Селяни - Сторінка 57

Струмки співали. Невимовна, звичайно, насолода – везти жінку, яка при підйомах і спусках слизьких шляхів, де трава поросла мохом, вдає, що боїться, або й насправді боїться, і горнеться до вас, і дає вам відчути мимовільний або вільний тиск вологої свіжості її руки, вагу її повного білого плеча, і відповідає вам усмішкою, коли ви їй кажете, що вона перешкоджає вам правити. Кінь, наче посвячений у таємницю цих затримок, поглядає то праворуч, то ліворуч.

Це нове для графині видовище, ця така потужна в усіх своїх виявах, така мало знана й така велична природа заглибила її в стан ніжної мрійності; вона відкинулася на спинку тильбюрі і віддалась радості бути з Емілем; очі її споглядали, серце її говорило, і сама вона відповідала цьому внутрішньому голосові, що звучав у цілковитій гармонії з її власним. Еміль теж крадькома дивився на неї і втішався мрійною її задумливістю, стрічки її капора, розв’язавшись, віддали у владу ранкового вітру шовковисті кучері її білявого волосся з чарівною недбайливістю. Рухаючись навмання, вони під’їхали до замкненої огорожі, від якої у них не було ключа; покликали Жозефа – і в нього ключа не було.

– Ну, що ж, прогуляймось пішки. Жозеф постереже екіпаж, ми його легко знову знайдемо…

Еміль і графиня заглибилися в ліс і натрапили на замкнений мальовничий куток, що нерідко трапляються в лісах. Двадцять років тому вуглярі тут влаштували вуглярню, і місце лишилося утрамбованим; усе навколо було випалене на досить великому просторі. За двадцять років природа змогла створити собі тут свій власний сад, квітник для себе самої, як художник інколи робить собі втіху, малюючи для самого себе картину. Ця чарівна картина оточена гарними деревами, вершки яких спадають над нею пишною бахромою; вони утворюють гігантський балдахін над цим ложем, де спочиває богиня. Вуглярі по воду ходили стежкою до колії або завжди повної калюжі чистої води. Стежка ця збереглася, вона запрошує вас зійти по кокетливо виткому спуску і раптом обривається кручею, де в повітрі стирчать тисячі коренів, створюючи щось на зразок канви для вишивки. Цей незнаний ставочок обріс низьким і густим дерном; кілька верб, кілька тополь кидають свою легку тінь на дернову лавку, що її спорудив собі тут якийсь мрійний або ледачий вугляр. Жаби стрибають до себе додому, чирки купаються в воді, водяна птаха прилітає і відлітає знову, заєць утікає геть, – ви лишаєтесь господарем цієї чарівної купальні, прикрашеної найрозкішнішим живим очеретом. Понад вашою головою розміщуються дерева у найрізноманітніших позах: тут їх стовбури, виткі, наче боа-констріктори, а там буки, стрункі, мов грецькі колони. По стеблинах мирно прогулюються слизняки й слимаки. Лань показує вам свою голову, білка поглядає на вас. Нарешті, коли стомлені Еміль і графиня присіли на березі, якась пташка, не знаю яка саме, затягла пісню осені, прощальну пісню, до якої стали прислухатися всі інші птахи, – одну з тих пісень, що їх зустрічають з любов’ю і сприймають усією своєю істотою.

– Яка тиша! – прошепотіла зворушена графиня, наче боячись порушити цей спокій.

Вони розглядали зелені плями на воді – ці світи, де зароджується органічне життя; вони показували одне одному ящірку, що гралась на сонці й ховалася при їх наближенні – звичай, що заслужив їй назву друга людини: "Вона цим доводить, як добре знає людей", – сказав Еміль. Вони показували одне одному жаб, що довірливіше поверталися на поверхню води, на зарості кресу, виблискуючи своїми гранатовими очима. Проста й солодка поезія природи просочувалася в ці дві душі, пересичені штучністю світу, й проймала їх почуттям споглядання… Коли зненацька Блонде здригнувся і, нахилившись до вуха графині, сказав:

– Ви чуєте?

– Що?

– Якийсь дивний звук…

– Ось ви, письменники й кабінетні люди, не маєте жодного уявлення про село: це зелений дятел довбає дерево… Піду в парі, що ви навіть не знаєте найцікавішої особливості цього птаха: тільки він вдарить дзьобом, – а йому треба вдарити тисячі разів, щоб продовбати дуб, вдвоє товстіший за вас, – він зараз же перестрибує на протилежний бік дерева, щоб глянути, чи не пробив його наскрізь, і робить це щохвилини.

– Цей звук, люба вчителько природознавства, робить не тварина, в ньому почувається якась обдуманість, що свідчить про наявність людини.

Графиню раптом охопив панічний страх; вона кинулась на квітучу галявину, шукаючи дороги, щоб скоріше вибратися з лісу.

– Що з вами? – стурбовано крикнув Блонде, поспішаючи за нею.

– Мені здалося, що я бачила чиїсь очі…– сказала вона, коли досягла однієї з стежок, якими вони прийшли на вуглярню.

У цю мить вони почули глухий передсмертний стогін зненацька зарізаної живої істоти, і графиня, страх якої подвоївся, помчала так швидко, що Блонде ледве поспішав за нею. Вона бігла й бігла, наче блукаючий вогник; вона не чула Еміля, що кричав їй: "Ви помиляєтесь…". Вона все бігла. Еміль ледве наздогнав її, і вони бігли далі й далі. Нарешті, вони наткнулись на Мішо та його дружину, що йшли під руку. Задиханий Еміль і графиня, ледве переводячи подих, не могли деякий час нічого сказати, потім розповіли, в чому справа. Мішо приєднався до жартів Блонде над страхом графині, а потім вивів пару на дорогу, якою їм треба було повертатися до тильбюрі. Підійшовши до огорожі, пані Мішо гукнула:

– Принц!

– Принц! Принц! – крикнув начальник охорони.

Він свиснув раз, свиснув удруге, – хорта не було.

Еміль розповів про дивовижні звуки, з яких почалася їх пригода.

– Дружина чула цей звук, – сказав Мішо, – а я тільки посміявся з неї.

– Принца вбито! – вигукнула графиня. – Я тепер певна в цьому, і вбито його одним ударом ножа по горлу, бо чуте мною було останнім стогоном тварини.

– О, чорт! – сказав Мішо. – Справа варта того, щоб її докладно з’ясувати.

Еміль і начальник охорони лишили обох дам із Жозефом при конях і повернулися в природний квітник, розташований на колишній вуглярні. Вони зійшли до ставка, обшукали його схили і нічого не знайшли. Блонде першим піднявся вгору; він помітив серед групи дерев, що росли по верхньому уступу, одне дерево з засохлим листям; він вказав на нього Мішо і схотів оглянути його. Обидва вони пішли по прямій лінії крізь ліс, обходячи стовбури, минаючи непролазні зарості терну та ожини, і знайшли дерево.

– Це прекрасний в’яз, – сказав Мішо, – а це черв’як, черв’як, що пооб’їдав усю кору біля його основи.

І він нахилився, взяв кору й підняв її:

– Дивіться, яка робота!

– Багато черв’яків у вашому лісі! – сказав Блонде.

У цю мить Мішо помітив за кілька кроків від себе червону пляму, а трохи далі голову свого хорта. Зітхання вирвалося з його грудей:

– Мерзота… Пані була права.

Блонде й Мішо пішли оглянути труп і побачили, що, як і припускала графиня, Принцеві було перерізане горло, а щоб він не загавкав, його приваблено було шматочком свіжої солонини, який він і тепер тримав між язиком та піднебінням.

– Бідна тварина, вона впала жертвою своїх вад!

– Як і належить принцеві,– додав Блонде.

– Тут був хтось, хто втік, не бажаючи потрапити нам на очі,– сказав Мішо, – і хто, значить, робив щось протизаконне. Але я не бачу ні зрубаного гілля, ні дерев.

Блонде і начальник охорони стали з обережністю досліджувати місцевість, вдивляючись у кожну п’ядь землі перед тим, як ступити на неї. Зробивши кілька кроків, Блонде вказав на дерево, перед яким трава була зім’ята, притоптана, і виразно видно було дві заглибини.

– Тут хтось стояв на колінах; це була жінка, бо чоловік ногами нижче від колін не пом’яв би стільки трави; от і відбиток спідниці…

Начальник охорони, оглянувши основу дерева, розшукав почату дірку, але не знайшов черв’яка з його твердою, лисніючою, кільчастою, вкритою бурими плямочками оболонкою і з передньою кінцівкою, вже схожою на кінцівку хруща, з яким у нього спільна голівка, вусики і пара міцних щелеп для перегризання коріння.

– Любий мій, я тепер розумію, звідки береться стільки мертвих дерев, помічених мною сьогодні вранці з тераси замку, що й спонукало мене приїхати сюди й з’ясувати причину цього дивного явища. Черв’яки копирсаються, але це – ваші селяни, що виходять з лісу…

Начальник охорони вилаявся й побіг, у супроводі Еміля, назад до графині, попросивши її взяти з собою його дружину. Сам він узяв коня Жозефа, наказавши тому повернутися в замок пішки, і зник з неймовірною швидкістю, щоб перетяти шлях жінці, яка щойно вбила його собаку, й захопити її зі скривавленим ножем та інструментом для надрізування стовбурів. Блонде сів між графинею та пані Мішо і розповів їм про смерть Принца і про сумне відкриття, до якого вона спричинилася.

– Боже мій, скажімо про це генералові перед сніданком! – вигукнула графиня, – інакше він може вмерти з нестями.

– Я його підготовлю, – сказав Блонде.

– Вони вбили собаку! – сказала Олімпія, втираючи сльози.

– Значить, ви дуже любили цього бідного хорта, моя мила, – спитала графиня, – що так його оплакуєте?

–; Я думаю про Принца тільки як про зловісну призвістку. Я тремчу, як би не сталося нещастя з моїм чоловіком!

– Як вони зіпсували нам цей ранок! – сказала графиня, чарівно копилячи губки.

– Як вони псують увесь край! – сумно відгукнулась молода жінка.

Вони зустріли генерала біля брами.

– Звідки ви? – спитав він.

– Ви зараз про це дізнаєтесь, – таємниче відповів Блонде, допомагаючи злізти пані Мішо, яка вразила генерала своїм сумним виглядом.

Через хвилину генерал і Блонде були на терасі, що прилягала до житлових кімнат.

– Ви досить запаслись спокоєм, ви не віддастеся люті, не правда?

– Ні,– сказав генерал, – але кінчайте, або я подумаю, що ви схотіли посміятися з мене…

– Чи бачите ви ці дерева з засохлим листям?

– Так.

– А ті, пожовклі?

– Так.

– Ну, це все мертві дерева, вбиті тими самими селянами, відданість яких ви, як вам здається, заслужили своїми благодіяннями.

І Блонде розповів про всі ранкові пригоди.

Генерал був такий блідий, що Блонде злякався.

– Ну, лайтеся ж, проклинайте, втратьте самовладання, – ваша стриманість може ще більше вам пошкодити, ніж нестяма.

– Я піду покурю! – сказав граф, прямуючи в свою альтаночку.

Під час сніданку повернувся Мішо: він нікого не зустрів. З’явився і Сібіле, викликаний графом.

– Пане Сібіле і ви, пане Мішо, обережно поясніть усюди, що я сплачу тисячу франків тому, хто дасть мені змогу захопити на місці людей, що гублять таким способом мої дерева.