Спалена карта - Сторінка 25

Однак навіть із слабкими м'язами він може перемогти будь-кого, якщо вміє, мов божевільний, відчайдушно орудувати холодною зброєю. В спорті, змаганні, двобої потрібна не лише сила. Бо навіть тигрові важко рівнятися з голодним здичавілим псом.

Та все ж, яка мета у клієнтки? Що спонукало її познайомити мене з цим хлопцем? І чого так несподівано? Не вірю, щоб вона не мала часу заздалегідь мене попередити. В нього такий самий, як у клієнтчиного брата, значок із блискавкою. Мабуть, це емблема "Спілки синів Ямато". Якщо цей хлопець — староста, то хлопчаки перед храмом — особиста гвардія небіжчика... Але стривайте!.. Значок у того хлопця такий, як у клієнтчиного брата, а в "гострого підборіддя" — іншого кольору... В брата голубий, а в "гострого підборіддя" — рожевий... Брат старший, отже, колір не вказує на вік, а на приналежність до певної групи. Може, братова група в "Спілці синів Ямато" має певну самостійність? Чого ж хоче жінка?

Може, вже тут їй спало щось на думку? А може, до останньої хвилини щось заважало їй познайомити мене з хлопцем? А чи не вирішила вона якось скористатися моєю непідготовленістю до цієї зустрічі?

— Старостою може бути кожен?

— Ні.

Його незворушний, діловий тон, звичайно, вдаваний. На обличчі ніякого виразу — здається, він вигладив праскою всі найменші зморщечки почуттів, щоб урівноважити в собі абсолютну покору й абсолютну непіддатливість. З таким партнером не впораєшся, якщо стоятимеш зовні клітки. Нічого не залишається, як ризикнути: залізши в клітку, вкусити його або бути покусаним. Але для цього зараз нема часу...

— Мабуть, тяжко й вам — так раптово загинув старший групи...

— Тяжко.

— Тепер ви самі будете керувати? Чи, може, призначать нового зі сторони?

— Очевидно, розпустять.

— Чому?

— Шеф нашої спілки мав клопіт із старшим нашої групи... Бо підлітків легко вислідити... Чи то втікачів з дому, чи із шайки, яка з них кров висмоктує... А як натраплять на їхній слід, то з рук уже не випустять — морока, та й годі...

Підлітки-втікачі... Серце в мене тьохнуло... Якщо клієнтчин брат був старшим групи підлітків-утікачів, то, природно, і про його втечу мав зовсім іншу думку, ніж я. А вона знала про це? Мабуть, знала, а тому й вирішила познайомити мене з цим хлопцем.

— Я від імені усіх прочитав надмогильне слово.— Ніби силкуючись вирватись із задушливої атмосфери, він безперестанку ворушиться, та раптом зухвало додає: — Всі плакали. Бо наш старший був людяний... І хоч були облави, ні один з нас його не виказав. А зараз ніхто не хоче повертатися додому... Але керівництво спілки цього не розуміє... Ми всі його дуже любили... Просто були в нього закохані... От побачите, так просто це не минеться...

— Але ж злочинця поліція мала б спіймати.

— Не кажіть дурниць! Старшого нашої групи вбили з пістолета. Він став жертвою. Хіба у робітників був пістолет?

— Когось підозрюєте?

— Та як вам сказати...

— Шеф не згоден?

— Може, тому й погрожує, що розпустить.

— Заробіток у вас буде?

— Буде. Наші клієнти — грошовиті люди... Та й наші хлопці гарні...

Здається, я нарешті починаю розуміти, чим займається вся ця компанія. Та от не збагну, чому там, на березі річки, не було нікого з них... Клієнти... Гарні хлопці... Стає зрозуміло... Хлопці, що торгують собою... Отже, клієнтчин брат ловив клієнтуру... Якщо орудувати спритно, закон можна легко обійти... Та не кожен на це здатен... Коли не будеш з підопічними в одній клітці, ролі доглядача не виконаєш... Для успіху треба, щоб вигода йшла в парі з природними нахилами. Роздумуючи, я начебто збагнув, чому похорон справив на мене таке гнітюче враження. Мабуть, ніхто не знає, що робити з цією групою. Ось тому, залишивши тут управителя, керівництво спілки швиденько забралося звідси. Самою вигодою цих розлючених звірів не вдасться перевести в іншу клітку. Якщо ті хлопчаки тебе не люблять, а ти — їх...

— Кожний з вас прикріплений до певного закладу?

— Та що ви! — Його очі недовірливо звузилися.— 3 такими не маємо нічого спільного. Та вам не зрозуміти... Не зрозуміти... Бо до цього у вас душа не лежить... Усі члени нашого клубу — шановані клієнти... Я вам подобаюсь?.. Як дивитесь на мене, серце тьохкає?

— Так, ви вродливі.

— Ну, а моїх побоїв вам хочеться? А пити мою сечу? А лизати підошви моїх черевиків?

Ледве витримуючи його дивовижно твердий, нерухомий погляд, я відповів:

— Та ні, утримаюсь.

— Ну що ж. Тільки осоружні старигани з кишенями, напханими грошвою... Зрідка й актори телебачення...

— Хочу запитати одну річ... Мабуть, знаєте... Останнім часом старший вашої групи нічого не говорив про власника паливної бази?

— Власника паливної бази? Члена нашого клубу?

— Ну, якщо не чули, то нічого.

— Не люблю запитань. Тільки дзвін від них.

— Тоді ще одне, останнє... Де жив останнім часом ваш начальник?

— Він любив справедливість. А тому недовго жив на одному місці.

— Речі в нього були? Скажімо, валізка з найнеобхіднішим...

— Сорочкою, зубною щіткою покористується й викине. Були в нього й дорогі речі. Поносить їх і продасть нам за півціни.

— Та, мабуть, щось залишилося? Наприклад, щоденник із потрібними записами, якого із собою не носив...

— Ніколи не бачив.

— Не думайте, що я на щось претендую. Просто він обіцяв передати мені щоденника однієї людини... для вас з товаришами ця річ нічого не варта...

— Все наше — і постіль, і навіть брильянтин — належало і йому... Він не мав потреби носити щось із собою...

— Ви не могли б вибрати час і ще раз зі мною докладно поговорити?

— Це ні до чого.

— А ваша сім'я?

— Облиште! Всі простаки питають те ж саме.

— Що робив начальник, якщо хтось рвався додому?

— Той чоловік мав безпомильне око.. Тільки-но почне хтось вештатися на привокзальній площі — він його хап! Ніколи не схибить. І до того ж умів навчати. Відразу заняття починало подобатись.

— А що, як колись постарієте?

— Нічого не вдієш. Звісно, від старості нікуди дітись. А тим часом можна пошантажувати давніх клієнтів й обзавестися закусочною чи бензозаправною станцією.

— Ви від самого початку знали, що це за хлопчаки?

— Ага, та якби я про це тільки натякнула, ви з переляку дременули б. Не час було розповідати.

Втягуючи голову в плечі, жінка грайливо посміхається і торкається губами склянки з пивом. І знову кімната за жовтою шторою наповнюється жовтим світлом. Лише чорне траурне вбрання не гармонує з цим кольором — здається, що його вирізали з якогось іншого альбому.

— Я пробував добути той щоденник, та дарма. Чим більше я силкувався витягти з нього слово, тим міцніше він стискав губи...

— Який щоденник?

— Вашого чоловіка. Брат мав сьогодні принести його.

— Ага...

Вона байдуже сьорбає потрошку, мов кошеня, пиво, а мене душить вогонь у грудях і від роздратування перехоплює подих.

— Зовсім недавно я їхав швидкісною автострадою.

— Ну й що?

— І коли мчав, то думав: от було б чудово, якби міг їхати отак вічно. Тоді мені здавалося, що справді зможу. А от зараз, як пригадаю собі тодішній настрій, відчуваю, наче мороз іде поза шкірою. Якби справдилося моє бажання... Якби я мчав і ніколи не міг доїхати до касової будки... Жінка підводить обличчя від склянки.

— Так-то воно так, але проїдете півдня — і бензин закінчиться.

Наші погляди якось дивно переплелися в повітрі. Здавалось, вона не розуміє ні моїх, ні своїх слів. І лише помітивши моє збентеження, похопилась і сказала:

— Дивно... Але ж мій чоловік теж, здається, часто користувався швидкісною автострадою... Випробовував на ній полагоджені машини. Казав, що ввечері, коли внизу стемніє, а на вершечках будинків горить червоне світло, від швидкої їзди на автомобілі крутиться голова.

— Мабуть, і я про це розповідав...

— Казав, що коли проїжджаєш по автостраді сотню, тисячу разів, починає здаватися, ніби кількість виходів з неї стає дедалі меншою, аж поки нарешті виявляється, що тебе в ній замкнуто...

— Коли мчиш, сама думка про зупинку неприємна. Хочеться, щоб той^стан ніколи не переривався. А коли автомашина зупиняється, то досить уявити собі, що ти міг би не зупинитися, і тебе проймає жах. Між швидкою їздою і думкою про неї страшенно велика різниця.

На жінчиних губах заграла легка усмішка. Навіть звичайний усміх був зараз недоречний, а тим паче навмисний, розрахований на те, щоб до мене підладитися. Опустивши очі, вона довела мене до розпачу, наче комівояжера, якому з надмірною чемністю показують на двері.

— Тож, мабуть, не варто приділяти тому щоденнику великої уваги,— веду далі за інерцією.— Зрештою, щоденник — це лише мрія про швидку їзду, а ваш чоловік справді поїхав.

— А-а, ви все про щоденник...

— А ви про що думали?

— Думала, буде розмова про чоловіка й жінку.

Вона кидає ці слова недбало, наче мандаринову шкурку, і знову опускає неуважний погляд у склянку.

— Про зміст щоденника ви що-небудь знаєте? — Я починаю дратуватись.— Чому ви такі байдужі до чоловікового щоденника? Не розумію, за кого ви побоюєтесь?

— Але ж, здається, брат не надавав йому особливого значення.

— Ви настільки йому довіряли?.. Більше, ніж собі?..

— І от врешті я залишилася зовсім самотня. Заплющивши очі, жінка ледь-ледь похитується і, здається,

що забула про моє існування. А десь глибоко в її серці, напевне, завиває вітер і шумлять хвилі.

— Ну що ж, робіть, як хочете. Я не уявляю собі, якої думки ви про брата. Але невже ви не знаєте, за яких обставин сталося нещастя?

— Так, так, я мушу вам це показати...

Вона виймає з великої білої прямокутної торбинки, що трохи не пасує до її траурного одягу, пакунок, загорнутий у газету, і кладе його на стіл. Незграбної форми, обшарпаний, він стукає об дерево — і відразу стає ясно, що в ньому щось важке.

— Що це таке?

— Чоловік, який недавно заговорив зі мною... пам'ятаєте, такий неголений...

— Ага, власник мікроавтобуса, що саме торгував тоді, коли стався той випадок на березі...

— Казав, що це пам'ятка про брата. Напіврозгорнутий газетний пакунок рветься,— і з нього

вистромлюється чорно-блискуча металічна трубка. Пістолет! Подумавши, що краще не залишати на ньому відбитки своїх пальців, я через газету хапаю за дуло й підтягую пістолет до себе. Із згортка на стіл покотилося щось подібне до маленького золотистого ґудзика. Той самий значок.

— Що це таке?

Вона зберігає цілковитий спокій, і я бентежусь.