Штіллер - Сторінка 41

Я поволі підводжусь.

— Дякую. А ви хто такий? Він сміється.

— Ти мене вже не впізнаєш? Я протираю очі.

— Віллі! —каже він і чекає на вибух щирої радості. Чекає марно: доводиться йому відрекомендуватися як слід. Нічим не— можу йому допомогти. Трохи невдоволе-но він додає: — Віллі .Штурценегер.

— О, тепер пригадую.

— Нарешті! — вигукує він.

— Мені розповідав про вас мій прокурор.

Отже, це Штурценегер, Штіллерів приятель, колись послідовно модерний молодий архітектор; тепер він зробив кар'єру, весело відмовився від своїх поглядів, стоїть обома ногами на землі-і, звісно, як кожен доробке-вич, страшенно товариський.

— А ти? — відразу питає він, не доповідаючи про свої успіхи, й кладе мені руку на плече.— Що ти вчинив, сердего, що тебе запроторили до цих казенних апартаментів?

^ Як і слід було сподіватися, все він трактує, дуже весело, навіть моє прохання не вважати мене за зниклого Штіллера.

— Справді,— каже він,— якщо я чимось можу тобі допомогти...

Я знову відчуваю щось моторошне в стосунках між людьми, якусь машинальність, звану знайомством чи навіть приязню, що відразу унеможливлює все живе, вилучає все теперішнє. Нащо в'язневі банкнота? Що я з нею робитиму? Та все діє, наче автомат: угорі закладається прізвище, помилково мені приписане, і внизу миттю вискакує належна форма стосунків, готова вже, ready for use, кліше людських взаємин, наймиліша (так він сам каже) його серцю.

— Можеш мені повірити,— каже він,— а то чого б я в робочий час сидів отут, на твоєму ліжку.

Протягом цілої години ми граємось у Штурценегера й Штіллера, і просто жах: все йде прекрасно, гладенько. Ще й нині, через сім років від їхньої останньої зустрічі, він, і як жартує, і як говорить поважно, так добре обігрує Штіллера, що я (та й кожен би на моєму місці) здебільшого легко можу вгадати, як у тому чи іншому випадку Штіллер поводився, отже, як би він повівся й тепер. Хвилинами складається химерна ситуація: Штурценегер аж тіпається зі сміху, а я не знаю чого. Йому відомий дотеп, від якого його зниклий приятель і тепер не відмовився б, і мені не треба розповідати того дотепу, не треба навіть знати його — пан Штурценегер уже й так тіпається зі сміху. Складається враження, що це не людина, а маріонетка, яку рухають невидимі нитки звичок. Я взагалі перестаю розуміти, хто ж такий цей Щтурценегер. Уже під час нашої веселої розмови я сумнішаю і не можу нічого з собою вдіяти. Його порада не падати духом і взагалі вся його приязнь — це просто сума рефлексів, зведених до особи відсутньої, яка мене зовсім не цікавить. Раз я пробую сказати йому це, та дарма. Бо на все інше, що я, так би мовити, Передаю на своїй власній хвилі, він просто не має антени або ж не наставляє її, в кожному разі, прийому немає, самі перешкоди, які так нервують його, що він починає гортати мою біблію.

— Скажи,— перебиває він мене,— відколи ти став читати біблію?

Його приятель, як я здогадуюсь, був атеїст, до того ж ще й суворий мораліст; а то чого б Штурценегер так виправдувався, що останніми роками багато заробляє? Я ж йому не дорікаю. Або знову ж, оскільки я мовчу, каже:

— Ну, так, у комунізмі, звичайно, захована велика ідея, але ж дійсність, голубе, дійсність!

Майже півгодини він повчальним тоном змальовує Радянський Союз так, як про нього написано в газетах, наче я палкий прихильник Радянського Союзу; я немов сиджу перед приймачем і чую голос людини, що говорить у порожнечу й не бачить іншої людини, яка II випадково слухає. Звідки вона може знати, до кого звертається? Тому й неможливе ніяке заперечення, ніякий вияв згоди чи незгоди. Штурценегер говорить, коли —я давно вже мовчу, говорить, коли я встаю, підходжу до заґратованого вікна і втуплюю очі в пожовклі каштани. Його зниклий приятель (Штурценегер звертається тільки до нього) був, здається, дуже наївний комуніст, радше романтик-соціаліст, за що комуністи, думаю, були б тільки вдячні йому. Як людина, що не знає Радянського Союзу, я щонайбільше стиснув би плечима, якби довелося вибрати між Штіллером і Кравченком: обидва вони мене не переконують.

— Між іншим, Сибіла чекає дитину, ти знаєш? — каже Штурценегер, щоб змінити тему, і додає: — Недавно я бачив Юліку, вона чудово виглядає!

— Мені теж так здається.

— Хто б сподівався! — сміється він.— Але хіба я не казав цього завше? Вона не вмерла, як ти її покинув, навпаки, ще ніколи не була така здорова, просто квітуча...

Я знову мовчки слухаю.

— Ну, розказуй! — мовить він.— Я чув, що ти волочився майже по цілому світі. То як ти знову почуваєш себе в нас? Ми багато всього набудували. Ти вже бачив щось?

— Авжеж,— відповідаю я,— щось бачив.

— І яка ж твоя думка?

— Я вражений,— кажу я, однак пан Штурценегер, архітектор, хоче докладтто знати, що мене вразило. А що він, звісно, чекає від мене хвали, то я перераховую все, що можу з чистим сумлінням похвалити: як вони чисто будують, як надійно, гарно, добротно, поважно, бездоганно, сумлінно, зі смаком, дбайливо, грунтовно, солідно і так далі, на віки вічні. Все це Штурценегера влаштовує, але йому бракує мого захоплення, якого я справді не відчуваю. Я знов перераховую затерті епітети: гарно, сумлінно, чисто, дбайливо, приємно. Та все це стосується матеріальної якості, а вона ж бо притаманна швейцарцям. Так, це саме те слово, мене вражає їхня якість! Однак Штурценегер хоче знати, чому я, скрізь бачивши ту якість, все ж таки не захоплююсь. Завжди важко говорити про чужий народ, а надто ще й у в'язниці! Самі вони, як каже Штурценегер, звуть поміркованістю те, що мене дратує; взагалі їм не бракує слів, щоб примиритися з тим, що в них немає й сліду величі. Не знаю, чи то добре, що вони з тим миряться. Відмова від ризику, що стала звичкою, завше означає духовну смерть, лагідну, непомітну, але неминучу смерть, і справді (наскільки я можу спостерегти з своєї камери і на підставі кількох виправ у місто), мені здається, що теперішня швейцарська атмосфера якась мертва, бездушна, як стає бездушною людина, що вже не прагне довершеності. В їхньому потягові до матеріальної досконалості," що виявляється в нинішній архітектурі, та й не тільки в ній, я бачу лише мимовільну заміну: їм треба матеріальної досконалості, бо вони в духовній царині не почуваються чистими, безкомпромісними. Щоб мене не зрозуміли хибно: непокоїть не політичний компроміс, що, власне, й творить демократію, а та обставина, що більшість швейцарців уже взагалі неспроможні страждати від духовного компромісу. Вони шукають ради в тому, що беззастережно тлумлять у со-. бі потребу величі. Та хіба звична, а тому дешева від-' мова— від величного (отже, й від довершеного, цілковитого, радикального) кінець кінцем не веде також до занепаду уяви? Нездатність захоплюватися, повсюдна в цій країні байдужість, що відразу впадає в око,— це певні ознаки, що той занепад настане дуже швидко... — Обмежимося архітектурою! — каже Штурценегер. Ми заводимо розмову про квартал, що його вони звуть Старим містом. Думку залишити все так, як було за предків, берегти його, як пам'ятку про минуле, я вва^ жаю шляхетною. Та поряд, на певній відстані, треба будувати сучасне місто! Насправді ж, бачу, вони не роблять ні того, ні того, а крутяться між цими двома вирішеннями. Як я пересвідчився, талановиті архітекто-ри-патріоти споруджують банки, біржі, крамниці тощо •десь у стилі шістнадцятого, сімнадцятого чи вісімнадцятого сторіч. Хитрі заходи! Щоправда, можна замаскувати залізобетон (як ганебний матеріал) плитами з пісковика, орнаментованими склепіннями й середньовічними еркерами, але, здається, такий пієтизм важко поєднати зі зручністю, і те, що в них виходить, мабуть, жаден солдат-негр, як проводить тут відпустку, не вважає за стару Європу. Та й чи самі вони вважають, що це стара Європа? Думка ж зруйнувати старі будинки й вузькі вулички, де мешкали їхні пращури, і звільнити місце під нові забудови, напевне, здалася б їм божевільною, злочинною: повстала б ціла паперова буря протестів. Насправді ж, вони роблять ще гірше: псують місто своїх предків, не будуючи натомість нового, сучасного, свого. Як так виходить, що таке туподумство, відразу помітне чужинцеві, не лякає тутешніх жителів? Штурценегер не відповідає за спотворення Старого міста, натомість він показує мені знімки своєї нової оселі в Ерліконі, околиці Цюріха, відомий у світі своїми заводами, що виробляють зброю на експорт. То садиба в стилі минулих, навіть давно минулих часів, із претензією на ідилічність, якої насправді немає. Як мені пояснити Штурценегерові, чому мені неприємно, коли я бачу таке? Будова дуже вишукана, дуже чиста, дуже солідна, проте навколо самі лаштунки. Щоб не сказати, що мені на його оселю гидко дивитись, я діловито питаю, чи Швейцарія має такі невичерпні простори, щоб будувати в цьому "стилі" "ціле сторіччя. Мені здається, що не має. Що таке традиція? На мій погляд, уміння вирішувати проблеми своєї доби так само відважно, як предки вирішували їх свого часу. Все інше підробка, муміфікація, і якщо вони свою країну вважають за живу, то чому не захищаються, коли муміфікація прикривається патріотичними гаслами?.. Штурценегер сміється: — Кому ти це кажеш? Я вже цілі роки громи вергаю — правда, неофіційно... До того ж наше Старе місто не єдине царство дурості...

Він змальовує мені кілька інших будов, яких я, бувши в'язнем, не можу побачити. Він дуже бурхливо погоджується зі мною (на жаль, я аж по довгій хвилі по-, мічаю це), та причина його згоди — не однакові зі мною погляди, а зловтіха: Штурценегер кепкує з головного архітектора їхнього містечка, якому, проте — він сам признається,— завдячує солідні замовлення. Чисто по-людському: з чужинцем, що особисто не знає їхнього головного архітектора, він здобувається на таку зухвалу відвертість, що аж самому йому приємно. Я ж, теж чисто по-людському, цікавлюсь не тією чи іншою окремою особою, а тільки загальним духовним станом країни, де мене ув'язнено. Я хочу пізнати натуру того, хто судитиме мене,— цілком природна потреба. Оскільки ми говоримо про архітектуру, то мене цікавить одне: доки може дійти сміливість швейцарського будівника, доки він може заглядати в майбутнє серед народу, який, здається мені, любить не майбутнє, а минуле.