Селяни - Сторінка 33

Справжній образ народу, палка й смуглява Катрін кидала полум’я заколоту із своїх яснокарих пронизливих, по солдатському нахабних очей. Вона успадкувала від батька таку бурхливість характеру, що вся родина в шинку, крім самого Тонсара, боялась її.

– Ну, як ти себе почуваєш, старенька? – спитала Катрін Пешіну.

Катрін навмисно посадила свою жертву на невеликий пагорбок біля струмка, де й привела її до притомності, обливши холодною водою.

– Де я?.. – спитала дівчинка, відкриваючи свої прекрасні чорні очі, про які ви б сказали, що їх проймає сонячний промінь.

– Ах, без мене, – відповіла Катрін, – ти була б уже мертва…

– Дякую, – сказала дівчинка, ще далеко не опам’ятавшись. – Але що ж зо мною сталось?

– Ти зачепилася за корінь, кулею відлетіла на кілька кроків і розтяглась на землі… А й бігла ж ти! Мчала, як скажена.

– В усьому винний твій брат, – сказала Пешіна, згадавши, що бачила Ніколя.

– Мій брат? Я його не помітила, – сказала Катрін. – І що тобі він заподіяв, отой Ніколя, що ти боїшся його, як того вовкулаку? Хіба він не красивіший за твого пана Мішо?

– О! – пихато вигукнула Пешіна.

– Дивись, дитинко, наживеш ти горя, дружачи з нашими переслідувачами! Чом ти не з нами?

– А чом ви ніколи не буваєте в церкві? І навіщо ви крадете і вдень і вночі? – спитала дівчинка.

– Чи не спокусилася ти на панські докази!.. – презирливо відповіла Катрін, не підозрюючи сердечної схильності Пешіни. – Пани нас люблять, як свої страви; їм щодня подавай чогось новенького. Де це ти бачила панів, які оженилися б з нами, селянками? Подивись-но, хіба дозволить Саркюс-багатий своєму синові оженитися з красунею Гат’єною Жібуляр з Оссера, хоч вона й дочка багатого столяра!.. Ти ні разу не була в суланжському "Тіволі" в Сокара? Побувай-но, там ти надивишся на отих панів! Зрозумієш тоді, що вони лише й варті тих грошей, які ми витягуємо з них, коли вони потрапляють нам до рук! Приходь у цьому році на ярмарок!

– Суланжський ярмарок, кажуть, дуже красивий? – простодушно вигукнула Пешіна.

– Я тобі у двох словах розповім, що це таке, – продовжувала Катрін. – Усі на тебе зазіхатимуть, коли ти вродлива. Та й навіщо ж і бути гарненькою, отакою як ти, як не на те, щоб з тебе милувалися чоловіки? Ах, коли я вперше почула: "Ну, й красуня ж дівка!" – уся кров у мене спалахнула. Це було в Сокара, у самий розпал танців; дідусь, гравши на кларнеті, всміхнувся на це. "Тіволі" мені здався великим і красивим, мов те небо; він же, дитинко моя, весь освітлений лампами з дзеркалами, ну, просто, як у раю. Кавалери з Суланжа, Оссера і Віль-о-Фе бувають там геть усі. З того вечора я назавжди полюбила те місце, де ці слова пролунали у мене в вухах, наче військова музика. Вічність віддаси, дитинко моя, щоб почути про себе такі слова від коханого!..

– Так, мабуть, – задумливо відповіла Пешіна.

– То приходь же туди почути це чоловіче благословення, воно тебе не промине! – вигукнула Катрін. – Далебі, коли дівчина така славна, як ти, є шанс натрапити на щасливий випадок!.. Син пана Люпена, Аморі, в якого золоті ґудзики на костюмі, міг би до тебе присвататися! Це ще не все! Якби ти знала, що там є проти нудьги! Ну, сокарівське варене вино примусить тебе забути найбільше горе! Уяви собі, що від нього бачиш усе, мов уві сні! Почуваєш себе куди легшою!.. Ти ніколи не пила вареного вина? Ну, значить, ти не знаєш життя!

Привілей дорослих час від часу полоскати собі горло склянкою вареного так збуджує цікавість дітей до дванадцятирічного віку, що Женев’єва якось обмокнула губи в склянку такого вина, прописаного лікарем її хворому дідові. Ця проба яскраво запам’яталася дівчинці як щось чарівне, чим і пояснюється та увага, яку збудила в ній Катрін і на яку розраховувала ця мерзенна дівка, щоб здійснити наполовину вже виконаний нею план. Безперечно, вона хотіла привести свою жертву, приголомшену недавнім падінням, у стан морального сп’яніння, такого небезпечного для сільських дівчат, уява яких, маючи обмежений матеріал, розпалюється з особливою силою, ледве знайде хоч найменший привід. Припасене нею на самий кінець варене вино мало остаточно запаморочити голову жертві.

– Що ж у нього кладуть? – спитала Пешіна.

– Різні речі,– відповіла Катрін, оглядаючись навколо, щоб побачити, чи не підходить її брат. – По-перше, всякі штуки з Індії, корицю, трави, що змінюють усе в тобі, мов чарами. Нарешті, тобі здається, що ти дістала все, що ти любиш! Ти щаслива! Тобі на все начхати.

– Я побоялась би випити вареного вина під час танців! – сказала Пешіна.

– Чого ж боятися! – вигукнула Катрін. – Тут нема жодної небезпеки: уяви собі всю тамтешню публіку. Усі пани на нас дивляться! Ах, такі дні дають сил знести багато горя! Глянути на все це, а потім померти, більше нічого не треба!

– Ах, якби пан та пані Мішо схотіли туди піти!.. – відповіла Пешіна з вогнем в очах.

– Ну, а твій дід Нізрон, – ти ж його не кинула, цього славного дідуся, – і він зрадіє, побачивши, як тобою захоплюються, наче королевою… Невже ти даєш перевагу оцим Мішо та всяким іншим армінакам перед своїм дідусем і нашими бургундцями? Це ж негаразд – відмовлятися від свого краю. А потім, що могли б Мішо сказати, коли дідусь поведе тебе на свято в Суланж?.. Ах, якби ти знала, що значить царювати над чоловіком, бути предметом його пристрасті, мати право сказати йому: "піди туди", як я кажу Годенові,– і він іде! "Зроби це" – і він робить!.. А ти, дитинко моя, просто створена, на те, щоб запаморочити голову якомусь міському кавалерові, от як сину пана Люпена… Тільки сказати, пан Аморі закохався в мою сестру Марі, тому що вона білява, а мене наче побоюється… Але ти, відтоді, як ці пани з павільйону тебе нарядили, ти просто маєш вигляд імператриці.

Спритно примушуючи забути Ніколя, щоб приспати недовірливість цієї наївної душі, Катрін тонко вливала в неї солодкий напій похвал. Сама того не знаючи, вона торкнулася потайної рани цього серця. Бувши не чим іншим, як бідною селянкою, Пешіна разом з тим становила приклад надзвичайно раннього розвитку, властивого багатьом натурам, приреченим так само передчасно закінчити свої дні, як вони розквітли. Своєрідний продукт чорногорської і бургундської крові, зачата й виношена в тривогах війни, вона безперечно зазнала впливу цих обставин. Тоненька, тендітна, смуглява, наче тютюновий листок, крихітна на зріст, вона була неймовірно сильна, хоч це зникало з уваги селян, які нічого не знають про таємниці нервової будови. Нервам нема місця в системі сільської медицини.

У тринадцять років Женев’єва перестала рости, хоч зріст її ледве відповідав її вікові. Чи від природи, чи від впливу проміння бургундського сонця, колір обличчя її набрав темного й блискучого відтінку топаза, – темного забарвленням, блискучого через особливу властивість шкіри, що надає навіть молоденькій дівчині старечого вигляду. Медицина, мабуть, не наважиться твердити це. Ця передчасна старечість обличчя надолужувалася жвавістю, блиском, багатством світла, які обертали очі Пешіни на дві яскраві зірки. Як в усіх очей, що залиті сонцем і потребують, мабуть, посиленого захисту, повіки її були опушені віями майже надмірної довжини. Волосся синявочорне, тонке, довге, густе, товстими косами вінчало її чоло, вирізьблене, наче в античної Юнони. Ця розкішна діадема волосся, ці величезні вірменські очі, це небесне чоло панували на обличчі. Ніс, хоч і правильної форми в основі і з красивою горбинкою, закінчувався рухливими, як у коня, приплюснутими ніздрями. Пристрасть іноді роздувала їх, і обличчя набирало тоді шаленого виразу. Так само, як ніс, уся нижня частина обличчя здавалася незакінченою, наче глини не вистачило пальцям божественного скульптора. Між нижньою губою і підборіддям відстань була така невеличка, що, взявши Пешіну за підборіддя, неминуче довелося б торкнутися її губ; але зуби не давали змоги звернути увагу на цю ваду: ви могли б припустити існування окремих душ у цих невеличких, блискучих, гладеньких, красиво виточених, прозорих кісточок, які охоче виглядали з занадто великого рота, особливо підкресленого вигином, що надавав губам схожості з примхливо зігнутим коралом. Світло так вільно проходило крізь вушні раковини, що на сонці вони здавались рожевими. Колір обличчя, хоч і смуглявий, вказував на дивовижну ніжність шкіри. Коли, як казав Бюффон, любов зосереджена в дотику, то ніжність цієї шкіри мала бути дійовою і хвилюючою, як запах дурману. Груди, як і все тіло, вражали своєю худорлявістю; але спокусливо маленькі ніжки й ручки говорили про наявність підвищеної нервової сили і про живучість усього організму.

Ця суміш диявольських недосконалостей і божественних красот, гармонійна, незважаючи на стільки незгод, бо вона об’єднувалася дикою гордістю, цей виклик могутньої душі кволому тілу, написаний в очах, – усе це робило образ дівчинки незабутнім. Природа хотіла створити із цієї невеличкої істоти жінку, обставини ж її зачаття надали їй зовнішності й будови хлопчика. Глянувши на цю дивовижну дівчину, поет сказав би, що її батьківщина– Йємен, бо все в ній нагадувало африта й генія арабських казок. Обличчя Пешіни не обманювало. Душа її, насправді, відповідала вогненному поглядові, розум – її вустам, що сяяли чарівними зубками, думка – величному чолу, пристрасність – ніздрям, завжди готовим заржати. Отже, любов, як її розуміють серед палючих пісків, у пустелі, бурхливо хвилювала це двадцятирічне серце, навперекір тринадцяти рокам цієї дитини Чорногорії, що їй, як і рідній сніговій верховині, ніколи не судилося прикраситися весняними квітами.

Спостережливі люди тепер зрозуміють, чому Пешіна, в якої пристрасть виходила з усіх пор, збуджувала в розпусниках приспану надуживаннями уяву; цілком так само у вас течуть слинки за столом при вигляді потворних фруктів, вкритих червоточинами й чорними плямами, та, як з досвіду знає кожен ласун, наділених від природи, під їх шкірою, цілком особливою соковитістю та ароматом. Чому грубий чорнороб Ніколя переслідував цю істоту, гідну поета, коли вся долина жаліла її за хворобливу потворність? Чому старий Рігу запалав юнацькою пристрастю до неї? Хто з двох був молодий, і хто старий? Чи був молодий селянин такий же пересичений, як і старий лихвар? Як злилися дві вікові крайності в одній спільній зловісній примсі? Чи подібна сила, що закінчується, до сили, яка щойно зародилася? Людська зіпсутість – прірва, яку охороняють сфінкси: вона майже завжди виникає і завершується під знаком запитання, що лишається без відповіді.

Тепер повинен бути зрозумілим вигук: "Piccina!..", що вирвався у графині, коли вона торік побачила на дорозі Женев’єву, вражену видовищем коляски й жінки в такому одязі, як пані де-Монкорне.