Спалена карта - Сторінка 31

Чи, може, вам байдуже, що заплатили?

— Хай вас це не турбує.

Насмішкувато хмикаючи, вона сідає на табурет, і в цю мить накидка спереду розходиться, оголюючи майже до стегна одну ногу. З її обличчя і з того фотознімка, спотвореного фотоапаратом, ніхто б і не здогадався, що в неї такі гарні ноги. І хоча шкіра на них вже не дуже біла, вони прекрасної форми, розвинуті, як у спортсменки. Як би там не було, а його пристрасть до фотографування спини, що вилучала з кадру навіть такі ноги,— незрозуміла. Мабуть, за чисто професійною звичкою виставивши довгу голу ногу, Саеко кінчиком сандалі постукує в такт музиці об стойку і каже:

— Бармен, стежте за часом. А вип'ю я чогось найслабкі-шого — джинфізу, чи що.

— Мені вас рекомендував один чоловік на ім'я Немуро.

— Який чоловік?

— Мабуть, ви його знаєте. Він мені показав ваші фотознімки. Від першого до останнього.

— Який мене знімав?.. Ага, той клієнт, що мене забирав... Ви, очевидно, знаєте, що в студії фотографувати не можна.

— А що ж там роблять?

— Ясно що. Оцінюють красу мого оголеного тіла. Тільки очима.

— Але ж пози на тих знімках чого тільки варті! Аж дух перехоплює.

— Ага, тутешні жовтороті на таке не здатні. Та останнім часом я не їжджу фотографуватися. Вирішила заміж вийти. А коли їдеш зніматися, все може статися, хіба ні? Та й нареченому неприємно.

— Вітаю вас! Але якщо так станеться, то багато ваших клієнтів будуть засмучені.

Зберігаючи цілковитий спокій, бармен ставить перед жінкою коктейль. Бульбашки лопаються, і його поверхня скидається на глибоке озеро, з якого піднімається білий туман. Тасіро-кун уже випив свою склянку й тепер, запхавши в рота чималий шматок льоду, неуважним поглядом водить довкола — незрозуміло, слухає він нашу розмову чи ні,— подумки простягаючи руки до юрби схожих на привиди жорстоких перехожих, що переганяють його і залишають позаду... Я теж випорожнюю одним духом склянку і замовляю у бармена ще одну... Тасіро-кун злякано подивився на мене.

— Мабуть, Немуро-сан особливо засмутився...— Я підвищую голос, щоб перекричати музику, і, судячи з того, що Тасіро-кун ніяк не реагує на мої слова, догадуюсь, що стіна, створена музикою, грубша, ніж могло здаватися, отже, зміст нашої розмови до нього не доходить.

— Може, сказати, щоб трохи стишили музику?

— Ні, не треба. І в голосній музиці є свої переваги.

Із глузливою посмішкою на устах дівчина, спираючись руками об стойку, підтягується і, високо піднявши голе коліно, закладає ногу за ногу. Стегно, ставши від напруження принаднішим і товстішим, заповнює увесь простір від стойки до табурета. Переважившись тілом на лікоть руки, яка тримає склянку, дівчина подається грудьми до мене так, що відстань між нами скорочується приблизно вдвічі.

— Той клієнт — це ваш сусід?

— Ні, не він. Та, здається, і він тут не вперше? Пригадуєте?

— Та хіба запам'ятаєш обличчя кожного клієнта? Коли на тебе спрямовують юпітери, очі наповнюються світлом, і клієнт зникає, як ворона в нічній темряві.

— А все-таки фотознімки Немуро-сана жахливі. — Я нишком погладив жінчине стегно пальцем і, не відчувши ніякого опору, кладу долоню на округлу поверхню ноги, а через жінчине плече бачу, як Тасіро-кун умить відвернувся й припав губами до щойно принесеної склянки.— Хіба те, що ви дозволяли йому робити такі знімки, не є доказом близьких стосунків між вами?

— А яка робота в цього чоловіка?

— Начальник нашого відділу.

— Он що... Ну, простому службовцеві це не під силу... За виїзди я беру дорого... Зате роблю все, що тільки попросять...— Дівчина, що досі сьорбала коктейль потрошку, вихилила одним духом склянку й замовила в бармена ще одну.— Однак незабаром я вийду заміж. І мені хочеться влаштувати пишне весілля. Кімоно нареченої позичати не буду, а куплю власне. В найдорожчий готель зберу подруг — нехай задурно п'ють цілісінький вечір...

— Яких подруг? Натурниць? А наречений знає про вашу роботу?

— Не ваше діло.— Видно, мої слова зачепили дівчину за живе, бо вона роздратовано відштовхнула мою руку.— За таку важку роботу не беруться заради хизування або примхи. Про що я тільки не мріяла. Але щастя розминулося зі мною. Однак я не здалась. Якщо ви мене жалієте, то б'юсь об заклад, що в мене на ощадній книжці більше, ніж у вас. На рекламуванні універмагів по продажу товарів у кредит або на показі купальників виставляєшся справжньою панночкою, та гаманець у тебе все одно буде порожній. Займатися такою справою можна років до двадцяти п'яти — до двадцяти шести найбільше, а тому на книжку нічогісінько не відкладеш.

— Мабуть, і наречений вами пишається.

— Авжеж, збитків через мене не матиме. І витрати на весілля, і завдаток за квартиру — все я оплачу. Вмовляти, щоб мене взяли заміж,— ні, це вже вибачайте.

— Виходить, ті фотознімки набрали тепер особливої цінності.

— Ви так хвалитеся, а я не знаю, що то за фотознімки.

— Ті, де ви зняті зі спини. Мабуть, пам'ятаєте?.. Ось такі.

Я витягаю один із кількох, приготованих у кишені, й тицяю його дівчині під самий ніс. І відразу її обличчя міняється, а голос звучить незгідливо й суворо:

— Звідки видно, що це я?

— Видно...— Я знову кладу руку на її ногу і через долоню ніби поглинаю співрозмовницю.— Ну, передусім те волосся...

— Волосся? — Зненацька дівчина заходиться істеричним сміхом, потім так само раптом підозріливо насупила брови.— Таке скажете... На прохання клієнта, звичайно, не завжди, ми користуємося накладним волоссям. Ось і для цього фотознімка він попросив начепити довге і чорне...

Нараз дівчина обернулася до Тасіро, і, труснувши довгим розпущеним волоссям, тицяє йому його в обличчя. Високим різким голосом вона щось сказала, та я не можу нічого зрозуміти. Я ще не встиг розгледіти вираз його обличчя, як воно сховалося за головою дівчини. Он що, накладне волосся?.. Однак цього ще не досить, щоб довести, що натурниця на фотознімках і ця дівчина — не та сама особа. Адже не можна сказати, що й з допомогою накладного волосся не вдається зробити тієї дивної пози з "кінським хвостом"... Для цього досить, наприклад, притримувати волосся зубами, але так, щоб цього не було видно...

— Мушу сказати, що ваша необгрунтована підозра мені не подобається.— Порівнюючи біле, майже прозоре стегно з просинню жилок і мою руку, схожу на червоного павука, я відчуваю приємне заспокоєння, а дівчина далі нападає на мене: — Якщо ви вважаєте, що мої фотознімки незвичайні, то не помилилися. Та невже ви думаєте, що ми дозволяємо фотографувати себе так, щоб пізніше нас упізнали? Ні, ми не такі простачки. Ось подивіться, і все зрозумієте.

Дівчина раптом занурює пальці обох рук у волосся, зриває його, мов шкурку стиглого персика, і сильно вдаряє мене довгим пасмом, що ніби стало окремою живою істотою, по передпліччю, а потім, поклавши перуку на ногу, завзято чухає коротко підстрижену руду голову. Схилене над умивальником барменове обличчя ледь-ледь змінює позу, і тепер його профіль, ставши на диво широким, застигає. На скроні — мабуть, від світла — залягла тінь, схожа на заглиблення або шрам. Його похмура незворушність — це лише зовнішня особливість його обличчя чи, може, ознака невиліковної хвороби, що проникла під шкіру й до самого серця? В усякому разі, мені не слід тут гаятися, нехтуючи цією пересторогою. Коли я забрав руку, дівчина, здригнувшись, звела коліна і глянула на мене, як на ворога.

— Видно, нема надії, що ви запросите мене на весілля?

— Що ми будемо робити? Якщо не поспішимо до фотостудії, то часу зовсім не залишиться.

Скінчилася пластинка. Миттєва тиша розриває вуха, а останні слова дівчини, ніби крила велетенського птаха, повисають над баром. Двоє чоловіків за столом поблизу дверей здивовано повертаються в наш бік. Та от музика знову заграла — тепер уже сумно бренькала гітара,— наче розріджуючи навколишнє повітря, яке не може відгородити нас від зовнішнього світу. Допивши залишки саке з содовою, я встаю з табурета.

— Вибачайте. Я згадав, що маю термінову справу.— Поверх обіцяних двох банкнот по тисячі ієн кладу стовпчиком додатково кілька стоієнових монет.— Гарно провів час, але, на жаль, мушу йти. Здається, залишилося трохи оплаченого часу, то, якщо не заперечуєте, я віддам його Тасіро-кунові. У вас, видно, ніяких рсобливих справ нема?

Обличчя та шия сп'янілого Тасіро налилися кров'ю, і лише кінчик носа та підборіддя залишилися білими, наче їх притиснули до шибки. Він мовчав і таким дивним способом нарешті дав зрозуміти, що погоджується.

— Ви, напевно, неодружений.— Дівчина відверто глузувала з молодого службовця.— Та все ж мали б знати, що ґудзики на сорочці треба пришивати нитками одного кольору. Щоб людей не смішити.

Однак Тасіро, витираючи кінчиком пальця запітнілі окуляри, стоїть мовчки. Так само мовчки бармен опускає переді мною, мов сніжинку, рахунок за випите і перед тим, як узяти гроші, дає решту. Пройшовши мимо столика, за яким двоє чоловіків ведуть важливі переговори, я вже наближався до дверей, коли мене нечутно нездогнала дівчина. Запах дешевої косметики викликав в уяві ліжко вбогої жінки.

— А все-таки я пришлю вам запрошення на весілля,— сказала вона майже пошепки і на мить розгорнула поли накидки. Дівчина була голісінька. Гладка, але не пружна, а наче налита водою. Судячи з пушку внизу живота, вона справді зовсім не та, що позувала для фотографій.

— Така робота,— і дівчина вдавано сміється.— Ви можете не повірити, але совість у мене чиста. Та все одно моєму нареченому не хочеться, щоб я сюди ходила. Бо найголовніше для сім'ї — її надійність. Може, перед тим як я вийду заміж, ще раз зайдете?

Тасіро стоїть на одному місці, як велика театральна лялька. Злегка потиснувши жінчину руку на прощання, штовхаю двері. Вони знавісніло ячать, мов сполоханий птах, а холодний вітер уривається за комір і в рукави. Музика віддаляється, і що крок, то все більше її заглушує шум сірого міста. Тануть, розпливаються у тій пітьмі і мої почуття. Я прискорюю ходу і, прямуючи під небо неонових ламп, намагаюсь якомога швидше йти в ногу з перехожими...

Однак чим більше я пришвидшую кроки, то відчуваю, як хтось інший, невтомно переслідуючи свою мету, намагається мене догнати. Людей на тротуарах мало, зате потік таксі перед кінотеатром майже безперервний...