Штіллер - Сторінка 42

Чи Швейцарія, питаю я Штурценегера, має якусь мету, що сягала б у майбутнє? Зберігати те, що посідаєш чи посідав, конче потрібно, проте цього не досить: щоб жити, треба мати якусь мету в майбутньому. Яка ж велика мета додає сміливості, надихає ії, яке ж прийдешнє робить її сучасною країною? Швейцарці одностайно прагнуть, щоб до них не прийшли росіяни, але яка в них. своя мета, коли не брати на увагу приходу росіян? Якої форми вони хочуть надати своїй батьківщині? Що має постати з минулого? Який вони мають начерк? Чи є в них творчі надії? їхня остання велика й справді жива доба (так запевняє мій оборонець) — це середина дев'ятнадцятого сторіччя, так звані сорок восьмі роки. Тоді вони мали якусь програму. Прагнули того, чого ніколи ще не мали, й тішилися завтрашнім і позавтрашнім. Тоді Швейцарія мала історичне теперішнє. А нині має? Туга за позавчорашнім, що посіла тут більшість людей, просто гнітюча. її видно з літератури (наскільки наша в'язнична бібліотека репрезентативна, тобто відповідає смакові офіційних фундаторів): більшість оповідань, і то, мабуть, найкращі, переносить читача в сільську ідилію; селянське життя змальовано, як останню фортецю щирості; більшість поетів уникає метафор, що могли б походити з власного досвіду мешканця міста, і якщо поле орано не кіньми, то хліб уже не має поезії; здається, головний мотив швейцарської літератури — жаль, що дев'ятнадцяте сторіччя чимраз віддаляється. Так само й з офіційною архітектурою: як невдо-волено, як нерішуче вони змінюють розміри своїх міст, що дедалі зростають, як опираються тому зростанню, як жалкують, що доводиться їх міняти. Раз Штурценегер каже:

— Це все так, але візьмімо практично: що я маю робити, як архітектор, коли будівничі приписи дозволяють тільки чотири поверхи? Треба бути справедливим!..

На питання, хто складає ті будівничі приписи, він не відповідає, натомість змальовує далі приписові перешкоди, що зовсім унеможливлюють модерне будівництво в містах. Я дізнаюся багато такого, що його не знав, як чужинець, але так і не дістаю відповіді, чому ж вони не змінять приписів. Штурценегер каже тільки: "В нас демократія!" Я його не розумію. У чому ж полягають переваги демократичної конституції, як не в тому, що народ завше має право по-демократичному змінювати свої закони, коли треба втриматися в нових умовах? От тільки чи народ хоче її змінювати. Я остерігаюся небезпечної думки, що демократія — щось таке, що не може змінитися, а так само й іншої — що мати таку волю, як предки, означає не зважуватись іти далі за них. Що таке реаліст? Штурценегер без кінця торочить: ідеї — гарна й потрібна річ, але треба бути реалістами. Що це означає? Правда, коли ми говоримо про романтичні триповерхові будівлі їхнього містечка, Штурценегер як фахівець визнає, що стає все важче жити в стилі дев'ятнадцятого сторіччя і найбільше безглуздя — забудовувати невеличкий простір такими спорудами, і я знбву допитуюся: які ж їхні ідеї? Історія не спиниться, хоч би як хотіли швейцарці. Як вони думають залишитись самі собою, коли не підуть новим шляхом? Прийдешнє неминуче. Якої Ж форми вони хочуть собі надати? Адже бути реалістом не означає не мати ідей.

його усмішка, його міна веселої покори дратували мене вже задовго до того, як я врешті не витримав і скипів. Поки він розводився про особу їхнього головного архітектора й таке інше, обличчя в нього було поважне, аж бліде, а як тільки зайшла мова про ідеї, стало байдуже-бадьоре — так і видно черству, незворушну душу. Он який, виявляється, той пан Штурценегер, архітектор мого прокурора, Штіллерів приятель.

На закінчення він кладе мені руку на плече й сміється:

— Ти, друже, лишився такий самий, як і був. Я мовчу.

— Аби що заперечувати, аби руйнувати! — додає він.— Знаємо тебе, непоправний нігілісте!

У відповідь я просто зву його гузном (брутальне слово, та хоч скільки я думаю, а не знаходжу кращого визначення таким людям,, як пан Штурценегер,— людям веселої покори, що не мають уже іншої мети, крім власної вигоди, що звуть нігілістами тих, хто ще чогось прагне). І ти ба — він сміється далі, знову плеще мене по плечі й сподівається, що невдовзі ми зустрінемось "у давній нашій пивничці, ти ж бо знаєш!". Потім, уже лишившись сам у камері, я ще кілька разів проказую те незамінне слово. Такі типи, як цей Штурценегер (і як мій оборонець), завше псують мені гумор; через те я на них і лютий.

Снилась Юліка — сидить у кав'ярні на якомусь бульварі чи, може, на Єлісейських Полях, з аркушем паперу та авторучкою, в позі школярки, що виконує завдання, і поглядом благає не вірити тому, що вона пише мені, бо пише вона з примусу, її очі просять звільнити її від того примусу...

Сьогодні — клініка.

Сибіла (дружина мого прокурора) — жінка десь років тридцяти п'яти, брюнетка з* блакитними, незвичайно ясними і жвавими очима; в своєму материнському щасті вона дуже гарна, поєднання молодості й зрілості в одній особі. Жінки в такому стані немов оточені німбом, що чужого чоловіка радше бентежить. Обличчя в неї смагляве, вуста енергійні, і як вона сміється, видно такі зуби, що їм можна тільки позаздрити. На щастя, немовляти з нею не було, бо, щиро казати, я при немовлятах не знаю, як поводитись. Вона сиділа на балконі в блакитному плетеному фотелі, коли старша сестра провела мене крізь подвійні, оббиті дерматином двері. Халат цитринового кольору (Нью-Йорк, П'ята авеню) був їй дуже до лиця. Вона трохи підвелася, зняла темні окуляри, від сонця, а що сестра негайно пішла шукати більшу вазу, ми відразу лишилися самі. Через ті квіти я почувався якось безглуздо. До того ж вона знову почепила темні окуляри, і я не міг читати в її очах. її чо-. ловік, мій прокурор, люб'язно позичив мені двадцять франків, і я з'явився перед щасливою матір'ю з.букетом косариків, що колихалися на довгих стеблинах і шелестіли в обгортці з цигаркового паперу. Дякувати богу, сестра скоро повернулася з негарною, зате великою вазою. Я насилу "склав у ній негнучкі косарики в сякий-такий букет. (Я б волів троянди, та вони надто дорогі, а я й так позичив гроші в свого прокурора).

Був саме час підвечірку, тож сестра, й гадки не маючи, що я прийшов просто з в'язниці, надзвичайно ввічливо спитала, чи мені принести булочки, чи грінки. Нарешті ми знову лишились самі — цього разу вже наче не було кому перешкоджати.

— Що ти за коники викидаєш, Штіллере! — сказала Сибіла.

Я думав, вона про косарики. Аж виявилося, вона мала на думці мою відмову бути зниклим Штіллером. Вона зняла окуляри, і я побачив її ясні, прегарні, спокійні очі. Хоч вона допіру народила своєму чоловікові дитину, а проте аж у голові паморочилося на думку, що така жінка тебе кохала б. Звісно, я й далі відмовлявся бути Штіллером. Я сидів навпроти неї, заклавши ногу за ногу, спершись руками на ліве коліно, й дивився на старі платани в парку; Сибіла тим часом розглядала мене.

— Ти став дуже мовчазний,— сказала вона.— Як поживає Юліка?

Питала вона трохи забагато.

— Навіщо ти повернувся сюди?

Це було дивне надвечір'я. Ми все пили чай, хоч він давно вихолов, а до булочок та грінок навіть не торкнулися; я мовчав (бо що мав казати?), тому вона почала оповідати про себе. Скінчила аж о шостій — мала невідкладну справу, мусила годувати дитину.

Тепер я вже добре уявляю собі їхнього зниклого Штіллера: він, мабуть, має жіночу вдачу. Вважає себе за безвільного, та в певному розумінні виявляє аж забагато волі, а саме, коли не хоче бути собою. Невиразна особистість, тому й тягнеться до радикалізму. Розум має пересічний, цілком неосвічений; воліє покладатися на раптові думки й занедбує розум; розум-бо гартується на сміливих рішеннях. Часом дорікає собі боягузтвом, а часом ставить перед собою такі завдання, що їх потім не виконує. Він мораліст, як завше ті люди, що не ладнають самі з собою. Інколи наражає себе на непотрібну небезпеку, навіть на смертельну небезпеку, щоб довести собі, ніби він борець. Має багату уяву. Слабує на класичний комплекс неповноцінності, що випливає з надмірних вимог до самого себе; основне своє почуття — ніби він у чомусь винний — вважає за свою глибину, може, навіть за релігійність. Він приємна людина, просто чарівна, ніколи не сперечається. Коли не може досягти чогось тим чаром, то ховається назад у свою меланхолію. Намагається бути правдивим. Невситима потреба бути правдивим походить у нього з особливого виду брехливості; людина тоді правдива аж до прагнення виставляти себе напоказ, щоб переступити болюче місце з свідомістю, що ти особливо правдивий, правдивіший за інших. Він не знає, де саме те місце, та чорна яма, і завше відчуває страх, навіть коли того місця немає. Він завше чогось очікує. Любить лишати все так щоб воно висіло, й належить до людей, яким скрізь, хоч де б вони були, здається, що в іншому місці краще. Уникає, принаймні внутрішньо, понять "тут" і "тепер". Не любить літа і взагалі стану незмінності, його стихія — осінь, присмерк, меланхолія, минущість. У жінок легко складається враження, що він їх розуміє. У нього мало друзів серед чоловіків. Серед них він не почувається чоловіком. Але через свій постійний страх, що він може виявитися неспроможним, Штіллер, властиво, боїться й жінок. Він здобуває більше, аніж годен утримати, а як партнерка відчує межу його можливості, він і поготів утрачає сміливість. Він не готовий, щоб його кохали таким, як він є, тож мимоволі занедбує кожну жінку, що його справді Кохає, бо якби повірив у її кохання, то мусив би прийняти самого себе,— а від цього він дуже далекий!

Не встигне людина приїхати до цієї країни, як їй починають псуватися зуби. І не встиг я поскаржитись, що мені болять зуби, як вони відразу налаштувалися вести мене до Штіллерового зубного лікаря, наче тут немає інших! Його прізвище швидко знайшли з неоплаченого рахунку, якого мій оборонець залучив до справи. Відразу ж зателефонували до нього. На щастя (і на превеликий жаль мого оборонця), той лікар недавно помер. Мене поведуть, до його наступника — отже, до такого, що ніколи не бачив Штіллера й не може твердити, що впізнав мене.

зошит шостий

Майстерня зниклого Штіллера — як оповідає пані Сибіла, дружина мого прокурора,— була простора, ясна й містилася десь на піддашші в Старому місті; за браком меблів, навіть необхідних, де б Сибіла могла покласти свого капелюшка й торбинку, вона здавалася ще більшою, ніж була насправді.