Селяни - Сторінка 59

Бонебо стане замість мене й гукне; це краще чути, та й не так підозріло.

Усі троє повернулися в шинок, гулянка тривала. Тільки об одинадцятій годині Водуайє, Курткюїс, Тонсар і Бонебо вийшли зі своїми рушницями, не звернувши на себе уваги жодної з жінок. До того ж, вони за три чверті години повернулися назад і пили до першої. Обидві дочки Тонсара, їх мати й стара Бонебо так напоїли мельника, поденників, двох селян, а також Фуршона, що всі вони спали на землі й хропли, коли четверо приятелів вийшли з шинку. Коли ж вони повернулись, сплячих розбудили, хто де був.

Поки в шинку йшла ця оргія, подружжя Мішо переживало найсмертельнішу тривогу. В Олімпії стались несправжні перейми, і її чоловік, думаючи, що в неї починаються пологи, не втрачаючи ні хвилини, зараз же помчав по лікаря. Але болі в бідної жінки одразу ж ущухли, тільки Мішо виїхав, бо всі її думки в такій мірі зосередилися на небезпеці, яка загрожувала її чоловікові в цю пізню годину, в ворожому краї, сповненому готових на все мерзотників, що ця душевна туга була досить сильна для того, щоб умить притупити й подолати фізичні страждання. Служниця даремно повторювала, що всі її тривоги – плід її уяви; вона ніби не розуміла її слів і сиділа в своїй кімнаті біля каміна, чуйно прислухаючись до всякого звуку ззовні; з жаху, який зростав щосекунди, вона звеліла розбудити слугу з наміром дати йому якийсь наказ, але нічого йому не сказала. Бідна жінка у гарячковому хвилюванні ходила взад і вперед по кімнаті; вона заглядала в вікна, вона відчиняла їх, не зважаючи на холод; вона спускалася вниз, відчиняла вхідні двері, вдивлялась удалину, прислухалась…

– Нічого… як і раніш, нічого! – говорила вона.

І в розпачі знову піднімалася до себе.

Біля чверті першої вона вигукнула:

– Ось він. Я чую стукіт копит його коня!

І вона зійшла вниз у супроводі слуги, який взявся відчиняти браму.

– Як дивно, – сказала вона, – він повертається крізь коншський ліс.

І тут же вона застигла від жаху, нерухома, втративши голос. Слуга теж поділяв цей страх, бо в шаленому галопі коня й брязкотінні стремен було щось безладне, що супроводилося виразним ржанням, яке видають коні, коли вони без їздця. Скоро – занадто скоро для нещасної жінки – кінь підскакав до брами, тяжко дихаючи і весь вкритий піною, але сам; він порвав повіддя, в яке, мабуть, заплутався. Олімпія в дикій розгубленості подивилась, як слуга відчиняє браму; вона побачила коня і без єдиного слова кинулася до замку, як божевільна; вона добігла туди, впала перед вікнами генерала з голосним криком:

– Пане, вони вбили його!..

Цей крик був такий жахливий, що розбудив графа; він подзвонив, підняв на ноги весь дім. Стогони пані Мішо, яка народила на землі мертве немовля, притягли до неї генерала й слуг. Коли нещасну конаючу жінку підняли, вона вмерла, сказавши генералові:

– Вони його вбили!

– Жозеф! – гукнув граф своєму лакеєві,– біжіть по лікаря! Може, є ще якась надія… Ні, краще попросіть прийти пана кюре, бо ця бідна жінка насправді вмерла й дитина теж… Господи! Господи! Яке щастя, що тут нема дружини!.. А ви, – сказав він садівникові,– підіть дізнайтеся, що сталося.

– Сталося те, – сказав слуга з павільйону, – що кінь пана Мішо зараз примчав сам, з обірваним повіддям, забризканий кров’ю… На сідлі пляма крові.

– Як же бути вночі? – сказав граф. – Ідіть розбудіть Груазона, викличте об’їзників, сідлайте коней, – ми обслідуємо місцевість.

На світанку восьмеро людей, – граф, Груазон, троє об’їзників і два жандарми, прибулі з Суланжа разом з вахмістром, обслідували всюди місцевість. Всередині дня тіло начальника охорони, нарешті, було знайдено в лісовій хащі, між широким і віль-о-фейським шляхами, в кінці егського парку, у п’ятистах кроках від Коншської брами. Два жандарми зараз же поїхали: один – у Віль-о-Фе, по прокурора, другий – у Суланж, по мирового суддю. Тимчасом генерал з допомогою вахмістра склав протокола. На шляху було видно сліди тупцювання коня, який став дибки навпроти другого павільйону, і різкі відбитки бігу переляканого коня до першої лісової стежки, нижче живоплоту. Ніким не керований кінь помчав туди; капелюх Мішо знайдено було на тій же стежці. Щоб повернутися до стайні, кінь обрав найкоротший шлях. У спині в Мішо була куля, хребет був перебитий.

Груазон і вахмістр найстаранніше дослідили грунт навколо місця тупцювання коня, яке позначало те, що офіційною судовою мовою зветься "місцем злочину", але не могли знайти жодних доказів. Земля занадто замерзла, щоб зберегти відбиток слідів убивці Мішо; вони знайшли тільки паперовий патрон. Коли місцевий прокурор, судовий слідчий і лікар Гурдон приїхали забрати тіло й зробити розтин, було встановлено, що куля, яка за розмірами відповідала знайденому патронові, була кулею солдатської рушниці, була випущена з солдатської рушниці, а в усій бланжійській громаді солдатської рушниці не було. Судовий слідчий і прокурор, пан Судрі, ввечері в замку, ухвалили зібрати докупи всі матеріали слідства й чекати. Такої ж думки дотримувалися вахмістр і жандармський лейтенант з Віль-о-Фе.

– Неможливо, щоб цей постріл не зробив хтось із місцевих жителів, – сказав вахмістр, – але в нас дві громади – Коншська і Бланжійська, і в кожній з них є по п’ять-шість чоловік, здатних на таку справу. Той, на кого я маю найбільшу підозру, – Тонсар, пиячив усю ніч, але ваш помічник, мій генерале, брав участь у цій гулянці: мельник Ланглюме не розлучався з ними. Вони всі були такі п’яні, що ледве стояли на ногах; молоду вони відвели о-пів на другу, а повернення коня вказує, що Мішо вбито між одинадцятою й північчю. Чверть на одинадцяту Груазон бачив усю компанію за столом, і в цей же час пан Мішо проїхав у Суланж, куди він прибув об одинадцятій, його кінь став на диби між придорожними павільйонами; але він міг бути поранений, не доїжджаючи Бланжі, і деякий час триматися в сідлі. Треба притягти до суду чоловік із двадцять, щонайменше, заарештувати всіх підозрілих осіб; але ці пани знають селян так само добре, як їх знаю я: ви можете протримати їх в тюрмі цілий рік і, крім заперечення, нічого від них не доб’єтесь. Як накажете зробити з усіма, хто був у Тонсара?

Викликали мельника Ланглюме, помічника генерала де-Монкорне; він розповів усе про той вечір. Вони сиділи всі в шинку, не виходили з нього більше як на кілька хвилин на подвір’я… Близько одинадцятої він теж виходив разом з Тонсаром; розмовляв про місяць та про погоду; нічого особливого вони не чули. Він перелічив усіх гостей, але ніхто з них не виходив з шинку. Близько другої вони всі разом проводили молодих додому.

Генерал умовився з вахмістром, жандармським лейтенантом і прокурором, що з Парижа пришле досвідченого шпика, який прийде в замок як робітник і буде поводитися так погано, що його доведеться звільнити. Він почне пиячити, стане завсідником у "Великих-ГУ-синіх" і лишиться жити десь близько, лаючи генерала. Це був найкращий план, щоб підслухати якесь зайве слово й підхопити його на льоту.

– Хоч би мені навіть довелося витратити двадцять тисяч франків, я все ж знайду вбивцю мого бідного Мішо! – невпинно казав генерал Монкорне.

Він поїхав з цією думкою і повернувся з Парижа у січні з одним з найуміліших виучеників начальника паризької таємної поліції, який оселився в замку, ніби для того, щоб керувати внутрішніми переробками, а взявся за браконьєрство. На нього склали кілька протоколів; генерал його вигнав і повернувся в Париж у лютому.

X. Тріумф переможених

У травні, коли настала гарна погода і в Еги з’їхалися парижани, одного вечора привезений дочкою пан де-Труавіль, Блонде, абат Бросет, генерал і віль-о-фейський супрефект, що приїхав у замок з візитом, грали – хто в віст, хто в шахи; було пів на дванадцяту. Жозеф доповів графові, що звільнений ним непридатний робітник хоче з ним поговорити; він вважає, що граф винен йому якісь гроші. За словами лакея, він був п’яний, як ніч.

– Гаразд, зараз вийду.

І генерал вийшов на галявину, в деякій відстані від замку.

– Пане граф, – сказав шпик. – Із цих людей нічого не видушити; я міг дізнатися тільки ось що: коли ви лишитеся тут і схочете, щоб тутешні жителі відійшли від звичок, яких їм дозволила набути мадмуазель Лагер, вони вас теж коли-небудь підстрелять… Робити мені тут, в усякому разі, більше нема чого; вони мене бояться більше, ніж ваших сторожів.

Граф розплатився з шпиком, який поїхав з маєтку, і від’їзд якого підтвердив підозру винних у смерті Мішо. Коли генерал повернувся в салон до гостей, на обличчі його було написане таке сильне й глибоке хвилювання, що стурбована дружина спитала його, що нового він дізнався.

– Любий друже, я не хотів би тебе лякати, але все ж краще, щоб ти знала, що смерть Мішо – це певне застереження нам, щоб ми залишили цей край…

– Я, – сказав пан де-Труавіль, – анізащо не залишив би. В мене були такого ж роду неприємності в Нормандії, хоч трохи в іншій формі, і я не поступився; тепер усе обійшлося.

– Пане маркіз, – сказав супрефект, – Нормандія і Бургундія – цілком різні місцевості. Виноград сильніше розпалює кров, ніж яблука. Ми не так добре ознайомлені з законами й судочинством, ми оточені лісами, промисловість у нас ще не розвинена, ми дикуни… Якби я мав подати пораду панові графу, це було б – продати маєток і вкласти гроші в ренту; прибутки графа подвояться, а клопотів він не матиме ніяких; якщо граф любить село, він легко придбає в околицях Парижа замок з парком, обнесеним огорожею, не менш прекрасним, ніж егський, куди ніхто сторонній не буде входити; ферми при замку будуть здаватися тільки людям, які приїжджають у своїх кабріолетах і відлічують кредитні білети; і за рік у нього не буде жодного протоколу… Проїзд туди і назад відбере якихось три-чотири години… І пан Блонде, і пан маркіз будуть частіше робити вам утіху своїм відвіданням, пані графине…

– Щоб мені та відступити перед селянами, коли я не відступив навіть на Дунаї?

– Це так, але де ваші кірасири? – спитав Блонде.

– Такий чудовий маєток!..

– Вам за нього дадуть понад два мільйони.

– Один лише замок, мабуть, коштував не менш, – зауважив пан де-Труавіль.

– Один з найкращих маєтків на двадцять миль навколо! – сказав супрефект, – але ви знайдете кращий в околицях Парижа.

– Скільки прибутків дають два мільйони? – спитала графиня.

– Тепер близько вісімдесяти тисяч франків, – відповів Блонде.

– Еги не приносять більше як тридцять тисяч франків чистого прибутку, – сказала графиня, – і, крім того, ви за ці роки зробили величезні витрати, окопали ліси канавами…

– Тепер, – сказав Блонде, – за чотириста тисяч франків можна придбати під Парижем королівський замок, купити чуже шаленство.

– Я думав, що ви дорожите Егами? – сказав граф дружині.

– Я в тисячу разів більше дорожу вашим життям. – сказала вона. – До того ж, після смерті моєї бідної Олімпії, після вбивства Мішо цей край став мені огидним; в усіх обличчях, які я бачу тут, мені здається щось зловісне або загрозливе.

На другий день, ввечері, у салоні пана Гобертена у Віль-о-Фе супрефекта зустріла така фраза мера:

– Отже, пане де-Люпо, ви були в Егах?

– Так, – відповів супрефект із скромно торжествуючим виглядом, кидаючи ніжний погляд на мадмуазель Елізу. – Я дуже побоююсь, що ми втратимо генерала: він хоче продати свій маєток…

– Пане Гобертен, подбайте про мій павільйон… Я більше не в силах зносити цей віль-о-фейський галас і порох; наче бідна пташечка в клітці, я рвуся в чисте поле і в ліс… – млосно сказала пані Ізора, напівзаплющивши очі, схиливши голову на ліве плече і недбало перебираючи довгі кучері свого білявого волосся.

– Та будьте ж ви, нарешті, розсудливі, пані,– прошепотів їй Гобертен. – При вашій балакучості мені буде нелегко купити вам павільйон…

Далі, звернувшись до супрефекта, він спитав:

– Що ж, так і досі не вдалось знайти винуватців убивства начальника охорони?

– Мабуть, що ні,– відповів супрефект.

– Це дуже пошкодить продажеві Егів, – на повний голос сказав Гобертен, – я особисто твердо знаю, що не купив би їх… Дуже вже злісне навколишнє населення; навіть за часів мадмуазель Лагер я воював з ними, а сам бог знає, як вона їм потурала!

Наприкінці травня ніщо не говорило про намір генерала продати Еги; він усе вагався.