Смерть — діло самотнє - Сторінка 12

Десь у повитому туманом дальшому кінці якесь громадище завдало йому страшного удару. Враження було таке, наче величезний кит наразився на борт корабля чи сама "Королева Мері" ввігналась у старезні підпори. То невидимі в тумані залізні чудиська почали трощити дальший кінець помосту.

Від струсу задвигтів увесь поміст, і це двигтіння перекинулось і в моє тіло, і в Шренкове, немов фатальний передсмертний дрож. Наші кістки трусились у плоті й крові. Ми обидва крутнули головами й пробували прозирнути крізь туман ту руйнацію, що відбувалася десь поодаль. Потужні удари трохи відсунули мене від дверей. Гримке гупання стрясало, тіпало й штовхало А. Л. Шренка на його порозі, наче ганчір'яну ляльку. На його блідому обличчі розливалася блідота, що йшла зсередини. Він мав вигляд людини, охопленої панічним жахом перед лицем землетрусу чи гігантської хвилі, що накочувалась на поміст. Знов і знов гриміли й гупали в тумані, десь метрів за сто від нас, могутні машини, і на матово-білому чолі та щоках А. Л. Шренка з'являлися невидимі тріщини. Війна почалася! Незабаром ті чорні танки загуркочуть по всьому помосту, нищачи все на своєму шляху, женучи перед собою до берега карнавальну юрбу біженців, і скоро до них приєднається й А. Л. Шренк, а його будиночок, зліплений із таємничих карт таро, розпадеться на очах.

То була добра нагода накивати п'ятами, але я з неї не скористався.

А Шренк уже знову звернув погляд на мене, так наче я міг врятувати його від тієї грізної навали. Здавалося, він ось-ось ухопиться за мій лікоть, шукаючи підтримки.

Поміст стрясався. Я заплющив очі.

Раптом мені причулося, що дзвонить мій таємний приватний телефон. Я мало не вигукнув уголос: "Мій телефон! То мені дзвонять!"

Добре, що мою увагу відвернула юрба чоловіків та жінок, супроводжувана й кількома дітлахами, яка бігла помостом, – але не до берега, а в дальший кінець, до моря. Попереду мчав дебелий чолов'яга в темному плащі й крислатому капелюсі.

– Останній день, останній шанс, останній раз! – вигукував він. – Прокатаймося востаннє! Вперед!

– Шейпшейд, – стиха мовив Шренк.

То був справді він. Шейпшейд, власник і адміністратор старого кінотеатру "Венеція", що стояв край помосту. До кінця тижня й кінотеатр мали завалити, перетворити на целулоїдну локшину.

– Сюди! – долинув із туману голос Шейпшейда.

Я поглянув на А. Л. Шренка.

Він знизав плечима й кивнув головою на знак згоди.

Я побіг у туман.

Довгий розкотистий стукіт і скрегіт, тоді сповільнений гуркіт, брязкіт і рев, так наче дереться вгору величезна механічна стонога в кошмарному сні; на мить вона спиняється аж на вершечку звести дух, а потім ураз зривається і стрімко мчить униз, немов на дно незглибимої ями, – з виском, свистом, гримким стугоном, з якого вихоплюються людські вигуки та зойки; а звідти знов дереться нагору, цього разу швидше, підіймається все вище, вище, а тоді знавісніло, істерично летить униз.

"Круті гірки".

Я стояв і дивився на них крізь туман.

Навколо казали, що за годину зруйнують і їх.

Відколи я себе пам'ятав, ці гірки були невід'ємною частиною мого життя. Майже щовечора тут лунав сміх і крик людей, що злітали вгору, сказати б, до вершин своєї долі, а потім нестримно зривалися вниз, назустріч уявній загибелі.

І тепер оце мало відбутись останнє катання перед тим, як підривники прилаштують до ніг динозавра заряди динаміту й примусять його впасти навколішки.

– Стрибайте сюди! – гукнув якийсь хлопчисько. – Тут вільно.

– "Навіть вільний я вважав, що то тяжкії тортури", – продекламував я у відповідь.

– Гей, погляньте-но, хто сидить спереду! – гукнув ще хтось. – І хто за ним!

Попереду сидів містер Шейпшейд, насунувши на вуха свій крислатий чорний капелюх і голосно сміючись. За ним я побачив Енні Оуклі, власницю тиру.

Позад них сидів розпорядник із павільйону розваг, а поруч – стара жінка, що продавала рожеву цукрову вату, солодку облуду, яка танула в роті, і ти почував себе голодним ще задовго до китайського ресторанчика.

Далі вмостилися колеги із "Збий пляшку" й "Накинь обруча". Всі мали такий вигляд, наче позували на фотографію до перепустки у вічність.

Тільки містер Шейпшейд, стерновий того судна, буяв енергією.

– Як казав капітан Ахав, не будьмо страхополохами! – гукнув він.

Я відчув себе жертовною вівцею.

І вже не опирався, коли контролер допоміг мені сісти на боягузьке заднє сидіння.

– Це ви вперше вирушаєте? – запитав він сміючись.

– І востаннє.

– Усі наладилися кричати?

– Аякже! – озвався містер Шейпшейд.

"Відпустіть мене! – подумки благав я. – Ми ж усі загинемо!"

– Ну, раз… два!.. – вигукнув контролер. – Поїхали!

Небо зметнулося вгору, а внизу було чорне пекло.

Ми летіли вниз, і мене поймало таке відчуття, ніби ніяких підпор під візком уже немає.

А коли сягнули дна, я позирнув на поміст. А. Л. Шренк стояв і дивився на нас, як на безумців, що добровільно повантажились на приречений "Титанік". Потім відступив у туман.

Тим часом ми знов підіймалися вгору. Всі кричали. І я кричав. Боже мій, думав я, так репетуємо, наче нам справді страшно!

Коли все скінчилося, учасники прощального обряду, втираючи очі й підтримуючи одне одного, зникли в тумані.

Містер Шейпшейд стояв поруч мене, а підривники вже прибігли обкладати вибухівкою металеві конструкції та підпори естакади.

– Хочете зачекати й подивитися? – тихо запитав містер Шейпшейд.

– Навряд чи я витримаю таке видовище, – відказав я. – Колись я бачив у кіно, як просто на екрані мисливці застрелили слона. Показали, як він важко осів, а тоді повалився на землю, і це страшенно вразило мене. Так наче перед очима руйнували бомбами баню собору святого Петра. Я ладен був кинутись і вбити тих мисливців. Отож не хочу цього бачити, дякую.

Та й однаково сигнальник уже махав нам прапорцем, щоб ми забиралися геть.

Шейпшейд і я рушили крізь туман назад. Він узяв мене під лікоть, наче добрий європейський дядечко, що наставляє на розум улюбленого племінника.

– Сьогодні ввечері… Ніяких вибухів, ніяких руйнувань. Тільки радість. Веселощі. Як за добрих давніх часів. У моєму кінотеатрі… Може, сьогодні останні вечірні сеанси. А може, завтра. Безплатно. Ніяких квитків. Приходьте неодмінно, любий юначе.

Він легенько обняв мене за плечі й відплив у туман, мов великий темний буксир.

Коли я поминав хатину А. Л. Шренка, двері все ще були широко розчинені. Але я не зайшов.

Мене поривало побігти до свого телефону біля бензоколонки й подзвонити Пег, але я боявся, що дві тисячі миль мовчання нашепочуть мені у відповідь про смерті на заллятих сонцем вулицях, про червоні м'ясні туші у вітрині різниці й про таку безмежну самотність, що болить, мов відкрита рана.

Чуприна моя посивіла ще трохи. І на два пальці підросла.

"Кел, – подумав я. – Любий, жахливий перукарю, нарешті… ось я і йду до тебе".

Келова перукарня була через вулицю напроти муніципалітету, поряд із заставною конторою, де у вікнах на закрученій кільцями липучці вже років десять висіли, наче гімнасти на трапеції, здохлі мухи. Чоловіки та жінки, випущені під заставу з муніципальної в'язниці, заходили туди, як тіні, й виходили вбраними в одяг невидимцями. А поряд містилася сімейна бакалійна крамничка, хоч самі тато й мама вже померли, і тільки їхній синок з ранку до вечора просиджував штани проти вікна, продаючи за день хіба що бляшанку консервованого супу, а решту часу приймаючи по телефону заклади на наступні кінні перегони.

Що ж до перукарні, то хоч у її вітрині також можна було побачити кілька мух, здохлих, щоправда, не більш як десять днів тому, проте в ній щомісяця прибиралося до блиску, і Кел орудував там своїми змащеними ножицями, незмащеними ліктями і язиком у рожевому роті, з якого на клієнта віяло м'ятним духом. А коли він брався до свого "Джмеля" й водив тією великою сріблястою і зумкітливою комахою тобі навколо вух, то, здавалось, і сам боявся, щоб вона не вихопилася з його рук, аж поки машинка раптом замовкала і, вчепившись тобі у волосся, спинялася, а Кел з прокльонами намагався вивільнити її, відхиляючись і смикаючи так, наче видирав зуба.

Оце тому, та ще з міркувань ощадливості, я підстригався в Кела всього двічі на рік.

А почасти й тому, що з усіх перукарів у світі Кел чи не найбільше говорив, базікав, теревенив, запевняв, переконував, натякав, бубонів – аж памороки забивало. Хоч яку тему назви – він знав її вздовж і впоперек, а розтлумачуючи нудну теорію Ейнштейна, міг раптом замовкнути, приплющити око, схилити голову набік і поставити Запитання запитань, на яке ніхто не дасть певної відповіді.

– Слухайте, я ніколи не розказував вам про своє знайомство зі старим Скоттом Джопліном?[15] Ну як же, побий мене сила божа, я і старий Джоплін… Ось послухайте, як одного дня в тисяча дев'ятсот п'ятнадцятому році він навчав мене грати "Регтайм кленового листка". Зараз я вам розкажу…

На стіні висіла фотографія, надписана чорнилом кілька століть тому й така ж вицвіла, як об'явка про канарок. На фотографії був зовсім юний Кел на стільчику біля фортепіано, а над ним – Скотт Джоплін, чиї великі чорні долоні лежали на руках щасливого хлопця.

Той зафіксований на фотопапері сповнений радості хлопчина так і застиг назавжди на стіні, схилений над фортепіано й готовий ударити по клавішах, запопасти життя, цілий світ, безмежний всесвіт, підкорити їх собі. На хлоп'ячому обличчі був такий вираз, що в мене аж серце кров'ю обливалося щораз, як я його бачив. Тим-то й уникав дивитись на ту фотографію надто часто. І без того боляче було бачити, як Кел прикипав до неї поглядом, збираючись поставити своє Запитання запитань, а потім, не чекаючи прохань чи спонук, кидався до піаніно, щоб видобути з нього ту мелодію кленового листка.

Кел…

Кел був схожий на старого ковбоя, приставленого до перукарського крісла. Уявіть собі такого-от техаського скотаря: жилавий, битий вітрами й дощами, видублений сонцем, усе життя в крислатому стетсонівському капелюсі – й спить у ньому, й умивається. Оце вам Кел, що кружляв навколо клієнта, як навколо ворога, зі зброєю в руці, чикрижив волосся, підрубував баки, прислухався до клацання ножиць, тішився гармонійним дзижчанням свого електричного джмеля і говорив, говорив, говорив, – а мені здавалося, ніби навколо крісла гарцює ковбой у насунутому на вуха стетсонівському капелюсі і йому страх як кортить кинутись до піаніно й відкрити його усміхнені клавіші.

Часом я вдавав, ніби не помічаю його палких, закоханих поглядів на сховану під кришкою чорно-білу й біло-чорну клавіатуру.