Штіллер - Сторінка 14

Юліці здавалося, що поряд із нею йде брат. І це також подобалося їй: Йому не заважало, що Юліка.навіть на прогулянці говорила тільки про балет, тобто про людей,— зв'язаних з балетом, про диригентів, декораторів, перукарів, балетмейстерів,— адже то був її світ. Інші шанувальники вже докоряли, що в неї в голові самі тільки плітки. А Штіллер — ні. Він намагався уважно її слухати, часом показував особливо гарний краєвид, але Юліку ніщо не могло відвернути від теми. Штіллер тоді соромився, що він так мало розуміється на балеті. В простому " селянському заїзді,— Штіллер, видко, дуже полюбляв такі заїзди,— вони попоїли хліба з салом, і Юліка* тішилася, що, властиво, вперше в житті зустріла чоловіка, перед яким не відчувала ляку. Штіллер знов почав згадувати про іспанську війну. Бо за кілька днів по тій прогулянці мусив із швейцарським вовняним коцом під пахвою з'явитися кудись, щоб відсидіти своїх кілька місяців. Вони довго не бачилися. За той час Юліка написала чимало листів, хоч, бувши бо-

. язка з натури, не виповідала в них свого кохання, але такий вразливий, чоловік, як Штіллер, напевне мав завважити те, що боязка з натури Юліка, мабуть, почувала, не вміючи висловити. В кожному разі, пані Юліка Штіллер-Чуді ще й нині посилається на ті листи, як на безперечний доказ, що вона глибоко й віддано кохала зниклого Штіллера. За рік вони побралися.

Як людина стороння, я маю таке враження, що тих двоє людей, Юліка і зниклий Штіллер, якимось фатальним чином пасували одне до одного. Вони потребували одне одного через свій страх. Слушно чи не слушно, а проте в глибині душі прекрасна Юліка боялася, що вона не жінка. І Штіллера також, здається, завше точив страх, що він чимось не вдовольняє її; просто вражає, як часто той чоловік вважав за потрібне вибачатися. Від чого той страх походив, Юліка не може сказати. Взагалі, оповідаючи про своє нещасливе подружжя зі зниклим Штіллером, Юліка ніколи ані словом не згадує про страх, але майже все, що вона оповідає, свідчить, що вона гадала, ніби зможе прив'язати до себе Штіллера тільки через його нечисте сумління, через його страх виявитися неспроможним. Вона, видко, не вірила, що зможе задовольнити справжнього й вільного чоловіка, аби він лишився з нею. Здається, що Штіллер теж чіплявся за її кволість. Інша жінка, здорова, вимагала б ' від нього сили або кинула б його. Юліка не могла .його кинути: вона ж бо жила тим, що . мала людину, якій весь час могла пробачати.

Але я намагатимусь у цих зошитах протоколювати лише те, що пані Юліка Штіллер-Чуді,— до якої я так прагну бути справедливим хоча б тому, щоб вона не вважала мене за свого чоловіка,— сама розповідала про своє подружжя мені або моєму оборонцеві.

Легенькі сухоти, справді легенькі, такі, що немає підстав тривожитись, визначив театральний лікар уже ^кілька років тому і відтоді весь час нагадував, що Юлі-щ неодмінно треба прожити літо в горах. То була добра порада, однак вона вимагала грошей," а Штіллер, її чоловік, своїм мистецтвом тоді взагалі нічого не заробляв, майже нічого, в кожному разі, надто мало, аби міг витрачатися на свою бідолашну дружину. Юліка ніколи не докоряла йому, що він не заробляє, як директор. Юліка пустилась навіть на те, що приховала від Штіл-лера лікареву пораду, хотіла поберегти його, не дати йому відчути, що він надто мало заробляє. Натомість чекала тільки одного: що він теж трохи берегтиме її. їхнє подружнє життя перші роки було, мабуть, дуже щасливе. Юліка заробляла в театрі шістсот двадцять франків щомісяця, а як Штіллерові щастило продати якусь скульптуру на оздоблення водограю в громадських місцях абощо, то їм велося цілком добре. Бо Юлі-ці багато не треба було. Вона була надто артистка, щоб поважно вимагати від чоловіка, і то від коханого, аби він зраджував свій хист і більше дбав за дружину; а як часом і казала таке, то тільки жартома. Про хист її зниклого Штіллера думки начебто з самого початку розбігалися — дехто ніколи не вважав його за митця. Юліка, звісно, вірила в нього. В кожному разі, він працював наполегливо. її успіхи в балеті, яким Штіллер не міг протиставити своїх власних, трохи завдавали йому клопоту; мабуть, через них він також став дещо відлюдкуватий; завше в товаристві все крутилося навколо Юліки, його приймали, як її чоловіка. З їхніми тодішніми заробітками про дітей не могло бути й мови: Юліці довелося б на рік кинути роботу. Не те, щоб Штіллер відчував нагальну потребу стати батьком, але його часом по-смішному мучило сумління, що Юліка певною мірою через нього мусить відмовитись від тей. Він усе міркував, чи не стала б дитина саме для Юліки чимось дуже важливим. Чому саме для Юліки? Дитина, гадав Штіллер, могла б заповнити Юлічине життя так, як він сам його ніколи не міг заповнити. Думку про дитину ніщо не могло йому вибити з голови, він весь час повертався до неї. Що він, власне, хотів від Юліки? їй чомусь здавалося, що Штіллер не досить поважно трактує її мистецтво, може з несвідомих заздрощів до її успіху, в кожному разі, Юліку бентежило, що він без кінця повертався до думки про дитину. Невже ж її життя було не досить заповнене? І аж коли Юліка відверто сказала, що він її ображає як артистку, Штіллер замовк, а надто після її запитання: нащо має народжуватися дитина від матері-сухотниці? Відтоді про-дитину вже не було мови, натомість він став докучати їй сухотами, нагадував до речі й не до речі, щоб вона ще раз пішла до лікаря. Бідолашна Юліка боялася вже кашлянути, так ті нагадування дратували її. Що він весь час хотів від неї? Штіллер був зворушливий, але схибнутий на думці, що Юліка не живе повним життям. Юліка, звісно, не могла йому товаришити в беаконечних мандрівках чи в цілонічних пиятиках із його знайомими, вона мусила берегтися, це правда, однак своїм тодішнім життям була цілком задоволена. А чому Штіллер був не задоволений? Коли під час проби псувалася погода, Штіллер чекав біля службового виходу з теплішим пальтом, не забував також про парасольку й шаль,-1— він справді зворушливо оберігав її пошкоджене, на даль, здоров'я, але дратував тим, що весь час допо-мднався^аби вона пішла до лікаря. Вона сприймала його наполегливість як-приховану відмову бути до неї ніжним і чуйним, навіть як ознаку бездушності й ще дужче вйирдлася. їй здалося, що Штіллер посилає, силоміць випихає її до лікаря, тільки щоб заспокоїти своє сумління, щоб його чоловічому егоїзмові більше ні на що не4 треба було зважати; вона обурювалась уже на саме питання, чи була в лікаря. Може, її поведінка була й нерозважна, але зрозуміла: Юліка завше була вразлива/' Отже, вона кілька років танцювала, наражаючись на небезпеку звалитися з ніг просто на кону. Всі захоплювалися нею за ту енергію директор, ціла трупа, оркестр, тільки Штіллер ні. Казав, що то ідіотизм. Напевне, просто зі страху, що Юліка не бере його напо-важне, він удавався до звичайної брутальності й утихомирювався аж тоді, як вона починала схлипувати. Все тепер йому в Юліці не подобалось, до всього він чіплявся. Коли вона йшла з їдальні до кухні, не прихопивши заразом чогось із посуду, він рішуче заявляв, що вона могла б жити на півсили, якби була хоч трохи розважніша, хоч трохи повчилася в нього, Штіллера. Що КЗліка мала відповідати на таке? Його дріб'язковість тільки засмучувала її. Вважав себе за інтелігента, а міг цілу годину говорити про те, що Юліка, йдучи з їдальні до кухні, не взяла заразом трохи посуду! Юліка аж за голову хапалася. З такої дурниці виводив цілу теорію, тимчасом як вона після проб і хатньої роботи просто з ніг падала! По таких сценах він начебто знову бував чарівний. Проте роздратування, мабуть, наростало. Одного разу, як бідолашна Юліка, мавши велику гарячку, не захотіла відмовитись від свого вечірнього виступу, бо знала, як багато залежить від її участі у виставі, Штіллер відмовився за неї, достотно через її голову: зняв трубку з телефону в неї над ліжком і сказав, що його дружина, на жаль, не зможе виступити ввечері. То була сваволя, що її артистка не могла стерпіти. Що собі той Штіллер гадає! Вона відібрала в нього трубку, замовила таксі і все ж таки поїхала до театру. Дійшло до сварки, однієї з перших за їхнє подружжя, а невдовзі з'явилося й таксі. Штіллер ще й на сходах кричав: "Зажени себе в могилу, як хочеш, про мене, але це не моя вина..." В такі хвилини Штіллер її жахав: здавалось, він тоді забувався, з ким одружений. Щоправда, вона була не з багатої —родини, але з культурної. її мати, угорка, належала до найліпшого товариства, близького до аристократів, а небіжчик батько все ж таки був послом у Будапешті, тимчасом як Штіллер (що є, те є) походив із дрібного міщанського середовища, власне, з ніякого: він хіба що розповідав часом про сво_го вітчима, який доживав віку десь у притулку для старих, а про батька взагалі й словом не згадував, мати ж його була дочка залізничника. Смішно й страшно, що такі рочі починають раптом відігравати якусь роль між двома людьми, які кохають одне одного, але так буває. Звісно, Юліка ніколи не заводила мови про це, майже^ ніколи. Тільки відчувала ту різницю, наприклад, як Штіллер кричав тоді на сходах. Мабуть, то були жахливі хвилини. Потім Штіллер завше жалкував, що був такий нестриманий, просив пробачення, знаходив дуже милі способи загладити свою провину: чи то улюбленою Юлічиною стравою, що її ніхто, крім нього, не вмів приготувати, чи шовковим шарфиком, бо вона свого недавно згубила, чи гілочкою бузку, яку йому пощастило вкрасти крізь паркан дорогою до театру, звідки він її забирав після вистави. Щоразу все кінчалося якнайліпше, і подружжя їхнє, здається, було навіть дуже щасливе — аж поки з'явилася та, інша. Сталося це десь сім років тому.

Юліка ні про що не здогадувалась. Вона ніколи не думала, що таке може бути. Як молода жінка, що понад усе кохає свого чоловіка, вона не вважала його здатним на зраду; як уже сказано, вона просто не думала про таке. Бідолашна Юліка, цілком віддана своїй роботі й чоловікові, помітила це тільки з того, що Штіллер перестав трактувати поважно гарячку, яка не лишала її роками. Щоправда, він кожного вечора, як вона приходила з вистави, питався, скільки разів піднімалася завіса, але питався ледь глузливо.