Смерть — діло самотнє - Сторінка 14

Як я можу визнати винною людину з таким обличчям? – Він опустив руку й відступив убік. – Пиво любите?

– Не дуже, – відповів я.

– Мабуть, краще б зробити вам шоколадний коктейль?

– А можете?

– Ні, хай йому чорт. Питимете пиво й полюбите його. Заходьте.

Хитаючи головою, він рушив у дім, а я поплентав ззаду й причинив двері, почуваючи себе школярем, що прийшов навідати вчителя.

Крамлі стояв перед вікном у вітальні й видивлявся на голу витоптану стежку, якою я щойно прийшов.

– Чорт забирай, о третій годині ночі… – бурмотів він. – О третій! Просто отам за вікном. Я чув, як хтось плакав, ви собі уявляєте? Плакав! Аж мороз пішов поза шкірою. Наче примарна плакальниця на похороні. Чортівня якась. Ану, дайте я ще раз погляну на ваше обличчя.

Я показав йому обличчя.

– Господи, – мовив він, – ви завжди так легко червонієте?

– Не можу нічого вдіяти із собою.

– Їй-богу, ви, мабуть, вирізали б половину індійського села, та й тоді мали б вигляд невинного ягняти. Що там у вас усередині?

– Шоколадні цукерки. А коли можу собі дозволити, тримаю в холодильнику шість різних сортів морозива.

– І, напевне ж, купуєте його замість хліба.

Я хотів був заперечити, але Крамлі спіймав би мене на брехні.

– А тепер скиньте тягар з печінки й скажіть, яке пиво вам найменш до смаку. Я маю "Будвайзер" поганий, "Будвайзер" препоганий і "Будвайзер" поганющий. Вибирайте. А втім, ні. Я сам. – Він подавсь до кухні й повернувся з двома бляшанками. – Надворі ще є трохи сонця. То ходімо поки що туди.

І повів мене на задвірок.

Я не міг надивуватися з його садка.

– А що ж такого? – Крамлі вивів мене крізь задні двері в пишне й осяйне зелене царство тисяч квітів, плющів, тростини, агав, кактусів. Він аж світився від задоволення. – В мене тут шістдесят видів орхідей, отам під парканом – кукурудза "Айова", онде слива, персик, а там помаранч. А хочете знати, навіщо все це?

– Кожному в цьому світі потрібно мати два, а то й три діла, – не вагаючись відповів я. – Одного діла людині замало, так само як і одного життя. От я, приміром, хотів би мати з десяток діл і життів.

– Як в око вліпили. Лікарям треба іноді копати канави. Землекопам раз на тиждень виховувати малечу в дитячих садках. Філософам два вечори з десяти мити посуд у дешевих харчівнях. Математикам проводити уроки в шкільному спортзалі. Поетам задля переміни водити ваговози, а поліційним детективам…

– …плекати райські сади, – тихо докинув я.

– Ох ти ж! – Крамлі засміявся, похитав головою і поглянув на зелені водорості, що їх бгав у руці. – Он який ви бісів усезнайко. Гадаєте, обчислили мене? То я вас здивую! – Він нахиливсь і рвучко крутнув вентиль. – Роззуйте вуха, як тепер кажуть. І цить!

Тихий дощик розсипався сріблястими суцвіттями, зрошуючи все навколо і сповнюючи той райський сад промовистим шепотом. Тиша. Спокій. Погідність. Залишайся тут. Живи вічно.

Я відчував, як усі мої кістки маліють у тілі. А зі спини неначе злазила якась темна шкура.

Крамлі схилив голову набік і пильно вдивлявся мені в обличчя.

– Ну як?

Я знизав плечима.

– Ви щотижня бачите стільки бруду, то вам це таки потрібно.

– Лихо в тому, що інші в нашому відділку ні про що таке й думати не хочуть. Сумно, еге ж? Довіку бути тільки поліцаєм і нічим більше? О боже, та я б сам укоротив собі того віку! Знаєте… мені хотілося б звезти сюди весь бруд, який я бачу, і пустити його на добриво. Ой, які б троянди я виростив!

– Або ж венерині черевички,[17] – мовив я.

Він подумав і кивнув головою.

– Свою бляшанку пива ви заслужили.

Тоді привів мене до кухні, і я став, дивлячись у відчинене вікно на зрошений сад і глибоко вдихаючи прохолодне повітря. От тільки запаху не відчував, бо був застуджений.

– Я багато років проходив повз вашу садибу, – сказав я. – І завжди міркував собі, хто б це міг жити в такому чудовому рукотворному лісі. А тепер, коли познайомився з вами, зрозумів, що це доконче мали бути ви.

Почувши такий комплімент, Крамлі мусив докласти всіх зусиль, щоб не повалитися на підлогу й не задригати ногами з утіхи. Та він опанував себе й відкрив дві бляшанки справді жахливого пива. Я спромігся трохи відпити з однієї.

– Ви що, не можете не кривитися? – спитав Крамлі. – Вам справді краще смакує солодке?

– Еге ж. – Я відпив трохи більше, і це додало мені сміливості запитати: – Скажіть нарешті: що я тут роблю? Ви звеліли мені прийти, бо знайшли в себе під дверима оці водорості. А тепер я оглядаю ваші джунглі й п'ю ваше погане пиво. Ви мене більш не підозрюєте?

– Ой, бога ради! – Крамлі відпив із своєї бляшанки й позирнув на мене. – Коли б я справді думав, що ви якийсь ненормальний приборкувач левів, котрий не може бачити порожньої клітки, щоб не запхати туди кого-небудь, ви б ще два дні тому сиділи у мене в камері. Ви гадаєте, я не знаю про вас геть усього?

– Не так уже й багато чого знати, – мовив я зніяковіло.

– Та ні, не кажіть. Ось послухайте. – Крамлі відпив ще пива, заплющив очі й почав, мовби читаючи зі склеплених повік: – За квартал від вашого помешкання є винна крамничка, кафе-морозиво, а за ним китайська бакалія. Усі там вважають, що ви несповна розуму. Схибнутий – так вони на вас кажуть. А часом і просто дурник. Ви багато й голосно говорите. Вони чують. Щоразу як ви продасте оповідання в "Таємничі історії" чи "Дивовижі", про це знає весь поміст, бо ви розчиняєте вікно й горлаєте чимдуж. Просто жах. Але як копнути глибше, то всі вони люблять вас, друже. Ви, звісно, не маєте ніякого майбутнього, щодо цього вони певні, бо хто в біса справді полетить і висадиться на Місяці, та й коли? Чи хто там до двотисячного року думатиме про той Марс? Тільки ви, Флеш Гордон. Тільки такий схибнутий дурник, як ви, Бак Роджерс.[18]

Похиливши голову, я весь паленів, почасти від гніву, почасти від сорому, але водночас почував себе й ніби потішеним такою увагою. Мене часто прозивали Флешем і Баком, але в устах Крамлі це чомусь звучало не так дошкульно, не допікало до живого.

Крамлі розплющив очі, побачив, який я червоний, і сказав:

– Ну все, годі про це.

– Навіщо вам було довідуватися про всі ці речі ще задовго перед тим, як старого… – Я затнувся й змінив кінець: –…як він помер?

– Мені цікаво знати все.

– А от більшості людей нецікаво. Я виявив це, коли мені було чотирнадцять. У цьому віці хлопці вже не граються в дитячі забавки. Отож я сказав своїм батькам: не треба мені іграшок, ні на різдво, ні взагалі. Та вони й далі щороку дарували мені іграшки. А інші хлопці діставали на свята сорочки й краватки. Потім я захопився астрономією. То з усіх чотирьох тисяч учнів нашої школи разом зі мною видивлялись на небо всього п'ятнадцять хлопців та чотирнадцять дівчат. А решта ганяли по біговій доріжці й дивились одне одному на п'яти. От і виходить, що…

Раптом я несвідомо обернувся, наче підштовхнутий якимсь передчуттям. А наступної миті рушив через кухню.

– Щось мені підказує… – промовив я. – Можна?..

– Що? – спитав Крамлі.

– У вас там робочий кабінет?

– Так. А в чому річ? – Крамлі з ледь помітною тривогою нахмурився.

Одначе це тільки дало мені новий поштовх.

– Ви не проти, якщо я погляну?

– Та власне…

Я подався туди, куди несамохіть позирнув Крамлі.

Кімната примикала до кухні. Колись то була спальня, але тепер там стояв тільки письмовий стіл, стілець, а на столі – друкарська машинка.

– Так я й знав, – мовив я.

Тоді став за стільцем і подивився на машинку. То був не якийсь там старий пошарпаний "Ундервуд-стандарт", а новісінька "Корона" із свіжою стрічкою та стосом рудуватого паперу збоку.

– Оце й пояснення, чому ви так дивитесь на мене, – сказав я. – Атож, атож, весь час нахиляєте голову то в один, то в другий бік, хмуритесь і примружуєте очі.

– Намагаючись просвітити рентгеном вашу велику черепну коробку й побачити, чи є там мозок і як у ньому виникають усі ваші фантазії, – додав Крамлі, нахиляючи голову то ліворуч, то праворуч.

– Ніхто не знає, як працює мозок, ні письменники, ні хто інший. Усе, що я роблю, це кожного ранку починаю, а опівдні закінчую.

– Казна-що, – лагідно мовив Крамлі.

– Правда.

Я поглянув на письмовий стіл, що мав по три шухляди з кожного боку.

Тоді простяг руку до лівої нижньої шухляди.

Крамлі похитав головою.

Я ступив убік і сягнув рукою правої нижньої шухляди.

Крамлі кивнув.

Я повільно висунув шухляду.

Крамлі зітхнув.

У шухляді лежав рукопис. На вигляд сторінок сто п'ятдесят – двісті, з першої ж сторінки починався текст, титульного аркуша не було.

– І скільки вже часу це лежить отут у нижній шухляді? – спитав я. – Ви, звісно, пробачте.

– Дарма, – відказав Крамлі. – П'ять років.

– Тепер ви його закінчите, – промовив я.

– Дідька лисого. З чого б то?

– Бо я вам так кажу. А я знаю.

– Засуньте шухляду, – звелів Крамлі.

– Хвилиночку.

Я відставив стільця, сів і заклав у машинку аркуш рудуватого паперу. Надрукував два слова згори, тоді прокрутив аркуш нижче й надрукував ще три слова.

Крамлі подивився мені через плече й повільно прочитав уголос:

– Елмо Крамлі. – Тоді зітхнув і докінчив: – "Смерть – діло самотнє". – І мимоволі проказав ще раз: – Елмо Крамлі… Побий мене бог!

– Отак! – Я поклав щойно надрукований мною титульний аркуш зверху на рукопис і засунув шухляду. – Це мій дарунок. А для своєї книжки я придумаю іншу назву. Ну от, тепер ви мусите закінчити.

Я заклав у машинку ще аркуш паперу й спитав:

– Яка там остання сторінка вашого рукопису?

– Сто шістдесят друга, – відповів Крамлі.

Я надрукував 163 і залишив аркуш у машинці.

– Отак. Він чекає. Завтра вранці ви встаєте – і до машинки. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких газет, навіть до ванни не йдете. А сідаєте й друкуєте – і Елмо Крамлі стає безсмертним.

– Бакалавром наук, – мовив Крамлі, але дуже тихо.

– Дасть бог. Але треба працювати.

Я підвівся, і ми з Крамлі стояли, дивлячись на його "Корону" так, наче то було єдине дитя, якого йому судилося мати.

– Ви даєте мені настанови, синку? – спитав Крамлі.

– Ні. Їх дає ваш мозок, ви тільки прислухайтесь.

Крамлі відступив і пішов до кухні взяти ще пива. Я чекав біля його письмового столу, аж доки почув, як грюкнули сітчасті задні двері.

Я знайшов його в саду, де він підставив обличчя під прохолодні дощові бризки, що їх розкидала водяна вертушка, – надворі було тепло, і тут, на самому краю туманної місцевості, яскраво світило сонце.

– А що ви маєте, – спитав Крамлі, – за ті сорок оповідань, проданих до сьогодні?

– По тридцять доларів за кожне.