Штіллер - Сторінка 15

Таким самим тоном він міг запитати: "Як там із твоїми сухотами?" Або, коли Юліка розповідала про обурливе зухвальство якогось критика, що не згадав її прізвища, Штіллер, її чоловік, хизуючись своєю обридливою справедливістю, радив Юліці не брати того так близько до серця — мовляв, критик м,іг не згадати її просто з неуважності. Та найбільше дивувало Юліку, що тепер і він почав ставити своє мистецтво понад усе й через те вважав за нормальне по кілька днів не приходити додому з майстерні, раз навіть цілий тиждень, аж поки Юліка одного ранку пішла його перевідати. Він саме, насвистуючи, витирав чарки. Юліка відразу здогадалася, що вчора ввечері в нього була гостина, однак посоромилась розпитувати. Шпилька з кіс на підлозі, що її Юліка мовчки підняла й мовчки поклала на стіл, дві порожні пляшки з-під шанете-дю-пап, отже, не найдешевшого вина,— ну що ж, Юліка не була дріб'язкова. Навіть чорна волосина на його ясних штанях нічого не доводила. Штіллер сміявся. Тим часом Юліка зовсім не через жінку, що приходила до нього вчора ввечері, була в такому відчаї. Його зверхньо-співчутлива усмішка, його просто садистська лагідність, що нею він вважав за потрібне загодити ревниву дружину, були недоречні, їй-богу, недоречні, так само і його брутальна заборона раз і назавжди влаштовувати істеричні сцени через якусь там шпильку, як він казав; усе те було дуже недоречне. Бідолашна Юліка за сльозами довго не могла й слова вимовити. "Юлі-ко, що таке? — спитав він нарешті, відчувши, що плаче вона не через дурну шпильку.— Що сталося, га? Кажи ж бо!" Юліка була в лікаря.

"Була? — запитав він. Вона пробувала опанувати себе.— Ну?" Штіллер сів на канапу коло неї, й далі тримаючи в руках чарку та рушника. Тим часом Юліка, охоплена відчаєм, вся здригаючися з плачу, вчепилася руками в подушечку, аж подерла її. Вона ще ніколи так не ридала. А Штіллер, здається, був цілком безпорадний. Він поклав рушника й погладив її по голові, немов тими пестощами міг порятувати її життя. Юлі-чин візит був начебто Штіллерові не до речі: заважав йому весело насвистувати. Юліка подерла подушечку, а він тільки спитав: "То що ж лікар сказав?.." Він виявляв своє співчуття (Юліка й досі вважає так) у жахливий спосіб: лагідна обережність, дружня турбота — і все те з чаркою в руках, що залишилась немита від учорашньої забави. Коли вона, затинаючись, давлячись сльозами, здригаючися з плачу, повідомила його нарешті, що мусить якомога швидше виїхати в Давос до санаторію, він спершу тільки спитав: "Коли ти довідалась про це?" — "Майже тиждень тому! — сказала вона, сподіваючись, що Штіллер зрозуміє, який то для неї був жахливий тиждень.— Тиждень тому!" Та натомість він сказав лише: "Чому ж ти досі мовчала?" Він поводився просто неможливо. Навіть перепитав: "Це правда? Кажи, правда?.." Спершу Юліка зареготала., тоді схопилася, глянула на нього й побачила, що в його очах світилося недовір'я: наче то були просто її хитрощі, дешеве перебільшення, аби зіпсувати йому приємну згадку про вчорашній вечір. Вона крикнула: "Іди! Іди з моїх очей!" Штіллер похитав головою. "Іди, прошу тебе! Іди звідси!" — "Юліко,— мовив він,— це моя майстерня". Його спокій був просто нелюдський, чистий глум, Юліка навіть не уявляла собі, що він може так повестися. Атож, Штіллер навіть усміхався, коли вона гово^ рила, що може померти. Усміхався! Бідолашна Юліка, що вже майже тиждень сама несла тягар страшного лікарського присуду, не вірила своїм очам і вухам: Штіллер знову заходився витирати чарку від учорашніх гу-лів, наче та чарка була найделікатніша, найважливіша річ, наче, крім неї, він не мав про що клопотатися. Далі тим самим лагідним тоном попросив, аби Юліка розповіла йому не те, що їй малює перелякана уява, а що сказав лікар,— докладно, по-діловому, слово в слово. "Я ж тобі кажу! Порадив негайно їхати в Давос, до санаторію, а то буде пізно". Здається, минула добра хвилина, поки Штіллер зрозумів усю вагу тієї звістки. Він. не показував, які думки йому зринали в голові, тільки закусив спідню губу й наче поменшав, як мішок, що його підтрусили. І раптом безпорадно, як дитина, глянув на Юліку. Хіба ж він не вимагав завше, щоб вона зног ву пішла на рентген? От вона й удовольнила його ба-

жання. Чого ж він так дивиться на неї? Вражена ліва легеня. Лікар, здається, не вдавався в медичну термінологію, тільки потішав її чисто по-людському. Мовляв, він сам знає випадки, коли хворі цілком одужували. Взагалі він був чудова людина. Не те щоб давав їй порожні гарантії — надто він її поважав. А все ж, бачив* ши, в якому Юліка страшному відчаї, сказав, що, можливо, навіть дуже можливо, вона ще колись вернеться до балету. Але, звісно, не гарантував напевне. Єдине, що лікар, який відповідає за свої слова, міг гарантувати,— це близьку смерть, коли Юліка відразу не поїде до санаторію. Юліці було тоді двадцять сім чи двадцять вісім років. До речі, вона вже знала й назву санаторію, і що він розташований у гарному місці серед лісу, і приблизні кошти на лікування, більшу частину яких мала сплатити каса хворих. Якби Штіллер, її чоловік, був розпитався й сказав їй, що такі видатки сплачує кас" хворих, Юліка давно б уже поїхала до санаторію і, може, досі вилікувалася б. Зрештою, Штіллер і не відпирався. Юліка здивовано помітила, що її невинне зауваження явно вразило й збентежило його: він, здавалось, мало не плакав. То вона ще мала потішати його? Вона обняла його рукою за плечі, що для такої несміливої" жінки, як Юліка, вже багато важило, а ще й тепер, коли в Неї було стільки клопоту. Отже, останньою її прем'єрою мав бути вальс Равеля і "Трикутний капелюх" де Фальї, два прекрасні балети. А другого дня, в четвер якогось там числа, Штіллер мав відвезти її в Давос. Юліка показала йому свій календарик, де число те було вже відзначене хрестиком. Що йому не сподобалося? Штіллер підвівся з канапи, навіть не подивившись як слід у календарик, шпурнув витерту чарку до кухонної ніші так, що вона розлетілася вдрузки, втиснув цигарку між побілілі, зціплені губи і, заклавши руки в кишені, мовчки, мов статуя, став до неї спиною коло великого вікна, наче вона була винна, що мусила їхати в Давос. Навіть більше: наче своїм цілком зрозумілим рЬзпачем поламала якісь його плани. "Чого ти мов: чиш?" — запитала вона. "Пробач",— сказав він, думаючи, що налякав її розбитою чаркою; а їй же йшлося зовсім про інше. "Про що ти весь час думаєш?" Штіллер підійшов до шаховки, дістав майже порожню пляшку ялівцівки, вилив усе, що там було, в дві чарки й подав одну Юліці — хотів її втішити. Вона ввічливо, але рішуче відмовилась. Тих його милих жестів — коли він хотів ялівцівкою чи краденим бузком залагодити якийсь свій вчинок — Юліка часом просто не годна була стерпіти, їй здавалося, що Штіллер милується собою, надто дешевою ціною хоче виставити себе ніжним чоловіком, дбайливим товаришем, надійним охоронцем, одне слово, якнайщирішою людиною, а от хоч один-однісінький раз піти й довідатись, чи каса хворих, якби до того дійшло, сплатила б кошти на санаторій, її прекрасному Штілле-рові за всі ці роки ніколи не спало на думку. "Дякую,— сказала вона,— я не питиму".— "Чому?" — Горілка нічого не змінить". Штіллер вихилив свою чарку. "Атож,— сказав він нарешті, випивши одним духом і ту горілку, що налив для неї.— Не змінить. Звісно, ти не винна, Юліко, що мусиш тепер їхати до санаторію. Безперечно, це моя вина". — "Я такого ніколи не казала".— "Всюди моя вина,— вперто провадив він.— Не турбуйся, люба, їдь собі спокійно в Давос, бідолахо, а я лишуся тут, у місті, здоровий як дуб,— моє нечисте сумління буде тобі найліпшою подушкою". І криво посміхнувся. "Що це має означати? — спитала Юліка.— Ти вічно мене частуєш такими приповідками". Штіллер похитав головою, наче сам до себе, взяв, ніби цілком спокійно, порожню пляшку з-під ялівцівки й шпурнув її теж до кухонної ніші, тільки скло посипалось. Юліка донині не може забути тодішньої Штіллерової поведінки, що яскраво свідчила — я теж так вважаю — про його безмежний егоцентризм.

Одного разу, трохи напідпитку, зниклий Штіллер начебто сказав своїм друзям: "У мене чудова дружина, я завше тішусь, як вона приходить додому, і завше почуваю себе замащеним, спітнілим, смердючим риболовцем поряд із кришталево чистою русалкою!" І то невдовзі по шлюбі... Складається таке враження, що зниклий Штіллер, хоч який він був захоплений Юлікою, чогось у її натурі просто не завважив, може, взагалі не пізнав. • її холодності. А що таке буває, і то не тільки як хворобливе явище, а навпаки, як природне, Юліка, здається, й сама не знала. Чи нині вона знає про це? Недавно я її трохи спантеличив, згадавши з якогось приводу наукову тезу, що в усьому живому світі жадна самиця, крім людської, не спізнає так званого оргазму. Більше ми про це не говорили. Очевидно, прекрасна Юліка в найпотаємнішій глибині свого серця страждала, справді страждала від того, що чоловіча хіть завше була їй трохи відразна, хоч, звісно, це ще не причина вважати себе за неповноцінну істоту, невдатну жінку чи тільки за артистку. Дуже часто здається, що ця жінка, надто як вона говорить про свого зниклого Штіллера, з якоюсь зворушливою запеклістю обдурює сама себе, аж часом кортить не повірити в її сухоти, хоч їх підтвердили лікарі й вони так дорого коштували їй у житті. Чому Юліка ні з ким не могла поговорити про це? Може, тільки дехто з жінок не вдає, а переживає насправді той чарівний шал чуттів, що його вони сподіваються від зустрічі з чоловіком, гадають, що повинні сподіватися, на підставі романів, що їх знову ж таки написали чоловіки. У тих романах завше торочиться про незвичайні любовні розкоші. А ще додають сподіванок марнославні побрехеньки самих жінок одна одній. Прекрасна Юліка, може, була-тільки трохи чесніша за інших, а ще, звісно, налякана, тож вона замкнулась в собі, перебиралась на принців та пажів і ховалася в хащах самітних турбот, куди не зумів добутися за нею жаден чоловік. Отже, не дивно, що балет і все пов'язане з балетом, навіть балет посередній, як ведеться в міських театрах, вона твердо ставила понад усе, в кожному разі, понад Штіллера. Кілька несміливих спроб спізнати лесбійського кохання також, здається, нічого не змінили; балет зостався єдиною можливістю відчути справжню втіху.