Спалена карта - Сторінка 26

Що за жінка! Який світ їй здається звичайним?

— Ви не знаєте? Шестизарядний браунінг. Іграшковий.

— Іграшковий?

— Гляньте, дуло забите.

Я подивився — вона сказала правду. Та ні кольором, ні формою, ні вагою той пістолет зовсім не відрізнявся від справжнього. А надто холодом безживного, промащеного вигину над спусковим гачком. Психологічний ефект від нього напевне не менший, ніж від бойового.

— Той чоловік казав, що нібито брат тільки роздратував своїх ворогів цим пістолетом.

— Дивно... Він дременув раніше від мене... Що ж тоді міг бачити?

— Розповідав, що поставив автобус в безпечне місце й вернувся назад.

Ну що я мав на це відповісти? Адже я повинен був щось зробити — збігати до будівельної контори коло робітничих бараків чи звернутися до поліції. Та я лише накивав п'ятами. В мене не знайшлося хоч би стільки доброї волі, як у власника мікроавтобуса, і я залишив клієнтчиного брата на поталу.

— А я вже не повертався...

— Йому, здається, проламали голову каблуком.

— Дивно... А от староста групи щойно казав, що начебто застрелили.

— Не вірте тим хлопчиськам! Власна вигадка відразу обертається для них на правду. І поліція підтверджує, що його добили до смерті.

— У цьому вони схожі на вас.

— Невже?

— Поліція не питала вас про вашого чоловіка або про мене?

— Начебто ні...

— Зрештою, це не має особливого значення.— Розсердившись, що пістолет завів мене в оману, я навмисне залишаю на ньому відбитки пальців.— Однак я сумніваюсь, чи братове заняття було таке ж невинне, як цей пістолет.

— Звичайно. Але цей пістолет раніше належав чоловікові.

— Чоловікові?.. Навіщо він йому здався?..

— Він його десь купив і похвалився братові, а той забрав у нього і насварився.

— Теж дивна історія. Якщо врахувати, чим займався брат, то він не мав права дорікати чоловікові за іграшковий пістолет. Усе мало б бути навпаки. А ви знаєте, що брат робив на тому березі, де вчора сталася трагедія?

— Загалом...

— Збирав плату і відкривав деякі заклади для робітників... У мікроавтобусах, розумієте?.. Якби там давали тільки пити й закусити — ще нічого... А то тримав жінок і спонукав їх до проституції...Ви про це знали?

— Так, загалом...

— Скажіть, які стосунки були між братом і вашим чоловіком? Я не уявляю собі, що їх можна вважати людьми з однаковою натурою. Як вас послухати, то виходить, що вам немає чого закинути братові...

— Здається, я розумію... Брат не міг допустити, щоб чоловік жартував таким чином... Напевно...

— Чому він його застерігав?.. Хіба мав на це право?..

— Право? Коли кажуть про право...— Жінка встромила палець у склянку й облизала з нього піну.— Який дивний збіг випадковостей!.. Якщо через той іграшковий пістолет вбили брата... то, виходить, ніби це зробив чоловік...

Здається, наче на її обличчі вживаються разом і цілковита байдужість, і готове от-от вирватися назовні напруження. Жінка з усієї сили стримує в собі відчайдушний зойк, і те її зусилля зненацька пронизує мені болем груди. Мабуть, настала моя черга розгубитися.

— Не перебільшуйте... це звичайна випадковість.

— Швидко викиньте його. Я ненавиджу, ненавиджу таку іграшку...

— Заберу собі. А значок?

— І його... можете викинути...

— О шостій я мушу з вами попрощатися...

— То, може, вип'єте ще склянку пива?

— Я краще переглянув би фотоальбом, якщо маєте.

— Фотоальбом?

— Ага, з родинними знімками...

— Маю... але вам буде нецікаво...

Підвівшися з крісла, жінка дістала з книжкової полиці позаду себе великий альбом у футлярі. На футлярі друкарським способом надруковано: "Зміст спогадів". Та коли я придивився, мені здалося, що напис не надруковано, а приклеєно ієрогліфи, вирізані з якогось журналу.

— Дивний заголовок, правда?

— Властива йому вишуканість, от і все.

А чи справді це властива саме йому вишуканість?

— Його фотознімки теж, мабуть, вишукані?

— Хто його зна...

— Які фотознімки цікавили його останнім часом? — ризикнув я спитати, перегортаючи першу сторінку альбому.

— Ну... захоплювався кольоровими знімками і, здається, часто навідувався до фотолабораторії... Якось хвалився, що зумів сфотографувати на поверхні калюжі щось схоже на веселку.

Веселка?.. Отже, вона не здогадується про фотознімки натурниць... Але про це, мабуть, ще не слід говорити... На першій сторінці збляклий портрет старої жінки... Тлом служать наче намальовані море й скелі — з усього видно, що фотознімок зроблено в період Тайсьо

— Це моя свекруха, що живе в провінції зі своєю дочкою,— пояснює жінка, заглядаючи в альбом, а мої ніздрі лоскоче запах її волосся, що виблискує від світла знадвору.

На першій сторінці закінчуються фотознімки, що стосуються тільки його самого; з другої я переношусь у часи, коли вони вже одружилися. Переді мною занадто пишний і невиразний фотознімок молодят...

— Фотографій чоловіка до одруження немає?

Тайсьо — період японської історії (1912—1925 роки).

— Старих не залишилося. Вони зберігаються у свекрухи.

— Чому?

— Тому, що ми не дуже сумували за минулим... Перегорну сторінку,— і щоразу передо мною інша епоха.

Та завжди найбільше місця займають її портрети. Видно, зниклий чоловік здавна захоплювався фотографуванням — усі вони виконані в так званому художньому стилі з використанням незвичайних ракурсів. Однак мене дратувало не стільки це, як її викличні пози. Обличчя жінки, що зосереджено чепуриться перед дзеркалом. І в той же час обличчя жінки, що напевне згадує про іншу людину, спрямувавши погляд кудись у далечінь, опустивши в задумі вії, і всміхається, злегка розтуливши губи. Та ще більше мене вразив силуетний знімок, на якому крізь сорочку проглядали обриси її тіла. Дивна жінка! Зрештою, запитання треба поставити так: в і н її фотографував чи, може, вона фотографувалася?

Серед таких знімків зрідка траплялися й інші, що розповідали про його сім'ю. Ось на одному вони, вже одружені.

зняті на згадку про відвідини материного дому... Провінційне містечко... Фасад бакалійної крамнички, де продають також сигарети... Видно, це було влітку... Посередині лавки сидить його мати, праворуч — в і н з дружиною, ліворуч — його сестра з чоловіком... Усі радісно всміхаються, тримаючи в руках чашки з водою, в якій плаває струганий лід. Раптом мій погляд зупиняється на обличчі його сестри та матері. Чи є між ними трьома щось спільне? Якась погана ознака, що провіщала б його втечу?.. Заховане в крові божевілля, абощо?.. От би зараз пригодилося збільшувальне скло...

А от іще одна фотографія: в і н порається у якомусь садку коло дерев.

— Ви жили там перед тим, як переселилися сюди?

— Ага, тоді, коли він був представником фірми "Дайнен".

— Чому він перейшов на цю роботу?

— До того він теж працював в одній фірмі, але вона збанкрутувала, тож деякий час перебивався продажем журналів. Та от чисто випадково колишній братів однокурсник продав землю й відкрив крамницю, а місце представника фірми "Дайнен" відступив чоловікові.

— А гроші?

— Виплачували щомісяця. Минулого літа розрахувалися повністю.

— І тепер ви вже не підтримуєте стосунків?

— Від самого початку всі переговори вів брат.

— Отже, всі документи були оформлені на брата?

— Справді, як же це було?.. В усякому разі, на посаду начальника відділу фірми взяли саме чоловіка. Так що тут, думаю, все ясно.

— Звичайно, без комісійних не обійшлося?..

— А-а, он ви про що...— Жінка втомлено всміхається і доливає в обидві склянки пива, мені й собі.— Знаєте, ми... я з братом... рано втратили батьків і мусили пробиватися в житті одні-однісінькі, без сторонньої допомоги... Отож як когось із нас ображали, другий накидався на кривдника, наче то знущалися над ним самим. Навіть після одруження, думаю, нічого не змінилося. Правду кажучи, чоловік одержав посаду в головній конторі фірми теж завдяки братові... Це точно... Щоб не потрапити в скрутне матеріальне становище, ми вирішили не обзаводитися дітьми, поки не забезпечимо собі страхування, пенсії на старість і чистої місячної платні більше шістдесяти тисяч ієн... Тому лише тепер я була б на восьмому місяці вагітності...

— Тепер?

— Якби не скинула дитини...

— Чоловік знав, що ви завагітніли?

— Звичайно.

— Чим брат займався перед тим, як вступив у цю організацію?

— В університеті за надто активну участь у студентському русі його виключили... а може, він сам покинув... Перебивався сяк-так, але підходящої роботи не знаходив... І тільки недавно став особистим секретарем у якогось члена муніципалітету...

Нарешті, майже в кінці альбома я натрапив на фотознімок, який мені найбільше хотілося побачити. Фотознімок клієнт-чиного брата. Тло — той самий садок, поруч брата старий автомобіль з піднятим капотом. Чоловік на циновці під машиною — очевидно, він,— впершись ліктями об днище, ніби щось говорить шурякові, а той сміється на весь рот. Однак його розгублений погляд спрямований на об'єктив. На ньому сорочка з короткими рукавами, на ногах гета. Видно, що почувається як удома.

Я починаю занепадати духом. Замість полегшення, мене охоплює розпач — так, наче мої сподівання не справдилися. Чіткого підтвердження своєї підозри я не одержав. Підозри, що вони не єдинокровні, а самозвані брат і сестра. Щоправда, в домовій книзі записаний чоловік з таким іменем і прізвищем, однак зараз немає можливості це перевірити. А от атмосфера, яка панує на цьому фотознімку, принаймні на сімдесятвісімдесят процентів свідчить, що він її брат. Моє припущення, як у читача страшних детективних романів, що той чоловік не доводиться їй братом, а, перебуваючи з нею у таємній змові, зігнав його зі світу,— розсипається на порох.

— Ваш чоловік начебто жив з братом у злагоді?

— Ага, залежно від настрою — то граються, то воюють між собою, мов цуценята...

— Цю фотографію зроблено тоді, коли брат уже був в організації?

— Здається, був...

— А як до цього ставився ваш чоловік?

— Зрозуміло, не схвалював братового вчинку... Але ж не мав права втручатися в чужі справи...

— Тоді скажіть... може, це надто сміливе запитання... вас і вашого чоловіка брат вважав одним нерозривним цілим чи розрізняв — ви були для нього рідною, а чоловік рідним у лапках, тобто чужим?.. Інакше кажучи, коли між вами виникала суперечка, він виступав у ролі третейського судді чи відкрито ставав на оборону ваших інтересів?..

— Ви знаєте...