Спалена карта - Сторінка 23

А проте її кокетування — це не кокетування перед чоловіком. Коли дружина вперше привела цю дівчину, я подумав: а чи не має моя дружина порочних нахилів? А може, ця дівчина і на стіл, і на стіну дивиться так само палко?

— Щось складне?

— Все залежить від того, як сприймати.

— Ти б хоч заздалегідь подзвонив.

— Я хотів дістати непідготовану відповідь. Бо наперед підготованих я вже наслухався.

Дівчина скривила губки, похитала головою і, ще раз кокетливо зиркнувши на мене, зникла за портьєрою.

— Клопіт з нею, та й годі...— майже шепоче дружина і, мабуть, підозрюючи, що дівчина підслуховує розмову, по-змовницькому, голосно сміється: — Ніжна, правда? А яка вона чарівна в коханні!

— І ти досвідчена. А все-таки відкрий справжню причину, чому ми мусили розлучитися?

— Ти прийшов, щоб запитати мене про це? — Вона дивиться на мене вражено.— Серед білого дня, в ательє...

— Я хочу, щоб ти відразу, не довго роздумуючи, сказала.

— Просто мені здалося, ніби я зрозуміла, про що ти мрієш, і погодилася на розлучення. І хоч би скільки разів ти перекладав вину на мене...

— Ти хочеш сказати, що вгадала мої думки?

— Звичайно.

— Я справді був категорично проти відкриття цього ательє,— тому ми й розійшлися.

— І тепер теж?

— Визнаю свою поразку.

— Ну, справа не в поразці чи перемозі...

— Мене часто питають, чому я став приватним детективом. Як ти гадаєш, що я відповідаю?

— В усякому разі, правди не кажеш.

— А ти послухай. Мовляв, моя дружина найняла приватного детектива стежити за мною. Однак той детектив перекинувся на мій бік, а за це захотів хабара. В мене були гріхи — це факт, та коли твоїм довір'ям так граються, треба бути останнім дурнем, щоб усім догоджати...

— Навіть коли ти щось вигадуєш, обов'язково хочеш кинути на мене тінь.

Усміх на жінчиному обличчі поволі гасне. Смуток огортає всю її постать.

— Я не кидаю на тебе тіні. Я просто глузую з детектива.

— Навіщо ж тоді так говорити?

— А як у тебе з тим архітектором?

— Моя помилка в тому, що я мимоволі ранила твоє самолюбство. Але ж і в тебе є слабості. Ти дужче, ніж звичайні люди, ревнуєш.

— Ревную? І не думав...

— Пробач. Мені не треба було цього казати. Але й ти винен, ти мене змусив. Ми завжди отак крутимось. І не можемо зрозуміти, в чому причина того, що сталось... І все одно безперестанку сперечаємось...

— Може, краще не подавати на розлучення?

— Та, здається, ти вже один раз цього просив.

— Бо тоді я був категорично проти відкриття ательє.

— А тепер уже змирився чи ні?

— Змирився, бо ти знехтувала моїми запереченнями і зробила все по-своєму. Я не збираюсь тобі особливо дорікати. З успіху справи видно, що ти мала рацію, а я помилявся — це незаперечний факт... Ревнощі?.. Ні, тут щось інше... схоже, але все-таки інше... Питання ось у чому: чого це тільки я помиляюсь, а ти ніколи?..

— Мені важко з тобою розмовляти, коли ти вдаєш із себе жертву.

— Але ж ти сама мусиш визнати, що мені нема сенсу тут жити.

— Гаразд, а якби...— дружина витягує ноги й, нахилившись уперед, обхоплює руками коліна,— якби все було навпаки, що тоді? Припустімо, твоє діло, проти якого я заперечувала, виявилось успішним. І якби з цієї причини я завела розмову про розлучення, що тоді?

— Напевне, мені було б важко тебе зрозуміти.

— Ти страшний егоїст.

— Краще б тобі було важко мене зрозуміти.

— Мені справді важко.

— Але ж ти щойно сказала, що тобі все зрозуміло.

— Просто я хизувалась.

— Он воно що... Виходить, що лише мене закрутило щось непоясненне?

Раптом дружина підводиться і сплескує руками. її очі, що вп'ялись у мене, блищать.

— Я збагнула! Ти покинув свій дім, утік.

— Утік?

Що ж тут дивного? Я знаю і без неї, що мав такий намір. Тож недоречно зараз прикидатися, буцімто це для мене якесь відкриття. Тільки-но я подумав, що її твердження цілком природне, як мене охопила дивна розгубленість. Я раптом відчув болюче приниження, наче мені в обличчя шпурнули недокурки з попільнички... Може, тому що мені здалося, нібито в і н, розшукуваний чоловік, злився зі своєю тінню. Сонце, стаючи щораз яскравішим, надало чорним дверям знадвору зеленого відтінку, а моя тінь, пролягаючи вздовж канапи, вмостилася на кріслі, що стоїть у другому її кінці. Голову відрізано, її не видно.

— Так, я вважаю, що ти втік.

Дружина задоволено киває і пильно дивиться на мене. Наче хоче сказати, що все владнається, як тільки я з нею погоджуся.

— Від кого? Від тебе?

— Ні, не від мене.— Вона рішуче захитала головою.— Від життя... від небезпеки, що можеш зірватися з линви, від боротьби за рятувальний пояс, від безупинної конкуренції... Так чи ні?.. Одне слово, я лише привід...

Різкий, ніби від цвяха, біль у лівому оці вибухнув білими іскрами. Напевне, дає себе знати поламаний кутній зуб. Поки запалення не перейшло на щелепу, треба обов'язково звернутися до лікаря.

— А хіба в житті приватного детектива не доводиться хитрувати, змагатися?

— Реклама змагається на найлюдніших центральних вулицях, а приватний детектив, професійний підглядач,— у провулках. І тут, і там іде виснажлива боротьба, але зміст її різний. Характерно, що ти покинув роботу в фірмі того ж дня, коли пішов з дому... І це найважливіше... Адже одне з двох було в чомусь кращим, і ти міг з ним миритися... Ну, а якщо винне не суперництво?.. Як ти гадаєш?.. Ти вважав, що оскільки ти проти ательє, то навіть якби тобі дозволили тут жити, ти все одно не розв'язав би своїх проблем... То було б життя, проблеми якого можна розв'язати лише завдяки перемозі у фірмі...

— Невже я був таким марнославним?

— Щось у тебе болить?

— Зуб зламався.

— Нічого страшного.— Дружина розкрила на грудях брошку, схожу на коробочку, в якій лежали три білі таблетки.— Це мдя аптечка... Останнім часом у мене знову страшно болить голова...

Ніби тільки цього й очікуючи, з-за портьєри, задкуючи, показалася дівчина. Коричнева спідничка так щільно облягала її тіло, що здавалося, ніби шви от-от розійдуться... Ажурні, лискучі, мов перли, панчохи... Прямокутний, як у військових, комір... Великі грайливі очі... Перламутрові ґудзики на манжетах рукавів... І, нарешті, наповнені по вінця чашки кави. Повернувшись злегка на підборах теж коричневих туфель, вона кинула на мене очима і неквапно, плавно попрямувала до мене. М'язи на її стегнах проглядали так виразно, що здавалось, наче я торкаюсь їх рукою. Я мимоволі захопився майстерністю, з якою дружина скроїла це плаття.

— Може, краще води подати?

— Не треба, вже, здається, біль затих.

За мить болю наче й не було. Дівчина, прикусивши нижню губу, напружено посміхається, але тоді, коли ставить чашки на стіл, здригається і розхлюпує каву. Голосно засміявшись, вона сідає в крісло якраз передо мною. Мабуть, невинність, що допомагає продати свій товар,— це теж мистецтво. Ніби шукаючи у неї підтримки, дружина каже:

— В його кімнаті чисто прибрано, щоб він міг повернутися будь-коли, правда?

Дівчина, безсоромно заглядаючи мені в очі, радісно шепоче:

— Як цікаво... мужчина...

Та все одно я вирішую, що мені нема чого сюди повертатися.

То немов біліє, то немов чорніє — залежно від того, що собі уявляю — висушене сонцем полотно швидкісної автостради... Автомашина мчить із швидкістю дев'яносто кілометрів на годину, на десять кілометрів більшою за дозволену... Мотор деренчить так, немов між лопасті електричного вентилятора встромлено дротину, шини ляскотять, ніби хтось одриває пластир від рани... Все моє тіло просякло шумом, але я нічого не чую, мовби довкола цілковита тиша... В очах відбивається тільки бетонна дорога, що впирається в небо... Ні, це не дорога, а швидкоплинна смужка часу... Я нічого не бачу, тільки відчуваю, як біжить час...

Зовсім не віриться, що десь попереду доведеться платити за проїзд... Не віриться, то й не треба... Ніяк не збагну, чому, власне, я мчу зараз цією дорогою... Вже давно минула та година, коли я мав зайти до контори й зустрітися з шефом... Розмови з клієнткою я теж уникаю... Хіба звідси, де мені не слід бути, можна кудись добратися?.. Порожній час... Безцільно згаяний... Яке марнотратство!.. Натискую щосили на акселератора... Стрілка спідометра повзе й зупиняється на цифрі дев'яносто шість... Вітер починає виривати з рук кермо... Від напруження я майже перетворився в точку... Здається, наче одного дня, якого немає в календарі, я прокинувся в місці, не позначеному ні на якій карті... Якщо цей надмір відчуттів хочете називати втечею, називайте,— мені байдуже... І пірати, що, розпустивши вітрила, випливали в невідомий океан, і розбійники, ховаючись від погоні в безлюдній пустелі, лісах або міських нетрях — всі вони хоч раз десь оберталися на точку... Я — ніхто, і мені не треба співчувати... Бо це так само нерозумно, як людині, що вмирає в пустелі зі спраги, плакати над утоплеником...

Однак, якщо порожній час — це пробудження, то йому на перешкоді відразу стало продовження сну. Будка оплати за проїзд автострадою. Коротке штучне пробудження, і знову довгий сон. Незабаром повертаю назад, до міста. Та чомусь тепер у мене нема того запалу, як перед тим. Може, тому, що мене перегнав червоний спортивний автомобіль, залишивши після себе приглушений свист? Скоріше, мабуть, свідомість того, що повертаюся назад, безнадія, що нічого іншого не залишається, забрали в мене всі сили, і я став схожим на гумовий м'яч, з якого випустили повітря. А може, внаслідок того, що зараз я їду спиною до сонця? Цього разу не дорозі, а небу нема кінця-краю. Синява прослалася по ньому накрохмаленим полотном і тільки де-не-де пливуть хмарки. Ген передо мною на обрії — мабуть, завдяки законам перспективи — скупчуються хмари й небо чорніє. Під тією небесною тінню простяглися вулиці. Ще півгодини тому я не мав наміру до них повертатися, а ось зараз їхні велетенські, вкриті струпами ручиська простягаються мені назустріч. Пірат, що розбив судно об морські рифи, навернений грішник... Невже це тільки міраж?.. Ні, не може цього бути... Адже немає доказів, що покинуті вулиці й вулиці, до яких я повернувся, ті самі... Зміщення, видно, малесеньке, на один мікрон, і, мабуть, тому його важко збагнути... Та навіть між тим, є той мікрон чи ні,— величезна різниця... Якщо раз на тиждень покидати місто й виїжджати на платну автостраду, то за місяць набереться чотири мікрони...