Символічний обмін і смерть - Сторінка 54

Біолоґія вагітна смертю, нею вагітне все тіло, що його вона описує, і від смерти його не може звільнити жоден міт. Міт і ритуал, що здатні були б звільнити тіло від цього верховенства науки, утрачені або ж їх іще не знайшли.

Ось чому й інших, і предмети, і наше власне тіло ми силкуємося загнати в рамки інструментальної приділености, — щоб ніколи не прийняти від них смерть. Однак це помилка, — зі смертю виходить так, як із усім іншим: позаяк ми не хочемо ні дарувати, ані приймати її, то вона ув'язнює нас в біолоґічному симулякрі нашого тіла.

СМЕРТНА КАРА

Аж до ХУІІІ сторіччя тварин, що були винні в смерті людини, судили з дотриманням усіх формальностей і вішали. В тому числі, вішали й коней.

Невідомий автор

Існує якась особлива причина для тієї відрази, котру в нас викликає страта тварин, адже суд на людиною набагато поважніша справа, ніж суд над твариною, а завдавати людині страждань — набагато мерзенніше заняття. Так чи інакше, а повішення коняки чи свині завжди видається мерзенним, це все одно, що повісити божевільного чи дитину, позаяк вони "безвідповідальні". Оця таємна моральна рівність перед правосуддям, котра передбачає, що підсудний завжди може не визнати право судді чинити над ним суд, що він може кинути виклик судді, — все це не збігається з правом на захист і саме таким чином відбувається відновлення мінімуму символічної обопільности, однак його немає в тому випадку, коли судять тварину чи божевільного. І саме завдяки застосуванню символічного ритуалу до ситуації, що виключає будь-яку можливість символічної відповіди, постає особливо неприйнятний характер таких покарань.

На відміну від фізичних покарань правосуддя становить собою соціяльний, моральний і ритуальний акт. Неприйнятність смертного вироку дитині чи божевільному походить з морального аспекту правосуддя: якщо "іншому" потрібно довести його вину і ухвалити йому вирок як звинуваченому, то покарання втрачає свій сенс, тому що дитина чи божевільний не можуть ані усвідомити свою вину, ані навіть покаятися. А отже, це так само безглуздо, як прирікати на хресне розп'яття левів. Однак у покаранні тварини існує й щось інше, і витікає воно з ритуального характеру правосуддя. Жорстока екстраваґантність цієї сцени пов'язана не стільки з убивством тварини, скільки з застосуванням до неї людського церемоніялу. Усі намагання нарядити тварин у людське вбрання, всі перевдяганння і дресирування з метою змусити їх узяти участь в людській комедії відгонять чимсь нездоровим і зловісним, — якщо ж до цієї гри залучають ще й смерть, то все це робиться украй нестерпним.

Але чому ж виникає така відраза, коли з худобиною поводяться, як з людиною? Тому що тоді людина обертається в бидло. Завдяки енерґії знаку й ритуалу виходить так, що під личиною худобини вішають людину, — однак це людина, котру немов би чорною маґією обернули в бидло. Рефлекторне значення, що випливає із обопільности, котра завжди і повсюдно, хочемо ми цього чи ні, розігрувалася між людиною і твариною, катом і жертвою, моторошним чином змішується із візуальним уявленням, — і внаслідок цієї згубної амбівалентности виникає огида (як в "Перетворенні" Кафки). Це кінець культурі, кінець соціяльному, кінець усім правилам гри. Завдати бидлові людської смерти означає вивільнити в глибинах людського єства якесь рівнозначно звіряче начало, котре вчинить людину жертвою її власного ритуалу. Тоді проти неї обертається її ж інституція правосуддя, завдяки якій вона силкується провести межу поміж нею і тваринним світом. Звичайно, тваринність є мітом — це лінія відмежування, що передбачає цілковиту привілейованість людини і відкидає тварину до розряду "бидла". Однак така дискримінація частково виправдовується тим, що, крім привілейованости, вона передбачає й ризики, і обов'язки людини, такі, приміром, як соціяльне правосуддя і смерть, — а тварина, за тією ж лоґікою, їм геть не підлягає. Нав'язувати їй такі форми означає зітерти розмежування поміж людиною і бидлом, а заразом стерти й саме поняття людського. Людина в цьому випадку виявляється потворною карикатурою тваринности, котру вона сама ж і вигадала.

Не треба ніякого психоаналізу, Постаті Батька, садистського еротизму і почуття провини, щоб з'ясувати причини тієї болісної відрази, що виникає від страти тварин. Тут все соціяльне, все визначається соціяльною лінією демаркації, котру людина окреслює довкола себе, згідно з мітичним кодом відмінностей, — і викривленням цих відмінностей, котре ламає цю межу згідно з законом вічно безупинної обопільности: всі дискримінації мають уявний характер, й на добро чи на зло, а вони завжди пронизані символічною обопільністю.

Звичайно, ця відраза, що пов'язана із утратою людської привілейованости, притаманна і суспільному устрою, де розрив із тваринами, а отже, і абстрактність людського стану, зробилися остаточним явищем. Ця огида і є нашою відмінністю: вона означає не що інше, як поступ людського Розуму, і це дає нам підстави оголосити "варварством" усі "середньовічні" страти людей і тварин. "В 1906 році у Швайцарії за участь у крадіжці й убивстві було засуджено до страти собаку". Прочитавши це, ми задоволено киваємо головою: слава богу, в нас із таким покінчили. Під цим прийнято розуміти, що ми "гуманно" обходимося із тваринами, поважаємо їх. Насправді ж усе навпаки: огида, котру в нас викликає страта тварин, прямо пропорційна презирству, котре ми до них почуваємо. Тварина стала негідною людського обряду внаслідок витіснення її у не-людський стан безвідповідальности, а тому досить застосувати до неї людські норми, як це викликає у нас відразу, — не завдяки якомусь моральному поступу, а через поглиблення людського расизму.

Ті, хто колись убивав тварин для ритуальної жертви, не вважав їх бидлом. І навіть середньовічне суспільство, що судило і карало їх з дотриманням усіх формальностей, було ближчим до них, ніж ми, хоча в нас така практика викликає жах. Вони вважали їх винними — і таким чином ушановували їх. Невинність, котру ми за ними визнаємо (як робимо це і з божевільними, недорозвиненими суб'єктами та дітьми), означає не що інше, як радикальну дистанцію, що відділяє нас від тварин, расову виключеність, що походить із надто жорсткої дефініції Людського. Коли всі живі істоти виступають рівноцінними партнерами обміну, то тварини теж мають "право" на жертвопринесення й ритуальну покуту. Первісне жертвопринесення тварин пов'язане з їхнім винятковим, сакральним статусом божества, тотема (*). Ми не приносимо їх у жертву, ми їх навіть уже не караємо й пишаємося з цього, однак це просто через те, що ми їх приручили, зробили з них нижчу расу, котра навіть негідна бути предметом нашого правосуддя і придатна тільки на забій для м'яса. Або ж раціональна ліберальна думка захищає їх саме тому, що вилучає з обігу: тварини, божевільні, діти, себто, всі "ті, котрі не знають, що вони чинять", саме внаслідок цього заслуговують не покарання і смерти, а суспільного милосердя; звідси ж походить усілякого роду протекціонізм, Т.З.Т(**), "оупен"-психіятрія, новітня педаґоґіка, — на цих позиціях м'якого, але водночас і остаточного приниження, сьогодні надійно окопався Ліберальний Розум. Це не що інше, як расистське співчуття, завдяки якому гуманізм дублює свою перевагу над "нижчими істотами"(***).

====

*Всупереч сучасним уявленням, принесення у жертву людей прийшло на зміну жертвопринесенню тварин, й відбувалося це в міру того, як тварина втрачала свою маґічну значущість, в міру того, як людина-владар займала місце звіра-тотема як гідна цієї жертовної функції. Принесення у жертву тварини замість людини, що постало пізніше, має зовсім інший сенс.

**Товариство захисту тварин (Societe protectrice des animaux) — прим. пер.

***Так за старої доби воєнних бранців не забивали, а перетворювали в рабів. Непридатні навіть для потлача і посвяти, вони були приречені на самий ниций статус і на повільну смерть від праці.

====

*

У світлі всього, про що ми говорили вище, постає питання про смертну кару, котре включає в себе і питання про наївність та лицемірство ліберально-гуманістичного ставлення до цієї проблеми.

В первісних людей "злочинець" ніколи не був нижчою істотою, що відзначається ненормальністю та безвідповідальністю. В його особі, як і в особі "причинного" чи "хворого", втілювалася дія символічного механізму — залишки його статусу спостерігаються у формулі Маркса про те, що злочинець за своєю суттю становить функцію буржуазного порядку. Король — це той, хто, порушивши табу на інцест, вчинив найголовніший злочин; на те він король, і за це його уб'ють. Ця спокута і зумовлює його найвищий статус, позаяк із неї починається цикл обмінів. Тут спостерігається ціла філософія жорстокости (в дусі Арто), котра для нас уже невідома й котра виключає як соціяльне безчестя, так і покарання: смерть короля-злочинця — не кара, вона не відокремлює, не усуває хворої частини соціяльного тіла, — навпаки, вона становить собою свято, його найвищий вияв, завдяки якому знову зміцнюються солідарності, так само, як і розв'язуються непорозуміння. Причинний, блазень, розбишака, герой та інші персонажі традиційного суспільства в чітко визначених пропорціях відігравали одну й ту ж ролю символічних ферментів. Суспільство будувалося на їхній відмінності. Найпершими цю ролю відігравали небіжчики. Традиційні суспільства, поки їх ще не торкнувся принцип соціяльного Розуму, дуже добре вміли використовувати злочинця, — вони або піддавали його колективному ритуалу смерті(*), або, як це робить сільська громада з дурнуватими, робила його ритуальним предметом глузування.

====

*Але коли ж ця смерть перестала бути посвятою і зробилася стратою? коли перестала вона бути стратою і зробилася виконанням вироку, як це спостерігається у нашому суспільстві? Немає ні історії смерти, ні історії смертної кари, — існує тільки ґенеалоґія соціяльних конфіґурацій, що надають сенс смерті.

====

Оцій культурі жорстокости, де відмінність і звеличувалася, й покутувалася в одному жертовному акті, нині настав кінець. Ми застосовуємо до девіянтних індивідів лише два методи, — екстермінацію або ж терапію. Ми вміємо лише відтинати, видаляти і відкидати в соціяльний морок.