Штіллер - Сторінка 43

Метрів із десять на п'ятнадцять, каже Сибіла. Мабуть, перебільшує, хоч загалом начебто пам'ятає її дуже добре. Підніматися туди треба було старими, вичовганими, рипучими сходами з ялинових сучкуватих дощок, а під самим дахом, об який Сибіла не раз стукалася головою, була ніби кухонька із червоною теракотовою зливальницею, газовою плиткою й шаховкою, повною непаристого посуду. В майстерні стояла канапа — бо Штіллер і мешкав у ній,—а також поличка з книжками, де Сибіла, що походила з буржуазної родини, вперше побачила "Комуністичний Маніфест". Була там ще "Анна Кареніна" Толстого, кілька томів Карла Маркса, про якого вона вже багато чула, Гельдерлін, Хемінгуей і Жід. Сибіла теж подарувала дещо Штіллерові, і бібліотечка стала ще строкатіша. Килима, певне, не було. Натомість Сибіла пам'ятає п'ять вигинів довгої труби від грубки, мабуть, дуже романтичної на вигляд. Але найкраще, що, ступивши один відважний крок (Сибілі як жінці доводилось підтягувати вузьку спідницю), можна було опинитися на даху, на майданчику з іржавим поруччям, вимощеному вкритою мохом жорствою та смолою, що налипала на білі черевички, теж дуже романтичному: на риштаку воркували голуби, навкруги здіймалися дахи з віконцями в піддашшях, димарями, сліпими стінами й кішками, видніли подвір'я, на яких лунко витріпували килими, у вікнах цвіли калачики, метляла білизна, в соборі дзвонили дзвони. У фотель, куплений колись у крамниці старих речей, що її тримала Армія спасіння, на жаль, уже не можна було сісти; крам на ньому зотлів, тож краще було примоститися на сміттяному відрі, що для Сибіли, дружини мого прокурора, певне, теж мало неабияку принаду. В кожному разі, мені здається, що, попри все, їй приємно згадувати Штіллерову майстерню. В самій майстерні стояло ще старомодне кріс-ло-гойдалка; в ньому можна було гойдатися, й тоді мимоволі створювався безтурботно-пустотливий настрій. Усе те для Сибіли, що приходила туди з камфорта-бельного помешкання, мало якийсь чар тимчасовості. Гумова рурка на крані завше бу-ла присилена мотузкою, фіранка приколена кнопками, за нею стояла стара валіза з важкими завісами, що правила за'скриню на білизну. Все в тій майстерні, куди не глянь, викликало бентежне почуття, що кожної хвилі можна знятися й почати цілком інакше життя, отже, якраз таке почуття, якого тоді Сибіла потребувала.

Перші її відвідини були несподівані.

"Я тільки на хвильку!.— сказала вона, й сама не сподіваючись, що залишиться до півночі.— Треба ж мені колись побачити, де ти живеш і працюєш..." Штіллер був неголений, тому трохи зніяковів. Він пригостив її чінзано. І поки голився за фіранкою коло зливальниці, Сибіла роздивлялася, що в нього висить на стінах: африканська маска, відламок кельтського топірця, портрет Йосифа Сталіна (потім він зник), славнозвісний плакат Тулуз-Лотрека й дві вилинялі іспанські бандерильї. "Що то таке?" — спитала Сибіла. "їх там уживають під час бою биків",— пояснив він коротко, голячи бороду. "Ага, ти колись був в Іспанії,— мовила Сибіла байдуже.— Штурценегер розповідав нам про тебе химерну історію...— Вона сіла в крісло-гойдалку й засміялася.— Про твою пригоду з російською гвинтівкою!" Він мовчав, мабуть, образився, й Сибілі стало шкода його.,. "Штурценегер ідіот,— озвався він нарешті.— Всюди розляпує ту дурну історію".— "А хіба то неправда?"—"В кожному разі, не така, як розповідає Штурценегер",— відповів він невдоволено, тож Сибілі перехотілося розпитувати далі за пригоду з російською гвинтівкою. Щоб змінити тему, вона сказала: "Але ж в Іспанії ти був..." І розсердилася сама на себе: справді можна подумати, наче вона прийшла допитувати Штіллера про Іспанію... Познайомились вони на так званому маскованому балу митців заледве три тижні тому; обоє навіть не знали одне одного на ім'я й через те почувалися дуже вільно, поцілувалися, і той поцілунок, коли вони згодом зустрілися насправді, видався їм майже неймовірним, наче потаємний спогад про якийсь сон, що про нього твій партнер нічого не знає. Коли Штурценегер, Штіллерів приятель, зрадив йому

Сибілине ім'я, зустріч стала неминуча хоча б із цікавості, як же те обличчя, що ти його цілував, виглядає без маски. Вони зустрілися за пляшкою аперитиву. Коли ж виявилося, що без масок їм і поготів є що сказати одне одному, вони" пішли разом на прогулянку. Це було десь тиждень тому. Здається, що й та прогулянка скінчилась поцілунками, які тепер, коли Сибіла стояла в його майстерні, здавалися майже неймовірними, десь такими, як спогади про маскований бал" отже, як потаємна згадка про сон, що про нього партнер нічого не знає. Через те обоє були збентежені й розмова не в'язалася. "То це ти тут працюєш?" — спитала Сибіла, сама відчуваючи, що питання її безглузде й непотрібне. Вона ходила поміж скульптурами, з острахом чекаючи, що Штіллер надумає показувати їй свої твори. "Ти''знаєш,— мовила вона,— що я нічого не тямлю в мистецтві?" — "Дякувати богу,— сказав він за фіранкою і сам звернув на інше:—Ти налила собі вина? Чінзано на те й є, іцоб його пити". Сибіла налила чарку і саме стояла з нею перед якоюсь гіпсовою фігурою, коли Штіллер, уже поголений, вийшов з-за фіранки й сказав: "Це моя дружина". То була голова на довгій, мов колона, шиї, радше ваза, а не жінка, дуже дивна, і Сибіла рада була, що Штіллер не чекав від неї ніякої оцінки. "І твоїй дружині не страшно? — все ж таки спитала вона.— Я б не хотіла, щоб ти мене так відтворив у мистецтві!" На цьому, власне, й скінчилась розмова про його працю, а іншої вони не починали, отже, стояли так, наче більше не мали чого робити, як попивати чінзано, обоє трохи^дурніші, ніж були насправді, а все, очевидно, з цілком зрозумілого ляку, що, як тільки торкнуться —одне одного, їх знову опанує ніжність, а вони ж навіть не встигли ще як слід познайомитись. "Чого тебе так цікавить та пригода з російською гвинтівкою?" — спитав Штіллер. Сибілу вона цікавила не більше й не менше, як кожна інша подія в його житті, що його вона зовсім не знала. То Штіллер, здається, не міг відірватися від Іспанії, від вилинялих строкатих бандерилій із гострими гачками на кінцях. Щоб не розповідати про російську гвинтівку — мабуть, та згадка була йому неприємна,— він заходився змальовувати бій биків, і то так докладно, що відставив кудись чарку з вином, аби мати вільні руки. Щоправда, не зняв бандерилій, що навхрест висіли на стіні; вони, здається, лякали Сибілу, "Так, так,— казала час від часу Сибіла,— я розумію". Штіллера, видко, бій биків страшенно захоплював, а захоплення йому личило дужче за будь-яку маску. "А тепер,— оповідав Штіллер,— тепер з'являється матадор!.." Сибіла гадала, що бик уже давно мертвий. "Чому аж тепер,— спитала вона,— коли бик уже мертвий?" Вона не стежила за розповіддю, в кожному разі, більше стежила за його обличчям; Штіллерові довелося почати все наново. Чому йому так хотілося, щоб Сибіла уявила собі бій биків? "Дивися,— сказав Штіллер,— я буду бик". Він став посеред майстерні, а Сибілі довелось підвестися з крісла-гойдалки й узяти на себе ролю тореро. Вона сміялася з такого поділу ролей. Сибіла не мала ніякого бажання вбивати бика. Штіллер уважав, що ролі поділено дуже добре: Сибілі не треба було навіть знімати капелюшка, навпаки, тореро гарний одяг ніколи не зайвий. Отже, бик вибігає на арену. Хай собі Сибіла уявить: навколо біліє на сонці пісок, аж очі сліпить, арена поділена на світло й тінь, на життя й смерть, далі амфітеатром здіймаються лавки, повні людей, строкаті, як квіткова клумба; вони аж гудуть від голосів, та враз стихають, бо Сибіла — тореро — підступає трохи ближче. Власне, бика дражнять червоними плащами кілька іореро, проте Штіллерові досить і самої Сибіли. Бик, чорний як смола, стоїть наче посеред велетенської лійки. Бій розпочинається, ніби гра чи якийсь танок, плащі, що метляються перед биком, короткі й зручні, але не дуже червоні, збляклі на сонці, швидше рожеві. Бик ще не знає, що йому робита, він борониться тільки мимохідь, буцає рогами в порожнечу, то раптом зупиняється, здіймаючи хмару куряви. Досі його ще тільки дражнять, заграють, можна було б усе припинити, і чорний бик, цілий-цілісінький, тягав би собі плуга десь на андалузьких ланах. Коли Штіллер почав розповідати про пікадорів, що з'являються на своїх шкапах і списами простромлюють бикові карк, щоб збудити в ньому хіть ¿0 бою, Сибілі все те видалося жахливим. Вона мимоволі зняла капелюшка; кров, що гарячим струменем бризкає з рани, багряна кров, що блискучою стрічкою стікає по чорній шерсті засапа-ного бика, дуже її схвилювала. Сибіла заявила, що не могла б дивитися на справжній бій. Проте Штіллер, колишній учасник війни в Іспанії, оповідав далі: як тепер нападає поранений бик і як стару шкапу, що її розлючений бик узяв на роги, тягнуть ареною з розпореним животом, з якого клубками вивалюються кишки. Сибіла аж опустилася на канапу. "Годі!" — попрохала вона, затуливши обличчя руками. Та саме тепер, вважав Штіллер, починалася незрівнянно гарна, елегантна сцена з тими строкатими бандерильями, що про них Сибіла питалася. А що вона й далі сиділа на канапі, то Штілле-рові довелось поміняти ролі: полишити бика Сибілиній уяві, щоб самому продемонструвати бандерильї. Як уже сказано, Штіллер не знімав їх зі стіни, вони, видко, лякали його, наче він сам зазнав бикових мук. Отже, він обходився без них: звів руки вгору, якомога граційніше виструнчився, став навшпиньки, щоб бути вищим, увібрав живота, щоб бик не зачепив його гострими рогами й не проколов, а тоді — хай Сибіла пильно дивиться! — гарним, витонченим рухом блискавично ввігнав бандерильї не куди попало, а саме бикові в карк. Сибілі важко було зрозуміти його захват. А він усе твердив: "Це щось та важить!" І не дав їй спокою, аж поки вона бодай кивнула головою: мовляв, правда, грація під час смертельної небезпеки щось таки важить. "А бик? — співчутливо спитала вона.— Як бик?" Він, напевне, вже збагнув, що йдеться про життя і смерть, що він не буде вже орати андалузьких ланів; стікаючи кров'ю, з шістьма такими бандерильями, що гачками вп'ялися йому в тіло, бик, уже трохи стомлений, стоїть і борониться від свого болю, струшує з себе ті строкаті палички, але надаремне.