Смерть — діло самотнє - Сторінка 13

Та зрештою приречено зітхав і вигукував:

– Ну гаразд, Келе. Давайте.

І Кел "давав".

Ураз оживши, він вайлуватою ковбойською ходою перетинав кімнату – власне, тепер Келів було два, і той, що в дзеркалі, меткіший і зграбніший за справжнього, – а тоді відкидав кришку піаніно й оголював його жовтаві зуби, з яких, наче біль, поривалася назовні музика.

– Ось послухай, синку. Чи ти чув коли в житті, бодай коли-небудь… ти чув… отаке?

– Ні, Келе, – відказував я, чекаючи в кріслі з недостриженою головою. – Ні, – щиро запевняв я. – Ніколи не чув.

"Боже мій, – востаннє заволав у моїй свідомості отой старий, виходячи з моргу, – хто ж це так жахливо його підстриг?"

І я побачив винуватця, що стояв за вікном перукарні, визираючи в туман, достоту як оті люди в порожніх кімнатах, чи в кафе, чи на розі вулиць, зображені на полотнах Хоппера.[16]

Кел…

Я присилував себе відчинити двері й боязко, не підводячи очей, увійшов.

По всій підлозі лежали жмутки темно-русявого, чорного й сивого волосся.

– Ого! – мовив я вдавано бадьоро. – Схоже на те, що день у вас сьогодні пожитний!

– Та ні, – відказав Кел, і далі дивлячись у вікно, – це волосся лежить уже кілька тижнів. Та й хто при здоровому глузді ввійде в ці двері? Хіба що якийсь волоцюга – це не про вас, – чи дурень – і це не про вас, – чи якийсь лисий чоловік – і поготів не ви, – щоб запитати про дорогу до божевільні, чи якийсь бідак – оце вже ви, тож проходьте, сідайте в крісло й готуйтеся до страти електричним струмом, бо мій "Джміль" уже два місяці як барахлить, а я не маю грошей полагодити цю бісову техніку. Сідайте.

Скоряючись своєму катові, я ступив уперед, сів і втупив очі в розкидане по підлозі волосся, ті знаки чийогось минулого, які мали б про щось промовляти, але німували. Навіть примружившись, я не міг добачити там ніяких химерних обрисів чи застережень про близьку небезпеку.

Нарешті Кел обернувся й почовгав через ту занедбану фаянсову пустку, притрушену волоссям, і руки його механічно, мов самі собою, взяли гребінець та ножиці. Ставши позад мене, він на хвильку завагався, наче кат, якому звеліли відтяти голову молодому королеві.

Він запитав, яку стрижку – довгу чи коротку – я хочу, тобто менше чи більше мене спотворити, на вибір, але я, забувши про все на світі, дивився через сліпучо-білу арктичну пустку перукарні на…

Келове піаніно.

Уперше за п'ятнадцять років воно було під чохлом. Його жовтозуба усмішка ховалася під білим покійницьким покривалом.

– Келе… – Очі мої прикипіли до того покривала. На хвилю я забув про старого з трамвайної станції, що лежав у моргу закляклий, із жахливою стрижкою. – Келе, – запитав я, – як же це? Ви більш не граєте свій старий рег?

Кел заходився клацати в мене над вухом ножицями.

– Га, Келе? – не вгавав я. А тоді: – Щось сталося, Келе?

– Коли скінчиться це вмирання? – озвався Кел, неначе звідкись іздалеку.

Тепер навколо моєї голови задзижчав джміль, кусаючи за вуха, і по спині в мене побігли знайомі холодні мурашки; а потім Кел знов узявся до своїх тупих ножиць, обтинаючи мені голову, наче то був ланок здичавілої пшениці, й лаючись собі під носа. Я відчув легенький дух віскі, але й далі дивився просто себе.

– Що з вами, Келе?

– Нічого… Чи то пак, чортзна-що.

Він кинув ножиці, гребінця й змовклого сріблястого джмеля на полицю, перебрів через море зістриженого волосся й відслонив покривало на піаніно. Воно вискалилося, мов безтямне одоробло, а Кел сів і поклав на клавіші обидві руки, схожі на вмочені у фарбу пензлі, готові намалювати не знати що.

Те, що вийшло з-під них, скидалося на зламані зуби в розтрощеній щелепі.

– Чорт забирай! До лиха! Яке паскудство! У мене ж завжди виходило, я завжди викрешував живі іскри з цього бісового інструмента! Мене навчав сам Скотт, старий Скотт… Скотт… – Голос його завмер.

Він поглянув був на стіну над піаніно. А коли помітив, що я дивлюся на нього, швидко відвів погляд. Та було вже пізно.

Уперше за двадцять років я не побачив там фотографії Скотта Джопліна.

Я шарпнувсь у кріслі й мимоволі розтулив рота.

На піаніно не було кришки, і Келові довелося знов натягти на клавіші покривало. Потім він поплентав назад, мов плакальник на власному похороні, став позад крісла й узяв до рук знаряддя тортур.

– Скотт Джоплін – дев'яносто сім. Перукар Кел – нуль, – промовив він, наче оголошуючи результат програної гри.

Тоді перебіг тремтливими пальцями по моїй голові.

– Боже милий, ви погляньте, що я з вами зробив! Господи, та що це за паскудна стрижка! А я ж іще й до половини не дійшов. Мені б слід заплатити вам за всі ті роки, що я випускав вас звідси, як запаршивілого ердельтер'єра. А на довершення розкажу вам, що я скоїв з одним клієнтом три дні тому. Це чистий жах. Мабуть, це я зробив з того бідолахи таке страховидло, що хтось убив його, аби вирятувати з цієї біди!

Я знов шарпнувся в кріслі, але Кел легенько притримав мене.

– Я мав би стригти під наркозом, але… То от, про того старого бідолаху. Слухайте.

– Я слухаю, Келе, – жваво озвавсь я, бо саме для того й прийшов.

– Сів отут-таки, де ви оце сидите, – почав Кел. – Сів точнісінько так, як і ви, поглянув у дзеркало та й каже: "Запускайте свою машинерію". Отак і сказав. "Запускайте свою машинерію, Келе. Сьогодні, – каже, – буде найзнаменніший вечір у моєму житті. Мене запрошено до танцювальної зали Майрона, в центрі Лос-Анджелеса. Я вже хтозна-скільки років там не був. Сказали, мені мають вручити великий приз". "А за що?" – питаю. "Сказали: як найповажнішому старожилові Венеції. Хіба ж не урочиста нагода? Сказали ні про що не розпитувати, а причепуритися. От я й прийшов, Келе. Підстрижіть з усіх боків, але не робіть з голови більярдну кулю. І поприскайте одеколоном "Тигр""… Ну, я й узявся стригти, аж упрів. Старий, мабуть, років зо два відрощував ту свою сніжно-білу копицю. Потім обприскав його одеколоном, так що мухи позліталися. І він пішов собі щасливий, залишивши тут два долари, я майже певен, що останні, які мав… Сидів отут-таки, де оце ви… А тепер він мертвий, – додав Кел.

– Мертвий? – майже закричав я.

– Хтось знайшов його в каналі, у притопленій лев'ячій клітці. Мертвого.

– Хтось… – почув я свій голос. Але не сказав: "Це я!"

– Я собі так міркую, що старий чи то ніколи не пив шампанського, чи то пив, але дуже давно, от і захмелів, і впав у канал. "Келе, – сказав він, – запускайте свою машинерію". Ото всім буде наука, правда ж? І я, і ви так само могли опинитися там, у каналі, а йому, бідоласі нещасному, вже ніколи не бачити білого світу й лежати вічно самому-одному. Хіба це вам ні про що не говорить?.. Е, що з вами, юначе? Вам ніби недобре. Я забагато балакаю, так?

– Він не казав, хто мав його зустріти, де, коли, як? – запитав я.

– Та ні, нічого такого особливого не пригадую. Хтось мав приїхати приміським трамваєм, забрати його й довезти до самої танцювальної зали. Вам колись траплялось їхати тим трамваєм у суботу опівночі, коли старі дами й панове юрбою сунуть із Майронової зали в своїх пронафталінених хутрах і вицвілих смокінгах, напахчені дешевими парфумами й раді-радісінькі, що не поламали собі ноги на слизькому паркеті, а по їхніх лисинах котиться піт, по щоках пливе косметика й навколо починає тхнути прілим лисячим хутром? Мені одного разу трапилося, то я подививсь на все те й не поїхав. Побоявся, що по дорозі до моря трамвай зупиниться біля кладовища "Трояндовий сад" і половина цього люду вийде там. Ні, красно дякую за таку компанію… Я не забагато балакаю? Коли що, то ви скажіть… Так чи так, – озвався він по паузі, – а той бідолаха мертвий, і найстрашніше ось що: він сотні років лежатиме в домовині й згадуватиме, хто так з біса жахливо підстриг його востаннє, а це ж бо я. Отаке зі мною діється всі ці дні. Погано підстрижені люди гинуть, потопають, і я дедалі ясніше усвідомлюю, що мої кляті руки ні до чого не придатні, і…

– А ви не знаєте, хто мав зустріти старого й відвезти до танцювальної зали?

– Хто ж його знає? Та й чи не однаково? Старий казав, що його мали зустріти о сьомій перед кіно "Венеція", подивитися з ним частину програми, повечеряти в кафе Модесті, останньому, яке ще працює на помості, і вже тоді їхати до міста. На вальс із дев'яностодев'ятирічною Роуз Квін. Оце вечір, еге ж? А потім – додому, до ліжка, навіки!.. Та навіщо все воно вам, синку? Ви ж…

Задзвонив телефон.

Кел глянув на апарат, і обличчя його зблідло.

Пролунало три дзвінки.

– Ви не хочете брати трубку, Келе? – спитав я.

Кел дивився на телефон з таким самим виразом, з яким і я дивився на свій "приватний" у будці біля бензоколонки, де мене чекали дві тисячі миль мовчанки й тяжкі зітхання в трубці. Тоді похитав головою.

– Навіщо її брати, коли нічого там не почуєш, крім поганих вістей? – мовив він.

– Часом буває такий настрій, – зауважив я.

Потім повільно зняв пов'язану навколо шиї накидку й підвівся з крісла.

Кел машинально простяг руку по гроші. А похопившись, тихенько лайнувся, забрав руку й відвернувсь до каси. Крутнув ручку.

У віконечку вигулькнуло кілька нулів.

Я поглянув на себе в дзеркало й мало не загавкав на того, кого там побачив.

– Знаменита стрижка, Келе, – мовив я.

– Ідіть собі.

Простуючи до дверей, я торкнувся рукою того місця на стіні, де завжди висів Скотт Джоплін, витинаючи щось потрясне своїми великими, схожими на чорні банани пальцями.

Якщо Кел і помітив це, то не сказав ані слова.

Послизаючись на чужому волоссі, я вийшов надвір.

Я йшов, аж поки опинився на освітленій сонцем місцині біля схованого у високій траві будинку Крамлі.

Постояв перед ним.

Мабуть, Крамлі відчув, що я там. Він розчахнув двері й спитав:

– Ви знов за своє?

– Та не був я тут. Не в моєму звичаї розгулювати й лякати людей о третій годині ночі, – сказав я.

Він подививсь на свою ліву руку й простяг її до мене.

На долоні лежав невеличкий жмуток масних зелених водоростей зі слідами пальців Крамлі, що стискали його в кулаці.

Мов гравець, що б'є чужого туза козирем, я простяг свою руку й розтис пальці.

На моїй долоні лежав такий самий жмуток водоростей, тільки сухих і трохи розкришених.

Крамлі підвів погляд від наших долонь і подививсь на мої очі, чоло, щоки, підборіддя. Тоді зітхнув.

– Абрикосовий пиріг, карликовий гарбузик, стиглий помідор, соковитий персик – ось що ви мені нагадуєте, каліфорнійський сину Санта-Клауса, все разом.