Символічний обмін і смерть - Сторінка 52

Нещасливий Випадок не становить виняток чи якусь хворобу наших політичних режимів, не є він і недоліком нашої цивілізації, котрий можна поправити; це природний вислід нашої науки, політики і моралі. Нещасливий Випадок становить складову частину нашої ідеї Поступу... Нещасливий Випадок став парадоксом необхідности: в ньому міститься і фатальність необхідности, і недетермінованість свободи. Не-тіло, що перетворилося в матеріялістичну науку, є синонімом жаху: Нещасливий Випадок — це один з атрибутів розуму, котрий ми так обожнюємо... Християнська мораль поступилася йому своєю репресивною владою, але заразом ця надлюдська влада утратила всі свої моральні претензії. Це повернення страху ацтеків, хоча й без пророцтв чи небесних знамень. Катастрофа стає банальною й кумедною, позаяк Нещасливий Випадок урешті-решт є всього лиш нещасливим випадком".

Як нормалізація суспільства призводить до з'яви на його периферії божевільних та ненормальних суб'єктів, так і зростання царства розуму й опанування природи технічними засобами породжує довкола них катастрофи й негаразди як вияв нерозумности "орґанічного тіла природи", — нестерпної нерозумности, адже розум вважає себе владарем і навіть думати вже не хоче про непідвладність йому того чи того явища, а крім того, ця нерозумність нерозв'язна для нього, тому що в нас уже немає ритуалів уласкавлення чи умиротворення: як і смерть, нещасливий випадок становить собою абсурд та й годі. Це просто шкідництво. Якийсь підступний демон робить так, що цей пречудовий механізм ввесь час дає збої. А тому наша раціоналістична культура сильніше, ніж будь-яка інша, заражена колективною параноєю. Найменший інцидент, нелад, катастрофа, землетрус, дім, що ні з того ні з сього завалився, негода — за все це повинен хтось відповідати, все це не що інше, як замах. А тому зростання саботажу, тероризму, бандитизму видається менш цікавим, ніж той факт, що все це інтерпретують саме в такому сенсі. Нещасливий випадок чи ні? Відповіди немає. Втім, відповідь не має значення, тому що катеґорія Нещасливого Випадку, котру проаналізував Октавіо Пас, зіллялася з катеґорією Замаху. І це нормально для раціональної системи: випадковість може розглядатися лише як наслідок людської волі, а отже, будь-який нелад буде тлумачитися лише як підступне чаклування — або ж, у політичному плані, як замах на суспільний устрій(*). І це правильно: природна катастрофа становить загрозу для усталеного порядку, й не лише тому що вона викликає реальний безлад, а й через те, що вона завдає удару будь-якій суверенній "раціональності", в тому числі, й політичній. Саме тому в період землетрусу запроваджують стан облоги (Нікараґуа), а на місцях катастрофи розгортаються сили правопорядку (коли сталася катастрофа в Ерменонвілі, то їх там зібралося більше, ніж за будь-яких маніфестацій). Бо ж невідомо, до чого може дійти "потяг до смерти", розбурканий нещасливим випадком чи катастрофою, і чи не обернеться він супроти самого політичного ладу.

====

*Дійшло до того, що декотрі політичні групи тільки й займаться тим, що проголошують себе відповідальними за той чи інший нещасливий випадок чи терористичний акт, походження котрого нез'ясоване: їхня єдина "практика" в тому й полягає, щоб перетворювати випадковість у підривну діяльність.

====

Видається знаменним, що, за цілковитого панування системи розуму і в повній відповідності з лоґікою цієї ж системи, наше суспільство повернулося до "первісної" візії, котра будь-яку подію, і смерть зокрема, розглядає як вияв зловорожої волі. Насправді ж це ми, й тільки ми, перебуваємо у цілковито первісному стані (і це той стан, що його ми намагаємося нав'язати первісним людям задля того, щоб заклинати його), бо ж ця концепція в "первісних людей" відповідала лоґіці їхніх амбівалентних взаємообмінів з усім, що їх оточувало, так що в межах їхньої соціяльної структури були зрозумілими навіть природні катастрофи і смерть, — тоді як у нас вона має цілком паралоґічний характер, це просто параноя розуму, і її аксіоми повсюдно довкруги породжують цілковите непорозуміння: Смерть як щось неприйнятне й у принципі нерозв'язне, Нещасливий Випадок як наслання, як абсурдний, злостивий опір матерії чи природи, що не хоче підпорядковуватися "об'єктивним" законам, у рамки яких її увібгали. Звідси походить наша дедалі більша зачарованість катастрофою, нещасливим випадком, замахом — це не що інше, як сам розум, якого переслідує надія на світове повстання проти його власних норм і привілеїв.

"ПРИРОДНА" СМЕРТЬ

Біолоґічній дефініції смерти й лоґічній волі розуму відповідає ідеальна, стандартна форма смерти, себто "природна" смерть. Це "нормальна" смерть, тому що вона приходить "наприкінці життя". Сам її концепт постав із можливости розширити скрайні межі існування: життя обертається у процес нагромадження, й у цій кількісній стратегії свою ролю відіграють наука й техніка. Вони й гадки не мають задовольняти одвічне прагнення якмога довше жити на світі — продовжувати людське життя їх спонукає перетворення життя в життєвий капітал (в кількісний вимір) завдяки символічному спрощенню смерти.

Отож, природна смерть означає не прийняття смерти, котра була б "у порядку речей", а систематичне заперечення смерти. Природна смерть — це смерть, що перебуває під юрисдикцією науки, смерть, мета котрої полягає в тому, щоб її усунула наука. В недвозначному плані це означає ось що: смерть є нелюдським, ірраціональним, безглуздим явищем, якою була й природа, поки її не приручили (західний концепт "природи" завжди розглядав її як таку, що зазнала витіснення і приручення). Добра смерть — це смерть, котру перемогли і підпорядкували законові, такий ідеал природної смерти.

Кожен повинен дістати змогу до кінця витратити свій біолоґічний "капітал", "дорешти" натішитися своїм життям, без насильницької, передчасної смерти. Це таке, наче кожен отримує видрукуваний план свого життя, по суті, "довічний контракт" на "нормальну тривалість" свого земного існування, — звідси ж походять і соціяльні вимоги якости цього життя, частиною яких є природна смерть. Нова суспільна угода: ціле суспільство, з усією своєю наукою й технікою, солідарно відповідає за смерть кожного індивіда (*). Втім, ці вимоги, так само як і вимоги підвищення платні і різних додаткових виплат, можуть передбачати і критику існуючого устрою — це вимоги справедливої тривалости життя, на кшталт справедливої оплати робочої сили. По суті, це право, як і всі інші, приховує в собі репресивну юрисдикцію. Кожен має право — і водночас це його обов'язок — вмерти природною смертю. Адже ця смерть становить собою характерний, обов'язковий тип смерти в системі політичної економії:

І. Вона виступає як система максимілізації продуктивних сил (в "екстенсивній" системі використання трудових ресурсів для рабів не існує природної смерти, їх спроваджують на той світ через непосильну працю).

ІІ. Ще важливіше, щоб кожен мав право на життя (habeas corpus — habeas vitam) — а це означає поширення юрисдикції суспільства на смерть. Як і все інше, смерть зазнає соціялізації: вона може бути тільки природною, адже будь-яка інша смерть означає соціяльний скандал, оскільки вважатиметься, що не було зроблено все необхідне для її відвернення. Соціяльний поступ? Ні, це поступ соціяльного, котре загарбало навіть саму смерть. Кожен тепер позбавлений своєї смерти, він уже не має змоги померти, як йому забагнеться. Віднині його свобода полягає в тому, щоб жити якмога довше. На додачу до всього, це означає заборону безоглядно марнувати своє життя. Засада природної смерти дорівнює нейтралізації життя як такого (**). Так само і з проблемою рівности перед смертю: аби пристосувати життя до демократії й закону еквівалентности, потрібно звести життя до кількісного виміру (а отже, звести до нуля саму смерть).

====

*І справді, сьогодні вимогу такого контракту адресовано соціяльній інстанції — це раніше угоду про довгі роки життя, багаство й утіхи підписували з Дияволом. Та сама угода й та сама пастка: пожиток отримує Диявол.

** Це ще важливіше, ніж скрайня експлуатація робочої сили. Це добре видно на прикладі старих людей: їх уже не експлуатують — і якщо їм дають змогу жити за рахунок самого суспільства, якщо їх змушуть до життя, то це тому, що вони є живим прикладом життєвого нагромадження (на противагу марнуванню життя). Суспільство утримує їх як взірці нагромадження і заощадження споживчої вартости життя. Ось чому в нашому суспільстві вони не мають ніякого символічного статусу.

====

СТАРІСТЬ І ПОХИЛИЙ ВІК

Тут перемога науки над смертю теж вступає в суперечність із раціональністю системи: похилий вік важким тягарем лежить на системі соціяльного урядування. Він поглинає значну частину суспільного багатства (коштів і моральних цінностей), однак воно все ж не може надати йому сенсу. Таким чином третина суспільства перебуває у стані економічного паразитування й сеґреґації. Землі, котрі ми відвоювали у смерти, є соціяльними пустелями. Старість, котру нещодавно колонізувала новітня епоха, лежить на сучасному суспільстві таким же тягарем, як і раніше населення колоніяльних країн. Словосполучення похилий, або ж "третій" вік цілком вірно передає сутність явища — це щось на зразок "третього світу".

Тепер це не що інше, як уламок життя, — марґінальний, а якщо дивитися загалом, то асоціяльний, — ґетто, відстрочка, мертва зона на підступах до смерти. Власне кажучи, це не що інше, як ліквідація старости. Що довшим стає людське життя, що більше "виграє" воно у смерти, то менш визнаються люди у символічному плані. Будучи приреченим на смерть, котра повсюдно здає свої позиції, похилий вік утрачає свій статус і всі свої прероґативи. В інших суспільних формаціях старість існує по-справжньому, як символічний орієнтир ґрупи. Статус людини похилого віку, що мислиться як статус предка, відзначається найвищою престижністю. "Літа" є реальним багатством, котре обмінюється на авторитет і владу, тоді як сьогодні "прожиті" літа мають суто численний характер, вони накопичуються, однак не обмінюються. Отож, зростання середньої тривалости життя призводить лише до дискримінації старости, — це лоґічно випливає із дискримінації самої смерти.