Спалена карта - Сторінка 34

Хоч він і не дав мені рекомендаційного листа, але, скориставшись його ім'ям, я зможу одержати потрібні мені відомості.

Однак усе, що я написав,— неправда. Тільки через дванадцять хвилин настане чотирнадцяте число. А до ранку залишається ще більше шести годин. До наступного кроку, здається, я занадто добре підготувався, та це не означає, що я поводжусь, наче школяр, який збирається на екскурсію, або зі злості теревеню, ніби Тасіро. Мине шість годин, хай навіть десять, та все одно зміст мого повідомлення нітрохи не зміниться. Зрештою, мені нема чого побоюватися, що протягом тих шести годин мене спіткає раптова смерть, а якщо врахувати, що завтра, негайно після відвідин "Камелії", я мав намір побувати у клієнтки, то моє повідомлення — перепустка, краща за будь-який виправдний документ. Хоч би що означала та неприємна смугаста штора, я зможу переступити через заборону. В усякому разі, наслідки розпитувань у кав'ярні вмістяться у кілька рядків, тож мені нема чого соромитися. Це так само ясно, як і те, що після ночі настає день...

До того ж у крихітній, необжитій парубоцькій квартирі, якою я користувався тільки для спання, ніч наставала пізно і так само пізно світало. Перевівши стрілку дзвінка майже на п'яту годину, заводжу будильника й ставлю якнайдалі, на підвіконня, щоб рукою не міг до нього дотягнутись, увімкнувши радіо, заглушую стукіт кісточок маджана, що долітає з другого поверху, забираюся під ковдру, залиту вином і просяклу моїм запахом більше, ніж я сам, ставлю біля подушки його фотографію і поряд одну з тих, що одержав від Тасіро, на якій почуттєвість натурниці виявляється найчіткіше, і, потягуючи віскі просто з пляшечки, зосереджую всю свою увагу на зв'язку між цими двома фотознімками.

Чоловікове обличчя — несиметричне і трохи довгасте — видає в ньому людину запальної вдачі. Шкіра на обличчі здається шорсткою, але не стільки через нерівності, як через плямки, якими вона вкрита. Мабуть, він схильний до алергії. Праве око випромінює волю, ліве, з опущеним зовнішнім кутиком і млявими повіками, надає йому вигляду засмученого пса. Довгий тонкий ніс ледь-ледь скривлений вліво. Лінія уст майже пряма, наче накреслена під лінійку. Верхня губа — тонка, нервова, нижня — повна, спокійна. На лівій щоці кілька не зголених волосинок. Досі в і н справляв на мене враження винятково ділової людини, а тепер я чомусь угледів у ньому й риси мрійника. Я не відчуваю до нього ні ворожості, ні упередження, але не віриться, що цей чоловік може з'явитись і по-людському заговорити зі мною. Вираз його обличчя найкраще відповідає його теперішньому стану, наче від самого початку в і н народився у вигляді зображення на плівці негативу. На тлі фотознімка бліда скісна смужка. Може, це частина будинку, що відсвічує під слабким сонячним промінням, або швидкісна платна автострада.

На чорному тлі другого фотознімка величезні жіночі сідни-ці, схожі на плід тілесного кольору. Вони тільки здаються величезними, бо займають усю площу знімка, а насправді невеличкі. їхня форма щось мені нагадує. Ага, плід мушму-ли... блідої мушмули, своєрідно спотвореної... гібрида муш-мули та європейської груші... Мабуть, тому, що підстилка під натурницею не зовсім чорна, її низ скидається на зеленкуваті прозорі півкулі... вони глибоко западають унизу і різко випинаються в кінці хребта. У коричнюватій заглибині ясно відчувається піт. Верх непрозоро білий з ледь-ледь помітним рожевим відтінком... напевно, цю непрозорість створює пушок, що вкриває тіло, мабуть, завдяки йому, з'явився і білий відсвіт. Оскільки натурниця дуже нагнулася вперед, сфотографована під певним кутом її спина із рядочком хребців, схожих на присипані піском стародавні могили, набрала кольору пряженого борошна. Саме цей колір найбільше мене приваблює.

М'який, ніжний пушок, як на найдорожчому оксамиті... ледь-ледь смаглява, гладенька, мов у юної дівчини, шкіра... ясна річ, навіть при використанні найдосконалішої техніки сучасна кольорова фотографія не може відтворити всіх відтінків. Однак... ні, я не збираюся ще раз повертатися до зізнання Тасіро... та якщо засумніватись у подвійній брехні, то не виключено, що перша з них виявиться правдою... до того ж клієнтка визнала, що в і н захоплювався кольоровою фотографією... тож не слід відкидати й можливості, що ті фотознімки — його робота. Можна підозрювати, що кваплива відмова Тасіро від своїх попередніх зізнань пов'язана з побоюванням, що стане відомо, яким способом він заволодів ними. Припустімо, що це так, але чи можна це прочитати на й о г о обличчі? Здавалося б, що можна, адже коли чоловік дивиться або приглядається, на його обличчі з'являються особливі зморшки. Житель вивернутого навиворіт світу, який не спроможний переконатися в існуванні об'єкта, поки не вбере його в себе...

Тому я до всього прискіпуюся. Передусім не ясно, чи Тасіро вистачило б уміння користуватися фотоапаратом із широ-кокутовим об'єктивом. Далі, як сприймати той фотоальбом з написом "Зміст спогадів" і, зокрема, фотографію, де клієнтка знята у трохи театральній позі? А як бути з фотознімком, на якому крізь сорочку проглядає силует її тіла?.. (Чому так спокійно вона показала мені той фотоальбом? Що це таке? Байдужість, необережність, навмисність, чи, може, звичайне жіноче кокетування?) Ну що ж, і така річ можлива... не виключено навіть, що натурниця на тих фотознімках — його дружина, тобто моя клієнтка...

Я весь наче застиг. Тільки фотографію жінки залишаю, а його — перевертаю. До ранку ще далеко, а пляшечка віскі вже порожня. З радіоприймача безперестанку линуть американські народні пісні. Нарешті під ковдрою стало тепло, і я щораз міцніше прикипаю очима до плоду мушмули. В моїй уяві натурниця перетворилася на молоду дівчину. Заглибина на мушмулі виблискує, як перетинка на жаб'ячих лапках. Жінці, напевне, личила б коротка яскраво-червона сукня. Враження від дивної дівчини — помічниці в ательє дружини — по-чудернацькому переплітається, як на репродукції Пікассо, що висить у кімнаті в клієнтки, із зображенням натурниці на фотознімку. Акробатичні трюки, мало не падіння, безперервно повторювані на абсолютно безпечній линві, прокладеній по землі. А що якби я пішов разом з цією жінкою до ательє моєї дружини й замовив їй сукню? І справді, вона ж казала, що збирається шукати собі роботу. Може, влаштувати її в дружини?.. Перетинка на жаб'ячій лапці дедалі більше виблискує, стає схожою на фіолетову гуму...

Що руйнується, що залишається?.. На пластиковій стелі, зробленій під дерево, появляється те саме обличчя... Усміхнений місяць... От незбагненна загадка: чому такий страшний сон, нібито мене наздоганяє повний місяць, який я бачу двічі або тричі на рік?..

Четверта година п'ятдесят шість хвилин ранку... дратівливий дзвоник будильника, ніби по нервах провели наждачним папером... забите мокротинням горло пече, навіть курити не хочеться... дається взнаки не просто похмілля, а випите вночі віскі... хоч скільки миюся холодною водою, однаково в очах ріже, ніби довго стояв на голові, хоч скільки висякую носа — з нього все тече.

План на сьогодні вже вписаний у повідомлення. Нічого не залишається, як діяти так, ніби все вже зроблено. Маленька кімната, майже без меблів, здається надто просторою. Мабуть, через холод. Щоб зігрітися, прикладаю руки до гарячого чайника з водою, що стоїть на газовій плитці. Як тільки вип'ю чашку міцної кави, вирушу з дому. Якщо вийду о пів на шосту, то десь о шостій десять доберуся до житлового масиву на узвишші. Заберу машину, кілька разів проїду мимо "Камелії", щоб розвідати, що там відбувається, і поїду — буде точно тридцять хвилин на сьому, як написано в повідомленні.

Я поголився, перевдягнувсь і, сьорбаючи каву, взявся переглядати вчорашню вечірню газету, як знову пролунав дзвоник. Цього разу не будильника... дзвінок телефону... Телефон — єдина вартісна річ у моїй кімнаті... Я встановив його для службових цілей, та оскільки вдень я майже ніколи не бував удома, то користувався ним іноді, коли просипав, для зв'язку з конторою. А щоб мені хтось дзвонив — за останнього півмісяця я собі такого не пригадую. Я навіть збирався його продати... Дзвінок лунає втретє... Навіть не уявляю собі, хто б це міг бути... Може, хтось помилково набрав мій номер?.. А що як клієнтка?.. Може, раптом потрапила в якусь історію, що примусить її знову начепити на вікно жовту портьєру... Або дружина?.. Якщо дружина, та ще й о пів на шосту, то в неї, напевно, апендицит або запалення легенів... Не дожидаючи четвертого дзвінка, піднімаю трубку.

— Хто це?

— Ви спали?..— невиразним, слабеньким голосом озивається не хто інший, як Тасіро.

— Що сталося? Так рано...— Мимоволі я питаю сердито: — А ви подумали, котра зараз година?

— Та я вже збирався класти трубку, якщо ви після ще одного дзвінка не прокинетесь. Мені будь-що треба з вами поговорити...

— Але ж надворі ще темно, хоч в око стрель. Облиште свої жарти.

— Ні, небо починає світліти. В його забарвленні стільки смутку! Тут у нас уже молочар пройшов, он і поштареву ходу чути. І собака загавкав. Прогуркотів перший трамвай...

— Годі! Я кладу трубку.

— Не треба! Потім пошкодуєте, що не захотіли вислухати останніх слів людини. Я збираюсь накласти на себе руки. Цілу ніч не спав, а все думав, думав до знемоги. Он поштар біжить! Газета?.. Сьогодні у вечірній газеті буде повідомлення про мою смерть... Причина?.. Яка причина?.. Мабуть, невроз...

— Яв захваті від вашої чудової гри. Але, на жаль, я поспішаю. Може, відкладете продовження до завтра?

— Ви не вірите. Безжалісна людина! Невже з моїх слів не зрозуміли, чи я кажу правду, чи брешу? Хоча будь-яка висловлена брехня має певний зміст. Та сьогодні я змушу вас повірити. Зможу зробити так, що ви все життя будете каятися. Так вам і треба! Я змушу вас глибоко відчути провину за свою бездушність.

— Звідки .ви дзвоните?

— Хіба не однаково звідки? Ви начебто трохи стурбовані.

— Невже це в моїй натурі?

— Так чи ні?

— Ну, я кладу трубку.

— Почекайте! Я вас довго не затримаю. Я скоро помру. Я хочу, щоб ви почули мій передсмертний крик. Ви гидували мною, як черв'яком, а тому спокійно будете свідком моєї смерті, правда? Мабуть, думаєте, що я прикидаюся? Ну що ж, тоді слухайте, попиваючи чай.

— Я п'ю каву.

— Тим краще.