації Егів, подбав привести меблі в цій вітальні у цілковиту відповідність до старовинних прикрас кімнати.

В ті часи мода ще не надавала перебільшеної цінності уламкам минулих століть. Крісла різьбленого горіха, стільці з високими спинками, оббиті килимом, консолі, годинник, вишивки по канві, столи й люстри, навалені на складах оссерських і віль-о-фейських перекупників, коштували вдвоє дешевше, ніж ринкові меблі із Сент-Антуанського передмістя. Отож, архітектор купив з два-три вози вміло підібраної старовини, що разом з деякими речами, які виявилися непотрібними в замку, створило з вітальні павільйону Авонської брами свого роду художній витвір. Щодо їдальні, він її пофарбував під дерево і затяг так званими шотландськими шпалерами, а пані Мішо повісила на вікна білі перкалеві завіски з зеленою каймою, поставила стільці червоного дерева з зеленою ж суконною оббивкою, два величезні буфети і стіл червоного дерева. Цю кімнату, завішану гравюрами із сценами з військового життя, опалював кахльовий камін, обабіч якого виднілися мисливські рушниці. Уся ця така дешева розкіш вважалася в долині останнім словом азіатської пишноти. Дивна річ! – вона збуджувала заздрість Гобертена, який, не відмовляючись від своєї обіцянки обернути Еги на руїну, відтоді in petto вирішив зберегти для себе цей блискучий павільйон.

Три кімнати другого поверху складали житло подружжя.