Штіллер - Сторінка 44

Штіллер показує їй гачки на кінцях бандерилій. "І це, по-твоєму, гарне видовисько?" — спитала вона. Штіллер не сказав, що воно "гарне", але, здається, щось його в ньому чарувало, болісно чарувало, майже зачіпало особисто. На противагу Сибілі, він не ставав ні на чий бік, але глибоко перечував бикову муку, раз навіть схопився за потилицю, наче й у нього стриміли там строкаті бандерильї. "І ось,— діловито провадив він далі,— починається останнє коло". Сибіла сиділа на канапі, не годна навіть запалити цигарку, що її вже давно встромила між губи. "Дякую,— мовила вона, показуючи на свою срібну запальничку,— я маю чим прикурити". Отже, останнє коло! Штіллер оздобив його наліпкою: грація проти брутальної сили, світло проти темряви, дух проти природи. Дух з'являється в постаті сріблясто-білого матадора, що тримає блискучу шпагу під червоним плащем не на те, щоб убити, а щоб перемогти, щоб виконати найскладніші, смертельно небезпечні фігури одну по одній, не відступаючи ні на крок. Важить тільки елегантність, боягузтво гірше за смерть, ідеться про перемогу духа над тваринним життям, і аж тоді, коли він виконає всі небезпечні фігури, за всіма приписами свого .мистецтва, аж тоді йому дозволено скористатися шпагою. Арена затамовує віддих, виснажений, проте, лютий бик ще раз^упі-знає червоного плаща, розганяється, а сріблясто-білий матадор спиняється на місці, і ось уже шпага застромлена, натовп шаленіє, бик стоїть, розставивши ноги, очікує, тоді вклякає наперед або падає на бік, очі йому закочуються, ноги випростуються — і тепер то вже тільки нерухома купа,"чорна купа м'яса; на сцену летять капелюхи, квіти, жіночі рукавички, сигари, обплетені пляшки з вином, помаранчі... Нарешті Сибіла прикурила цигарку, й розмова знову звернула на інше,.. До поцілунків не дійшло.

"Твоя дружина танцюристка?" — спитала вже згодом Сибіла, однак не дуже багато дізналася про жінку, що її Штіллер перевтілив у вазу,— атож, Штіллер поводився так, наче справді йшлося про гарну, дивовижну, але бездушну вазу, що з нею Штіллер був одружений, про якусь річ, що існувала тільки тоді, як він про неї думав, а тепер Штіллер не мав ніякого бажання про неї думати. Та хіба вона сама більше оповіла йому про свого Рольфа? В кожному разі, одного таки не сказала': що Рольф, її чоловік, того вечора був у Лондоні і додому мав повернутися аж завтра. Навіщо було збивати Штіллера з пантелику. Досить, що її саму пантеличила та "воля"... "Штурценегер показував тобі план нашого будинку?" — спитала вона, і на тобї—раптом почалася поважна розмова, бо Штіллер виявився завзятим прихильником модерної архітектури і дещо й знав про неї, принаймні досить, щоб уперше зацікавити Сибілу її власною будовою, навіть запалити її, зачарувати майбутнім помешканням. То була (гіаже вона) така гарна, розумна, ділова розмова, що Штіллер цілком природно сказав: "Ти ж лишишся на вечерю?" 'Звісно, Сибіла і в голові не покладала, що лишиться на вечерю, щонайбільше припускала, що вони разом десь перекусять у місті. "Помогти тобі щось?" — спитала вона трохи збентежено, коли ШтЩер налив у каструльку води і, розмовляючи далі про архітектуру, поставив її на старомодну газову плитку. "Ти любиш риж?" — спитав він мимохідь, запалюючи газ. Сибіла вирішила, що піде найпізніше о дев'ятій чи десятій годині, але це вже щонайпізніше. "Риж? — нарешті відповіла вона.— Ще б пак!" Щоправда, приправу до" рижу по-іспанському — а бій биків можна було закінчити тільки стравою по-іспанському — Штіллерові ще треба було купити; він поспішав, щоб устигнути, доки зачинять крамниці. Зазирнувши похапцем до гаманця, який, певне, був не завше повний, Штіллер вийшов, залишивши свою гостю саму в майстерні... Протягом тієї півгодини Сибіла почувала себе якось дуже дивно. Чого вона хоче, а чого не хоче? Тепер вона могла поміркувати. Вона стояла біля великого вікна, що з нього було видно собор, курила й намагалася пригадати, де ж вона поставила свою, тобто Рольфову машину, і все не могла, стільки інших думок снувалося їй у голові. Смішно! Вечеря в майстерні—що ж тут такого? Сибіла тоді мала двадцять вісім років. Вона двічі в житті кохала, не більше й не менше, і обидва рази вривалася в чуже життя. Перший її коханий, учитель, якому вона завдячувала свою матуру, розлучився з дружиною, а за другого вона вийшла заміж. До легкого флірту вона не мала^хисту. Чи цього можна навчитися? Штіллер у масці безтурботного п'є-ро, що з ним три тижні тому познайомилася Сибіла*, до того ж митець, отже, людина без твердих моральних засад, очевидно, досвідчений джигун, одначе такий вихований, що потім не називає прізвищ, чи не найкраще підходив, щоб нагнкти Рольфові, її самовпевненому чоловікові, трохи страху, якого той давно вже потребував. Проте Штіллер, здається, не схожий був на джиґуна. Що ближче вона його пізнавала, то він ставав несміливіший, приємніший, а тут, у майстерні, в нього, власне, нічого вже не лишилося від безтурботного п'єро. Штіллер був дотепний, але в душі тяжко пригнічений чоловік, що теж мав на шиї невидимі бандерильї й стікав кров'ю. І був одружений. Чому він не жив разом із своєю балериною? Важко було щось зрозуміти. Чи то було невдале подружжя, чи вельми щасливе? В кожному разі, не звичайне. Що б сталося, якби Сибіла й справді покохала його? А небезпека така була. Потім Сибіла сказала сама до себе: "Дурниці!" — і трохи прикрутила газ, риж уже закипів. Які чоловіки-бувають різні! Си-білі ще не траплявся чоловік, що готував би для неї їжу і купував харчі, навіть не спитавшись, що купити і як готувати. Задзвонив телефон. Звісно, вона не взяла трубки. Дзвінок страшенно злякав її. Може, дружина дзвонила? Сибіла не мала підстави ніяковіти перед його дружиною. Смішно, але їй навіть хотілося, щоб та раптом прийшла до майстерні. Чи, може, то коханка дзвонила так різко/ так настійливо? Лопатки на столі, повні попільнички, що їх Сибілі аж кортіло спорожнити, скрізь якесь невідоме знаряддя, не дуже чисті кухонні ганчірки, порозкидувані газети, краватка, що висіла на клямці,— все те здавалося якимось дуже, чоловічим, а бібліотечка навіть хлоп'ячою порівняно з Рольфовими академічними полицями. І Иосиф Сталін був не такий страшний, як перше, проте чужий тип, не на її смак. Сибіла тішилась усім, що її вражало. А ще більше, ніж Иосиф Сталін (здається мені), вражали її Штіллерові скульптури. Чи він правдивий митець? Сибіла призналася собі, тцо на виставці поминула б такі скульптури. Вона змусила себе тут не поминати їх, а якось оцінити, щоб уберегти себе від кохання. їй не важко було оцінити їх: Пікассо вона теж не любила, тоді ще не любила, а ті речі були такі схожі на нього. Сибіла не пригадувала, чи коли-небудь надибувала його прізвище в "Ноє цюрхер. цайтунг". А якби він був не правдивий митець, то чи вберегло б це її від кохання? Сибілі дуже кортіло висунути котрусь шухляду; звісно, вона її не висунула. Натомість заходилась гортати його ескізника, вражена, що як видно з малюнків, закохалася в правдивого митця. Чого він так довго бариться? Наче з ним нічого не повинно б статися. В одній шухляді, майже висуненій, лежав усілякий мотлох, що з нього годі було скласти якесь уявлення про внутрішнє Штіллерове життя, зворушливий, майже хлоп'ячий: мушлі, закурена люлька, електричні запобіжники, дріт, шпичка чистити люльку — таке любив і її маленький Ганес. А ще різні монети, квитанції, попередження, засушена морська зірка, в'язка ключів — чисто як у Синьої бороди! — електрична лампочка, військова книжка, латки до велосипедних шин, насонні порошки, свічки, патрон від карабіна і, нарешті, стара, але гарно збережена табличка з написом: Штіллер-Чуді... Коли Штіллер зайшов із цілим оберемком паперових пакунків, Сибіла саме стояла перед знімком Акрополя на тлі чудових буряних хмар. "Ти в Греції також був?" — спитала вона. "Ще ні! — бадьоро відповів він.— Але можемо поїхати, кордон знову відкрито!" Він купив баночку крабів, червоного перцю, замість кролика якогось дробу, помідорів, горошку, сардин замість анчоусів і заходився готувати вечерю. Сибілі дозволено тільки накрити стіл, сполоскати чарки й підігріти тарілки; навіть салат він приготував сам; Сибіла мала тільки куштувати, захоплюватися та ще вимити дерев'яну миску. Як телефон задзвонив удруге, він не зняв трубки, але на хвилю його бадьорість немов пригасла. Коли духмяний риж по-валенсійському* був уже на столі, Штіллер вимив руки, витер їх по-чоловічому спокійно, наче не було ніякої причини хвилюватися. Вони вперше сіли разом вечеряти. "Смакує тобі?" — спитав він, і Сибіла підвелася, витерла вуста й нагородила заслуженим поділун-ком його кухарську майстерність. (Рольф не зумів би навіть приготувати яєчню!). Вони цокнулися. "Ну, за наше здоров'я!" — трохи збентежено сказав Штіллер. Потім вони поважно говорили про велику різницю між консервованими й свіжими крабами... І^г. д.

Коли на поближньому соборі вибило десяту годину, і то так голосно, що Сибіла мусила почути, вона, попри всі свої наміри, просто не могла встати й піти. "Не забувай,— саме казав Штіллер,— що я тоді був страшенно молодий. Якогось дня ти прокидаєшся й читаєш у газеті, чого світ чекає від тебе. Світ! Певне, що той, хто таке написав, був просто симпатичний сноб. Але ж раптом на тебе покладають великі надії! І вже з'являються якісь випадкові знайомі потиснути тобі руку, запобігливі й перелякані, наче перед ними стоїть молодий Давид. Смішно, але тебе вже посідає манія величності, аж нарешті, дякувати богу, спалахує в Іспанії громадянська війна!" Сибіла розуміла його. "Ірун,— оповідав він далі,— перший вилив на мене відро холодної води. Ніколи не забуду того маленького комісара. Він на мене не покладав ніяких надій. Навіть не сказав нічого, тільки глянув на мене, як на невиграшний квиток. Моє уявлення про марксизм було чистою лірикою, однак я перейшов уже солдатську муштру, вмів кидати гранати й знав кулемет. Та ще за мене поручився один приятель, чех...— Штіллер оповідав дуже повільно, налив собі к'янті й тримав повну чарку в руці.— Сарагоса,— провадив він далі,— була моя друга поразка. Я зголосився добровільно. Ми були відрізані, і хтось мав спробувати пробитися крізь ворожий вогонь.