Селяни - Сторінка 31

На вікнах було видно кисейні завіски, що нагадують парижанинові схильності й смаки, властиві міщанському побутові. Віддана самій собі, пані Мішо побажала мати тут шовковисті шпалери. На каміні її кімнати, обставленої тими звичайними меблями червоного дерева з дешевим оксамитом, що їх можна бачити скрізь, і ліжком у вигляді човника, з колонками й вінцем, з якого спускалися вишиті кисейні завіси, стояв алебастровий годинник між двома підсвічниками, вкритими серпанком, і дві вази з штучними квітами під скляними ковпаками, – весільний подарунок вахмістра. На самому верху, під дахом, були теж наново прикрашені кімнати куховарки, слуги й Пешіни.

– Олімпіє, дитино моя, ти ж не все мені сказала? – спитала графиня, входячи в кімнату пані Мішо і лишаючи на сходах Еміля й кюре, які зійшли вниз, почувши, як зачиняються двері.

Пані Мішо, трохи збита з пантелику абатом Бросетом і бажаючи уникнути розмови про свої побоювання, що бентежили її більше, ніж вона висловлювала, відкрила таємницю, яка нагадала графині про мету її відвідування.

– Я люблю Мішо, пані, ви, це знаєте; і от, чи було б вам приємно бачити біля себе, у себе в домі суперницю?..

– Суперницю!

– Так, пані; ота смуглянка, яку ви мені дали на опікування, любить Мішо, сама цього не знаючи, бідненька!.. Поведінка цієї дитини, що довго була для мене загадкою, з’ясувалася в останні дні.

– У тринадцять років!..

– Так, пані… І погодьтесь, що все це може збентежити жінку, важку на четвертому місяці, яка має сама годувати дитину; але, щоб не висловлювати своїх тривог при цих панах, я наговорила вам різних дурниць, – тонко додала великодушна дружина начальника охорони.

Пані Мішо зовсім не боялася Женев’єви Нізрон, але вже кілька днів була сповнена смертельного страху, який злорадісно підтримували в ній селяни, збудивши його.

– Але що ж дало тобі привід припускати?..

– Нічого і все, – відповіла Олімпія, дивлячись на графиню. – Бідненька, виконуючи мій наказ, повільна, мов черепаха, і моторна, мов ящірка, коли її про якусь дурничку попросить Жюстен. Вона тремтить, немов листочок, від звуку голосу мого чоловіка; обличчя в неї наче в святої, що підноситься на небо, коли вона дивиться на нього; але вона й підозри не має про кохання, вона й не знає, що кохає.

– Бідна дитина! – з усмішкою сказала графиня, голосом, сповненим простодушності.

– І от, – продовжувала пані Мішо, усміхом відповівши на усміх своєї колишньої хазяйки, – Женев’єва похмура, якщо Жюстена нема вдома, коли ж я спитаю, що її бентежить, вона запевняє мене, що боїться пана Рігу… Які дурниці! Вона уявляє, що всі на неї зазіхають, а сама ж чорніша від сажі в пічному димарі. Коли Жюстен об’їжджає вночі ліси, дитина бентежиться не менше за мене. Коли я відчиняю вікно, прислухаючися до тупоту коня мого чоловіка, я бачу світло у Пешіни, – так її тут звуть, – яке доводить мені, що вона не спить, що вона чекає; нарешті, вона, як і я, не лягає спати, аж поки він не повернеться додому.

– У тринадцять років! – сказала графиня. – Нещасна!..

– Нещасна?.. – заперечила Олімпія. – Ні, це дитяче кохання врятує її.

– Від чого? – спитала пані Монкорне.

– Від долі, яка чекає тут майже на всіх дівчат її віку. Відтоді, як я її трохи почистила, вона стала не така негарна, в ній тепер є щось норовливе, щось дике, що приваблює чоловіків…. Вона так змінилася, що ви, пані, її й не впізнаєте. Син цього огидного шинкаря з "Великих-ГУ-синіх", Ніколя, найгірший мерзотник нашої громади, причепився до бідолахи; він ганяється за нею, наче за дичиною. Коли не легко повірити, що такий багатій, як пан Рігу, який щотри роки міняє своїх служниць, все ж міг переслідувати дванадцятирічну негарну дівчинку, то нема нічого дивного, що Ніколя Тонсар бігає за Пешіною; Жюстен мені казав. Це було б жахливо, бо люди в тутешньому краї живуть, справді, як звірі; але Жюстен, двоє наших слуг і я – ми охороняємо маленьку; отож будьте спокійні, пані, вона ніколи не виходить сама, та й те тільки вдень і не далі, як звідси до Коншської брами. Якби вона випадково потрапила в пастку, то її почуття до Жюстена дало б їй сили й розуму чинити опір, як усякій жінці, що вміє огородити себе від ненависного чоловіка, раз серце її належить іншому.

– Заради неї я сюди й прийшла, – продовжувала графиня. – Я й не знала, як корисно тобі, що я прийшла, бо цій дитині не завжди буде тринадцять років… Вона погарнішає, ця дівчинка!

– О, пані! – усміхаючись, заперечила Олімпія, – я цілком впевнена в Жюстені. Яка це людина! Яке серце’… Коли б ви тільки знали, якою глибокою вдячністю пройнятий він до свого генерала, бо йому він, як каже, зобов’язаний своїм щастям! Він навіть надто палко віддається своїй прив’язаності, він, немов на війні, ризикує своїм життям і забуває, що тепер може стати батьком родини.

– Ну-от! А я готова була тебе пожаліти, – сказала графиня, кидаючи на Олімпію погляд, що змусив її почервоніти. – Але тепер я вже не жалію, я бачу тебе щасливою… Яке прекрасне, шляхетне почуття подружня любов! – додала вона, голосно висловлюючи думку, яку незадовго перед цим не наважилася сказати при абаті Бросеті.

Віржіні де-Труавіль заглибилася в свої мрії, і пані Мішо не порушувала її мовчання.

– Ну, чи чесна ця дівчинка? – спитала графиня, наче відриваючись від своїх думок.

– Не менше, як я, пані,– відповіла пані Мішо.

– Не базіка?

– Як та могила.

– Вдячна?

– Ах, пані, у ній іноді бувають спалахи покори передо мною, які виразно свідчать про її ангельську натуру; вона кидається цілувати мені руки й каже такі слова, що просто приголомшують… "Чи можна вмерти з кохання?", – спитала вона мене позавчора. "Чого ти мене про це питаєш?", – сказала я їй. – "Щоб знати, чи не хвороба це".

– Вона так сказала? – вигукнула графиня.

– Якби я могла згадати всі її слова, я б вам ще не те сказала! – відповіла Олімпія. – Можна подумати, що вона знає більше за мене.

– Як тобі здається, дитино моя, чи могла б вона замінити тебе при мені? Бо я все ж ніяк не можу обійтися без Олімпії,– сказала графиня, якось журливо усміхнувшись.

– Поки що ні, пані, вона занадто молода; але років через два – цілком… Потім, якби було потрібно, щоб вона пішла звідси, я б вас попередила. Її слід ще серйозно виховувати, вона не знає нічого в світі. Дід Женев’єви, дядько Нізрон, з тих людей, що скоріш дадуть собі голову відтяти, ніж збрешуть; він умер би з голоду при складі; такі вже в нього переконання, і внучка в нього вихована в таких самих почуттях. Пешіна вважала б себе рівнею вам, бо дідусь Нізрон зробив з неї, як він каже, республіканку, цілком так само, як дядько Фуршон робить з Муша волоцюгу. Я тільки посміюсь з її вихваток, але ви могли б розсердитися; вона вас шанує тільки як свою благодійницю, а не як людину вищого стану. Що з цим вдієш? Вона дика, як та ластівка… Материна кров теж є в усьому цьому.

– А хто ж була її мати?

– Як, пані, ви не знаєте всієї цієї історії? – відповіла Олімпія. – Так-от, син бланжійського церковного сторожа, гордовитий хлопець, як мені розповідали тутешні жителі, потрапив під час великого набору в солдати. Цей Нізрон у 1809 році ще був простим каноніром в якомусь із армійських корпусів, що дістав наказ з глибини Іллірії та Далмації швидко вирушити на Угорщину, щоб відрізати відступ австрійській армії в тому разі, коли імператор виграє битву під Ваграмом. Мішо мені розповідав про цю Далмацію, він там був. Нізрон, як видатний красень, полонив у Зарі серце якоїсь чорногорки, справжньої дочки гір, що не почувала огиди до французького гарнізону. Загубленій в очах співвітчизників, дівчині цій уже не можна було жити в місті після відходу французів. Отже, Зена Крополі, яку лаяли "француженкою", пішла за артилерійським полком; вона повернулася з ним у Францію вже після укладення миру. Огюст Нізрон просив дозволу одружитися з чорногоркою, яка була тоді вагітна Женев’євою; але нещасна жінка вмерла у Венсені від пологів у січні 1810 року. Усі документи, потрібні для шлюбу, прийшли через кілька днів; Огюст Нізрон написав батькові, щоб він приїхав по дитину з місцевою годувальницею і взяв немовля на своє піклування; він зробив цілком правильно, бо його самого незабаром було вбито осколком снаряда під Монтро. Записана під ім’ям Женев’єви і охрещена в Суланжі, маленька далматка потрапила під покровительство мадмуазель Лагер, дуже зворушеної усією цією історією; така вже, мабуть, доля у цієї дитини – бути на піклуванні у власників Егів. В свій час дідусь Нізрон одержав з замку і білизну для дитини, й грошову допомогу.

У цей момент графиня і Олімпія крізь вікно, біля якого вони стояли, побачили, що Мішо підійшов до абата Бросета й Блонде, які розмовляли, прогулюючись по просторому круглому, засипаному піском, майданчику, що повторював у парку зовнішній півмісяць.

– Де ж вона? – сказала графиня, – ти збудила в мені велике бажання побачити її…

– Вона понесла молоко дочці Гайяра до Коншської брами; вона має бути в двох кроках звідси, бо пішла вже понад годину тому.

– Ну, тоді я піду з цими панами їй назустріч, – сказала графиня, сходячи вниз.

Коли графиня розкривала свій парасоль, до неї підійшов Мішо сказати, що генерал лишає її на два дні солом’яною вдовою.

– Пане Мішо, – жваво сказала йому графиня, – не обманюйте мене, тут діється щось серйозне. Ваша дружина налякана, і коли в цьому краю багато людей, подібних до дядька Фуршона, то тут зовсім не можна жити…

– Якби це було так, пані,– сміючись відповів Мішо, – нас би вже давно не було в живих, бо дуже легко позбутися нас. Селяни верещать – от і все. Але на те, щоб від галасу перейти до діла і від правопорушень до злочинів, вони занадто дорожать життям і вільним повітрям… Олімпія розповіла вам розмови, які налякали її; але тепер вона здатна злякатися навіть сну, – додав він, беручи жінчину руку і кладучи її на свою жестом, що давав зрозуміти про потребу мовчати.

– Корнвен! Жюльєт! – гукнула пані Мішо і незабаром побачила у вікні голову своєї старої куховарки. – Я йду на два кроки, погляньте за домом.

Два величезні собаки, почавши вити, засвідчили, що наявні сили гарнізону Авонської брами були досить серйозні. Почувши собак, з кущів вийшов Корнвен, старий першеронець, чоловік годувальниці Олімпії, і продемонстрував одну з тих голів, які дає тільки Перш.