Спалена карта - Сторінка 29

Чотири рази я помилково звертав за ріг, а тому спізнився майже на двадцять хвилин.

— Нічого страшного. В цих підземних переходах важче розібратися, ніж у моїй карті-схемі.

— Це теж погано.— Підійшла офіціантка в білій сукні, і я замовив каву.— Я навіть припускаю, що з допомогою такої схеми Немуро-сан так і не добрався до місця зустрічі.

— Ви перебільшуєте. Я чекав на нього рівно годину й десять хвилин. Хоч би яка заплутана була карта, все ж по ній можна зорієнтуватись. Тим більше, що й назву кав'ярні ясно видно...

— І того ранку на вулиці була така ж штовханина?

— Зранку буває ще й не так — людський вир заповнює все, землі не видно.

— Але ж і сьогодні велика метушня.

Я пригадую собі тишу в клієнтчиній кімнаті, й мені здається, що повертаюся на три-чотири години назад у минуле. Оскільки звідси кахляні колони на кахляній підлозі між проходом і сходами здаються стіною, а кожен відвідувач може вільно вибирати собі покручений шлях, то майже не відчувається, що він звідкись і кудись іде.

— В цей час відвідувачі найцікавіші. І хода, і вираз обличчя у кожного свої...

— Може, насамперед покажете мені обіцяні фотознімки?

— Чи зручно, в такому місці?.. Вони надто відверті.

— А я не збираюсь їх комусь показувати.

— Справді, але...

З таємничим виглядом Тасіро-кун простягає мені квадратного конверта. В конверті паперовий пакет, скріплений клейкою стрічкою, у пакеті шість фотознімків, перекладених цупким папером.

— Усі кольорові.— Нахиляючись уперед, Тасіро-кун стишує голос.— Погляньте, які різноманітні пози... Якщо порівняти з тим, що публікують у журналах професійні фотографи, то вони набагато сміливіші. Натурниця трохи гірша... хоч і повна, але ноги тонкі, а тому вона схожа на комаху. Враження, однак, справляє сильне... А волосся, погляньте... для журналу не годиться...

— На всіх знімках вона сфотографована тільки ззаду? Чи, може, ви вибрали лише такі?

— Мабуть, у начальника такий смак. Чомусь на всіх знімках видно жінчину спину.

— Натурниця начебто всюди та сама.

— А те волосся жахливе. Схоже на кінський хвіст.

Справді, знімкам не вистачало виразності, властивої фотографіям професіоналів, які на щось натякають, і глибокого проникнення в образ. Можливо, винна в цьому погана освітлювальна апаратура й недостатня майстерність фотографа. Одне слово, знімки вийшли надзвичайно банальні. Крім того, натурниця завжди займала всю площу фотокартки, не залишаючи навколо себе вільного простору. Мабуть, не варто дорікати й о м у за це, бо, очевидно, його цікавила не композиція, а фотографоване тіло. А проте в цих шести фотознімках, напевне, був якийсь прихований задум. Якусь мету в і н переслідував. Адже фотографував не просто голу жінку, а натурницю. Крім того, на кожному знімку вона сфотографована ззаду,— щоправда, завжди в іншій позі,— і зовсім ясно, що вся його увага звернута на плечі, стан і стегна. Обличчя натурниці не видно. Розсипане на потилиці волосся наполовину випало за кадр або заховалося за зігнутою спиною. Коли я почав перевіряти Тасірове зауваження, що натурниця, мовляв, повна, але тонкі руки й ноги роблять її схожою на комаху, то впевнився, що причина цього не в її фізичних вадах, а в навмисно вибраному ракурсі. Скажімо, на фотознімку з "кінським хвостом" білі п'ятки у натурниці, що навколішках повернулася стегнами до об'єктива, в його нижніх кутках збільшені до таких розмірів, що навіть при поганій різкості видно, немов крізь лупу, пори. А ще впадало в очі, як натурниця вчепилася в стегно однією рукою, такою широкою, що, здається, могла належати чоловікові, але вона тоншала й наче всихала при переході від зап'ястя до ліктя. З усього видно, що це наслідок використання ширококутового об'єктива. Найпростіше припустити, що, схильний до техніки, він і цього разу мав щось на меті.

Та який той задум? Якби це був витвір клієнтчиного брата, то ще можна було б зрозуміти оту жадобу розчленувати, принизити жінку. А так... У всякому разі, моя клієнтка — не огрядна потвора, якій чоловік хотів би помститися. Скоріше вона схожа на загадковий малюнок. Намагаючись усе збагнути, я відчуваю безсилля і роздратування — зрештою, іншого й бути не може. З якого дива в і н захопився таким заняттям?

— Як звати натурницю?

— Саеко... Казала, що їй двадцять один рік, а мені здається — двадцять п'ять — двадцять шість.— Підсовуючи окуляри вгору, сердито відповідає Тасіро.— Обережно, офіціантка йде.

Перевернувши складені докупи фотознімки, я підвів очі й побачив, що на площі під стовпом навпочіпки сидить якийсь літній чоловік і байдуже озирається навколо. Поли його пальта спадають складками на кахляні плити, і, судячи з тих складок, воно пошите не з дешевого сукна. Шкіряний портфель поруч нього показує, що це звичайний службовець. Офіціантка ставить на вкритий склом стіл каву, під горнятком з молоком кладе рахунок. Літній чоловік під стовпом невидющими очима позирає на безладний і безперервний людський потік так, наче споглядає краєвид. Ні, він нікого не шукає, але й не жде, що хтось його розшукуватиме. Своєю поведінкою в такому місці він скоріше нагадує розгубленого волоцюгу. Цей простір призначений лише для того, щоб по ньому йти. Щоб наблизитись до своєї мети, йти крок за кроком, перейти і зникнути. Для всіх, крім злодіїв, агентів поліції й фоторепортерів, це, так би мовити, порожній, мертвий світ. Чим довше я дивлюся на того чоловіка, тим більше він здається мені якимсь незрозумілим і фальшивим. Однак той дивний чоловік перехожих начебто зовсім не цікавить. Мабуть, тому, що в їхніх очах він — частка порожнечі, що зникає за кожним кроком, як візерунки на кахляних плитах.

Зненацька я подумав: а що як той чоловік умирає? Розпухлий язик, забивши горло, не дає можливості просити допомоги і тільки в очах проглядають передсмертні муки. Та марно. Тут ніхто не зупиниться. Хоч би скільки він благав очима, ніхто не зверне уваги на неіснуючу людину.

Та от, ніби й нічого не сталося, він швидко підводиться і пірнає в людський натовп.

— Правда, останній фотознімок... гадаю, дуже неприємний... Видно, і в фотографа, і в натурниці з нервами негаразд...

Слово "неприємний" сюди не підходить. Якщо говорити про його відвертість, то є скільки завгодно ще більш нескромних. Суцільне чорне тло, а на ньому жінка навколішках, центр ваги її нахиленого уперед тіла перемістився на ліву ногу, пасмо волосся проходить між ногами, і права рука притримує його на попереку. Поза настільки неприродна, що навіть не хвилює. Хоча це лише фотографія, але вона викликає насамперед обурення проти фізичного знущання над натурницею. Плоский поперек ніяк не в'яжеться із повикручуваними ногами й руками і так само невиразний, як панцир краба. Під тим панциром жінка приневолена до майже неможливої пози. Зовсім незрозумілий фотознімок. Просто неприродний і, не збуджуючи ніяких еротичних відчуттів або садистських бажань, лише вражає своєю дисгармонією, як квітка, поставлена у вазу корінцем догори. От тільки одне дивне: як це вона скорилася. Та якщо в і н хотів похизуватися своєю владою над натурницею, то дещо начебто стає зрозумілим...

— Тасіро-кун, ви, очевидно, вирішили показати мені натурницю, щоб тим самим якось допомогти...

— Ні, я мав на увазі не це. Просто вважав своїм обов'язком відкрити вам невідому сторінку життя свого начальника...

— Видно, начальник відділу дуже вам довіряв, якщо доручав зберігати фотознімки.

— Треба сказати, що в особистих взаєминах Немуросан був перебірливий. До людей, як правило, ставився приязно, але в душі, мабуть, не довіряв нікому.

— Найближчим часом мені не завадило б побувати у вашому домі. Може, серед предметів, відданих вам на зберігання і, на ваш погляд, нічого не вартих, я несподівано натраплю на якісь важливі сліди.

— Ні, правду кажучи...— Розгублені очі за скельцями окулярів зменшуються і пірнають углиб.— Ці знімки були не в моїй кімнаті. Я ж вам учора казав, що Немуро-сан наймав фотолабораторію, там у нього стояла шафка для особистих речей...

— Тї, очевидно, замикали?..

— Звичайно, все-таки шафка...

— Як же ви її відімкнули?

— Відмичкою... Бо це лабораторія мого знайомого...

— Отже, відкрили без дозволу?

— І цю газету, чесно кажучи, я знайшов у шафці. Чи вам не здається, що в цій обставині є глибокий зміст? Газета датована кінцем липня або початком серпня. Саме тоді зник начальник відділу. Може, це вона спонукала його до втечі? Якщо пропало безвісти вісімдесят тисяч чоловік, то йому могло здатись: яке значення має той факт, коли до їхнього товариства долучиться ще один утікач?..

— Все-таки ви відкрили шафку без дозволу?

— Та це ж заради Немуро-сана... Я вважаю, що виламувати двері в кімнату, де людина відбирає собі життя,— це не злочин.

— Звичайно, я не збираюсь вам дорікати. Просто мене цікавить сам факт.

— Чому?

— Скажіть, чому ви не розповіли мені про ту паливну базу з самого початку? Тільки не кажіть, що ви не знали. Вам бракує щирості. Може, приховуєте ще щось важливе?

Бліде юнакове обличчя вкрилося фіолетовими плямами. Випнувши губи й зухвало розправивши груди, він промовив:

— Як ви можете? Ви ж топчете добрі наміри людини.

Адже ці фотознімки я з власної охоти... без ніякої винагороди... Якби я промовчав, ви б нічого не знали... Не треба казати дурниць.

— Дивні речі від вас чую. Хіба ви не користувалися довір'ям у Немуро-сана? Тож зовсім природно, якщо з власної охоти мені допоможете.

— Ні, не все так просто, як вам здається,— прикусивши верхню губу, Тасіро-кун хмурніє.— Ви так кажете, бо до цього вас зобов'язує професія... Не штука людину переслідувати... Іноді треба допомогти їй сховатись.

— Але ж не завжди людина зникає з власної волі. її можуть убити або силоміць кудись затягти...

— Не розповідайте мені небилиць, яким і діти не повірять.

— Виходить, ви його переховуєте?

— Та хіба я на це здатний? Особисто я хотів би, щоб Немуро-сан повернувся додому. Та я не маю права таке казати. Якби часом з ним зустрівся, то не знаю, чи посмів би окликнути... навіть, коли б хотів... Звичайно, якби трапилась нагода, я б залюбки з ним побалакав і пообіцяв мовчати як риба... Мабуть, природно, що він мене цікавить... Сильна людина... Я такого не зміг би...

— Для цього не треба особливої сили.

— А ви змогли б?

— На жаль, я ще не став начальником відділу.

— А я не зміг би...