Спалена карта - Сторінка 22

їм байдуже, якою вулицею їхати: центральною чи глухою, кого везти: багатого чи бідного, жінку чи чоловіка. Бо пасажир для них — це лише балакучий вантаж. Щодня проштовхуючись крізь юрбу, наче крізь піщану пустелю, де не видно живої душі, вони проймаються любов'ю до людини. Таке життя мені подобається, і якби хтось радив поміняти роботу, мовляв, вона перевтомлює, я не хотів би його й слухати. Однак, щоб поринути в той світ знову, потрібна сміливість. Коли в тебе вантажна машина, такий крутий поворот легко зробити, а от Немуро-сану було б важко на це зважитися, якби якась скрута не підштовхнула.

Я. Ну, а якщо все-таки пробратися за лаштунки "Камелії", то можна щось вивідати?

Тояма. Важке запитання. Під час екзамену на одержання посади у солідній фірмі з'ясовують подробиці біографії претендента, і це нікого особливо не дратує... Що ж до "Камелії"...

Я. Виникають клопоти?

Тояма. Там заведено не тільки не цікавитися біографіями один одного, але й імені не питати. Я. А якщо пояснити обставини?

Тояма. Коли дізнаються про обставини, то постараються вигородити товариша.

Я. Якби ви ще й досі мали стосунки з "Камелією" і вас попросили подати про неї відомості, то ви б теж відмовилися?

Тояма (після хвилини роздуму). Чому люди вважають, що мають право переслідувати?.. Адже той чоловік, здається, не вчинив злочину... Я ніяк не доберу, чому вони вважають само собою зрозумілим, що мають право ловити людину, яка втекла з власної волі?

Я. Але ж покинута сторона на тій самій"підставі може стверджувати, що втеча незаконна.

Тояма. Втеча — не право, а воля.

Я. Мабуть,'і переслідування — теж воля.

Тояма. У такому, разі, я стану осторонь, не хочу бути нікому ні ворогом, ні союзником.

— Яке синє! — звівши погляд до неба, в захваті вигукнув підліток-школяр. Його товариш, з подиву роззявивши рота й примруживши очі, зітхнув.

— Страшенно синє!

В міру того, як небо синішало, вітер дужчав, і хлопці, змушені чекати, поки підніметься шлагбаум, притискаючи портфелями поли пальт і вчепившись руками за козирки кашкетів, зігнулися в дугу. Відразу за переїздом ліворуч — станція приміської електрички. До виходу на перон, де стоїть контролер, ведуть чотири бетонні сходинки. Поряд зі сходинками газетний кіоск, на прилавку розкладені газети й журнали, вкриті прозорою поліетиленовою плівкою, що поривається летіти, а тому кіоскерка, літня жінка у ватяному капюшоні, змушена з нею боротись і долонями, і ліктями, і навіть грудьми. Небо виблискує, іскриться, немов обсипане алюмінієвим порошком, з північного заходу на південний схід по ньому мчать невеликі, схожі на клапті вати, хмарки. Сонце справа, а тому тіні перетинають дорогу під прямим кутом.

Хмарки біжать по небу, а на землі кружляє безліч папірців. Аж не віриться, що їх стільки порозкидано на дорозі. Звісно, я ніколи не вважав, що вулиці чисті. Але тільки тепер побачив, як шматки паперу визначають краєвид. Той папір був колись білий, але на вітрі посірів, наче опале листя,— видно, довго лежав у купах пороху. Тепер ці папірці вилетіли на середину дороги й затанцювали на рейках. Пройде людина чи промчить автомобіль, і вони, немов граючись, почнуть кружляти по землі, але чомусь не злітають угору вище, ніж на два метри. їхню круговерть людина не може збагнути, а тому дивується, наче бачить вигравання рибок. Завдяки цьому знову усвідомлюєш, що повітря матеріальне. Щойно клаптики паперу повзли по землі, а ось уже прилипли до дверцят автомобіля і, впавши на землю, лягли під його колеса. Та як тільки машина проїхала, вони щезли — за мить перелетіли на другий бік вулиці й, немов собачки, лащаться до перехожих.

Разом із клаптями паперу вихор, звичайно, втягає в себе й пісок, і тоді перед очима виникає щось схоже на прозору тканину. Моя брудна автомашина мала б зливатися з оточенням, та відбувається протилежне — вона ще більше впадає в очі. Здається, що вирує не пилюка, а скалочки сонця у вигляді порошинок. А тому смак і запах пилюки в цей лютневий день викликає спогад про весну. Сонячне проміння якесь золотисте. Щоб моя машина була непримітною, я навмисне не мив її півмісяця, а от сьогодні, як набиратиму бензину, не завадить її почистити.

Попереджувальний сигнал стихає, стрілка, що вказує напрям руху електропоїзда, гасне, і на широкому залізничному переїзді, де розходиться сила-силенна колій запасної станції експресів, піднімається шлагбаум. Крізь цей отвір, як пісок у піщаному годиннику, валом суне людський потік і, немов розсуваючи його, повзуть машини. Ще не встигла проїхати передня, як уже сигналить наступна. Наостанку проїжджаю і я.

Повертаю ліворуч у другий завулок. На щастя, навпроти останнього телеграфного стовпа залишилося трошки вільного місця. Його мало, але я таки втискаюся у проміжок. Виходжу з автомашини й бачу — збоку на корпусі великими ієрогліфами надряпано "дурень". Видно, зловмисник спішив, бо кінець слова невиразний, і лишився відбиток грубої рукавиці.

Йду на правий ріг головної вулиці, звідки щойно звернув... Надто сучасна, вся майже фіолетова вітрина... Тонкі залізні спиці підтримують у повітрі окремі частини манекенів — кисті, руки, тулуби, ноги,— на яких майстерно припасовано деталі одягу різного крою. На вітрині нема інших прикрас, але дзеркало на задньому плані збуджує уяву перехожих і створює враження, ніби там виставлено понад десять манекенів.

Ще років зо три тому таку вітрину ця вулиця не прийняла б... Усе на світі має свою лицьову і зворотну сторону. Так і ця типово приміська вулиця зі своїми бакалійними крамничками, що торгують лише дешевими товарами, і патінко, звідки линула музика старих пластинок, і брудно-сірим кінотеатриком, де крутили фільми із запізненням на три місяці, силкувалася надати собі вигляду центральної... Поступово, як місто напихає собі пащу й пересичує черево, мабуть, пересувається і межа, що відділяє його лицьову й зворотну сторону, тож і тут ознаки центральних кварталів природно вписуються у краєвид. Справді, на тому боці будується величезний універсам з підземною автостоянкою. Чим це викликано — розрахунками на добру перспективу чи удачею,— ніхто не може сказати. В усякому разі, я здаюся. "Ательє європейського одягу "Пікколо" К

На кронштейні, схожому на флейту, почеплено грубу молочно-білу пластмасову вивіску, до неї прикріплено тонкі алюмінієві ієрогліфи, наче написані нашвидкуруч солом'яним пензликом. Навіть я мусив визнати, що подібний задум не лише вигадливий, але й самовпевнений. Пікколо — так, здається, прозивали мою дружину в школі. Думаю, що це робилося не зі злості, але не впевнений, що тільки із приязні. Однак дружина сприйняла це прізвисько, як пестливе ім'я, і навіть сама згодом залюбки так себе називала. Може, й справді в ній щось нагадувало пікколо. І мене колись приваблювала така її вдача. Я ще й тепер вважаю, що в неї більше чеснот, ніж вад.

Двері обік вітрини зроблені з чорної пластмаси. В них відбивається огорожа будівельного майданчика по той бік вулиці і моя постать — розкошлана вітром, занедбана чуприна, сутулі плечі схудлої людини, яка ніби щойно оклигала від хвороби, людини невпевненої, котра не когось розшукує, а сама тікає від погоні... Однак тепер уже не годиться пригладжувати волосся... Бо звідси двері — як дзеркало, а зсередини — прозорі...

Прочиняю двері плечем і боком протискуюся в ательє. Приємне тепло лоскоче ніздрі, я мимоволі чхаю. Приміщення виповнене не просто теплом, а особливою атмосферою: парою від праски, що сочиться із майстерні, змішаною із

1 Пікколо (іт.) — малий; мала флейта.

запахом одеколону, фарби та крохмалю. Ліворуч на поличках — зразки тканин, журнали мод, готові вироби. У заскленій вітрині — ґудзики, шматки хутра та інший галантерейний дріб'язок. Праворуч — два крісла з бильцями кольору слонової кістки й канапа, а між ними круглий стіл з дошкою під мармур, на тонких металевих ніжках. І стіни, і стеля затягнуті грубою тканиною, на якій по яскраво-жовтому тлі розкидані шоколадні квіти, з цього ж матеріалу й портьєра перед комірчиною для примірки, хоча все крикливе, але водночас вишукане і чудово гармонує з простотою світильників, скляних прямокутників у вузьких рамках.

Стоячи спиною до портьєри й спершись на крісло, дружина зустрічає мене начебто грайливим поглядом. У такі хвилини найбільше заздриш людям, що носять окуляри. Окуляри пітніють, і коли їх протирати, то можна вигадати час. Я ж їх не ношу, а тому мовчки, із застиглим обличчям, сідаю на край канапи/ якомога ближче до проходу. Пружини заскрипіли, і я раптом глибоко провалююсь.

— Пружини поламаєш. Доведеться лагодити,— сміється дружина й, сідаючи в найдальше від мене крісло, кладе ногу на ногу. Коліна, що виглядають з-під короткої спіднички, здаються повнішими, ніж минулого разу. Відчувши на собі мій погляд, дружина ляскає по них долонями — так, наче вбиває комара, і скоромовкою проказує:

— Добре, що пішла мода вкорочувати спіднички. Коли тканини дешевшають, брати за пошиття дорожче не випадає, правда? Та от коли носять то довге, то коротке, щоразу доводиться шити щось нове...

— Кажуть, коли спіднички коротшають, буде війна. Як ти думаєш?

— Все має свій цикл.

— Мабуть.

— Сьогодні знову маєш до мене якусь справу?

— Хотів запитати одну річ... Зараз можна?.. Портьєра ззаду нас колихнулась, і виглянула дівчина-

помічниця. "Добрий день. Що подати: чаю, як звичайно, чи кави?" Красунею її не назвеш, але обличчя привабливе, мов у дитини... В дружини зграбна фігурка, якій будь-яка сукня личить, а тому вона вдягається строго, стримано, а от дівчині шиє нове, модне. Очевидно, взято до уваги і психологічний ефект впливу на замовників. Бо якщо власниця ательє одягатиметься крикливо, то неприємно їх вразить — і навпаки, якщо занадто просто — то клієнти не повірять у її майстерність і добрий смак. І так і так погано. А от удвох вони досягають бажаних наслідків. Дівчина вистромила тільки голову й через жінчине плече зосереджено розглядає мене. Погляд відкритий, невинний, як у пташеняти, що от-от заспіває. Мабуть, тому, що я доводжуся чоловіком її господині, який живе окремо від дружини,— навіщо стримувати свою цікавість? Здається, ніби дівчина за портьєрою зовсім гола.