Спалена карта - Сторінка 32

Та я все йду... Може, тому, що нема вільних таксі... А може, хочу, щоб людина за моїми плечима якомога скоріше мене наздогнала.

Нарешті я чую уривчасте дихання того, хто порівнявся зі мною. Не змінюючи ходи, не обертаючись, я нехтую супутником, як власною тінню. Наче зголодніла мошва, в мої охололі вуха вдирається кволий, благальний голос.

"Що таке? Невже дівчина не сподобалась?.. А я думаю, в неї гарні ноги... Навіть улітку її тіло, напевне, прохолодне... У вас інший смак?.. Чого мовчите?.. Що, ви приголомшені?.. А що я міг зробити?.. В мене не було злого наміру... Навпаки, я старався вам догодити, та перегнув палицю... Невже я малодушний?.. Я себе ненавиджу... І завжди так, а знаю наперед, що каятимусь, хоч вішайся... І чого я такий вродився?.. Аж гидко... Забудьте про ту фальсифікацію пального... Ненароком наплів вам небилиць про це, бо, правду кажучи, роздрібні бази можуть заробити й чесною торгівлею, не балансуючи на небезпечній линві... А якщо й робиться щось недозволене, то це хіба за допомогою подвійної бухгалтерії, аби уникнути податку... Навіть якби підробка пального мала місце, ніхто заздалегідь не думає, що невеликий промах — і його схоплять за руку... Я не брешу... Одне слово, виставляє сторожу — фіктивну компанію, крах якої шкоди головній не завдасть... Тож нічого не вдасться рознюхати... Хоч скільки рознюхуй..."

Я не відповідаю. Не висловлюючи ні згоди, ні заперечення, йду такими ж кроками. На тротуарах людей стає щоразу більше. Як нічна комашня, вони спішать до штучного світла. На хвилину притихнувши, Тасіро не витримує моєї мовчанки і нетерпляче веде далі:

"Причини дві... Чому я мусив вдатися до вигадки?.. Я злякався... Ви розумієте?.. Як тільки я подумав, що начальник відділу Немуро зник безвісти без жодної причини, мені здалося, ніби мене самого покинули... Ні, трохи не те кажу... Скоріше я йому позаздрив, чи що... Я ще не зазнав нічого прекрасного в житті, як мене, тільки мене, здихалися... І тому я почав шукати хоча б якоїсь причини, пояснення і тим самим намагався знайти спокій... От що було в мене на душі... А крім того... мені соромно признатись... я ще нікому про це не говорив, а мучився на самоті... але тепер я мушу бути чеснішим, ніж раніше... Якщо вже почав, то треба зізнатись у всьому до кінця... Знаєте, історія з тими фотознімками — теж чистісінька вигадка... пробачте... цілковита брехня... Правду кажучи, я знайшов їх випадково на дорозі... Вони здалися мені цікавими, і чим довше я їх розглядав, тим більше дійсність змішувалася з вимислом... Може, в цьому винна дружина Немуро-сана?.. Що ви думаєте про неї?.. Прикидається наївною, а сама тільки й шукає нагоди, щоб напустити туману в очі, пошити в дурні, правда?.. Може, тому, що я для неї — просто підлеглий її чоловіка?.. Я, звичайно, підлеглий, та не обов'язково їй слід зневажати мою людську гідність... Однак, гадаю, не варто сприймати інших людей так серйозно... Та чого це я причепився до неї?.."

Як і раніше, я мовчу. Втрутившись у розмову тоді, коли співрозмовник ще не розкрив до кінця своєї душі, можу спонукати його до нової брехні. Краще почекати, поки за інерцією усе викаже. Я йду. Зненацька світло затоплює вулицю і, вганяючись клином у ніч, щосили намагається оп'янити перехожих ритмом божевільного часу.

"Куди це годиться! — Тасіро ледве зводить дух.— Мене розкрито, правда? Знову брехня... Сама мимоволі зірвалася з язика... Може, це хвороба?.. Хвороблива брехливість, чи що?.. Правду кажучи, я сам зробив ті фотознімки... Тепер уже нема чого критись... І, звичайно, натурницею не була та дівчина з бару... Спитаєте, чому я фотографував тільки зі спини?.. Бо так жінки здаються лагіднішими... Клянусь, це остання брехня... Мабуть, ви не вірите мені, але... я зганьбив себе, та, благаю, пробачте... Я ношу в собі жахливу таємницю... Вона не дає мені спокою... Мені здавалося, брехня стане правдою, коли хтось у неї повірить... Та я втомився... Хочу відкритись і відчути полегшення на душі... Тож прошу: поверніть мені ті знімки... Вони не мають відношення до~Немуро-сана, просто я прикривав ними свою ганьбу..."

Я знову не відповідаю. Небо, всіяне мерехтливим неоновим світлом, а під ним вир людей, гнаних невидимою метою, нічне свято псевдовтікачів, що ніяк, навіть якби рухалися швидше, не можуть віддалитися один від одного більше ніж на три метри, імітація репетиції вічного свята, повторюваного щовечора. Я стаю на край тротуару, щоб зупинити таксі. Тасіро забігає спереду і, бризкаючи слиною, веде далі:

"Дуже прошу, послухайте... Жахлива таємниця... Я бачив... бачив начальника відділу Немуро... Правду кажу... Чому ви не слухаєте? Адже це ваш обов'язок його шукати... Ви мені не вірите? Тоді хоч послухайте... Я бачив... бачив на власні очі, як ішов начальник відділу Немуро..."

Байдужий до його слів, я піднімаю руку назустріч порожньому таксі. Машина гальмує, різко звертає до тротуару й зупиняється, заторохтівши, наче бляшанка. Я рвучко відчиняю дверцята. Тасіро намагається залізти всередину, але я не запрошую його, хоч і не забороняю сісти зі мною.

У водія дуже похмурий вигляд. Коли я сказав, куди їхати, він не те що не відповів, а навіть не кивнув головою, лише різко натиснув на педаль зчеплення і без усякого жалю примусив старий мотор закашлятись. Якщо в і н проник в інший світ через задні двері кав'ярні "Камелія", то невже, як і цей водій, щодня карається — так, наче шкребе нерви скляними скалками?.. Невже цей світ був настільки нестерпний, що довелося його навіки покинути й приректи себе на таке гірке життя?

— Я таки бачив Немуро-сана.

Окуляри Тасіро, що стривожено поглядає на мене збоку, пітніють,— в автомашині занадто жарко. Мої щоки, задубілі на холоді, м'якшають, і я раптом почуваю, що сп'янів. Під дією віскі в крові зашумували дві з половиною склянки пива.

— Ви могли б сказати про це раніше. Чого досі мовчали про такий важливий факт?

— Я не знаю, чи маю на це право...

— Право?

— Начальник відділу, якого я зустрів на вулиці, здався мені зовсім іншою людиною... Він нічим не був схожий на нещасного відлюдника... Хода жвава, як у людини, що прагне жити...

— Кажете, хода, отже, він ішов?

— Від несподіванки мені аж дух перехопило... Хотів було його окликнути, але не наважився, коли побачив вираз його обличчя. Зрештою, хто дав мені право втручатися в його життя?..

— Широкою чи вузькою вулицею?

— Звичайною... тротуаром, як оцей...

— Вам не здалося, що він чимось стурбований? Адже тільки на перший погляд міг справляти враження бадьорої людини...

— Зовсім ні! Хіба можна було помилитися? Та де там стурбований, навпаки, безтурботний, наче втішався прогулянкою.

— Тоді чому він вас не помітив? Ви ж змогли роздивитися вираз його обличчя. Вам не здається це дивним?

— Була страшна штовханина. Саме тоді люди висипали з контор...

— Ви йшли слідом за Немуро-саном?

Насаджуючи на ніс окуляри, витерті зіжмаканою хустиною, Тасіро блискає білими, наче вставними, зубами й відповідає:

— Ви хочете спіймати мене на слові? Коли б я сказав, що йшов слідом за Немуро-саном, то ви запитали б, як це я ззаду помітив вираз його обличчя? Хоч це й прикро, але я кажу правду. А коли так, то не треба до мене прискіпуватись.

— Ну, гаразд. А все ж, чому ви його пропустили?

— Навіть не знаю, як це сталося...

— Що, він усе ще для вас авторитет?

— Питання в тому, чи маємо право втручатися в його життя. Визначаємо на свій розсуд де людині треба жити, а тій, що втекла, вішаємо на шию ланцюга і змушуємо її вернутися назад... Та чи є в цьому здоровий глузд?.. Хто має право силоміць нав'язувати іншій людині місце проживання?..

— Людина тікає з одного місця на інше лише для того, щоб заспокоїтись. І особливої сили волі для цього не треба. Замість того вона мала б подумати про обов'язок і відповідальність перед тими, від кого втекла.

— Мабуть, людина тому й тікає, що хоче позбутися того обов'язку...

— О котрій годині це було? Де?

— З уривка тієї газети, яку я вам недавно показував, видно, що на тисячу людей, враховуючи сюди дітей і хворих, які не можуть робити, що їм хочеться, припадає одна людина, пропала безвісти... Думаю, це дуже серйозно... А якщо долучити сюди й тих, що не втекли, але хотіли б, то цифра буде страшною... Одне слово, ті, що не втекли, залишаться у меншості...

— Влітку? Чи восени?

— Насамперед треба з'ясувати, чи маю я право втручатися?

— Відчай залишених людей вас не турбує? Думаю, ви не забули, що шуряка Немуро-сана вбито?

— А яке це має відношення до відчаю людей, яких покинули?

— Якого кольору костюм був тоді на ньому?

— Коли вранці я їду в переповненій електричці, стиснутий з усіх боків людьми, мене охоплює страх. Звичайно я стикаюся з десятком-двома, хай навіть сотнею знайомих, принаймні з виду, людей, і мені здається, що я займаю чітко визначене місце в суспільстві. А от у повнісінькому вагоні я бачу навколо себе незнайомців та ще й силу-силенну. Але це ще нічого, найстрашніше, коли електричка підходить до кінцевої станції...

— Може, все-таки скажете, хоч якого кольору костюм був на ньому? Мені вже таких небилиць наговорено, я так багато й марно находився, що аж ноги болять.

— Ой, пробачте...— Тасіро знітився і проковтнув слину.— Колір костюма?.. Здається, він був... Ні, на ньому не було костюма, а, по-моєму, лише дощовик...

— Справді?

— Того дня... дощу не було, але в будь-яку хвилину погода могла зіпсуватись. А начальник відділу здавна вирізнявся своєю завбачливістю... Ми всі глузували з його ди-пломоманії — він мав права водія, а крім того, диплом радиста, стенографіста...

— Я про це знаю.

— Думаю, все це пов'язане одне з одним... Щоб не розгубитися серед чужих людей... чи то в переповненому вагоні електрички, чи то в плетиві незнайомих вулиць...

— Якого кольору той дощовик?

— Звичайнісінького... рудуватого чи, може, зеленкуватого... як усі дощовики.

— Новий? Чи приношений?

— Ні, не новий. Досить потертий. Як хочете знЬти... з масними плямами на рукавах і комірі... Ага, пригадав, той самий, що його начальник відділу давно носив... Він був здібним автомеханіком і часто замість спецівки накидав на себе того дощовика, коли залазив під машину...

В ту ж мить я наказую шоферу зупинити таксі.