Спалена карта - Сторінка 33

Над широкою темною вулицею де-не-де висять ліхтарі... Блищить відбитим червоним світлом табличка, сповіщаючи про ремонт водогону, кілька касок, укритих люмінесцентною фарбою, нудно повторюють однакові рухи.

— Отут виходьте й провітріть голову. Думаю, зрозумієте причину і без запитань.

— Зрозумію? — Тасіро зіщулився, наче готуючись чинити опір.— Та я ж збирався вам усе розповісти.

— Подумайте як слід, може, зрозумієте. Ну, швидко виходьте!

— Ви ще пошкодуєте.

— Годі! Щоб ви знали, я одержав той дощовик від клієнтки. Добре виспіться, проковтніть таблетку аспірину, а коли придумаєте вірогіднішу брехню, приходьте знову.

Склавши середній і вказівний пальці, я грубо штрикнув Тасіро між ребра. Зойкнувши, він скорчився й нахилився вперед, але не випав із машини, а втримався на одній нозі.

І тоді, обернувшись до зачинених дверцят, хрипким голосом прокричав:

— Я йшов за ним! Я йшов за начальником відділу!

Виходжу з таксі посередині узвозу, що веде до житлового масиву на узвишші. Заплатив за каву, випиту разом із Тасіро,— це зрозуміло, але несподівано, мабуть, з п'яної голови, розтринькав гроші у фотостудії і, нарешті, проїхався на таксі... Скільки ж я маю вимагати на покриття витрат?.. Для цього, звичайно, треба подати клієнтці відповідні відомості... Звісно, я міг би щось уписати в повідомлення... Адже навіть безцільна трата часу чогось учить... Вважаю, що понад дві години, проведені серед потенціальних утікачів, дозволили мені стерти на карті сумнівні, непотрібні лінії.

Однак майже неможливо внести ці непрямі наслідки розшуку в об'єктивне повідомлення, що не втратило б цінності після виходу з-під моїх рук. Зрештою, написати, що брехун признався в брехні, це те ж саме, що нічого не написати. Коли я в думках повертався назад, в уяві виразно спливали тільки білі ноги під стойкою... тільки відчуття, ніби моя долоня вбирає їх... Але ця окрема частина жінки не розширювалася до цілісного образу, і якби я наважився закінчити "фреску", то решту деталей мав би шукати за тією жовтою шторою. І знову, як комаха до лампи, де їй судилося згоріти, я поспішаю вулицею через житловий масив до того вікна. Не маючи для цього ніякої причини і особливо не замислюючись над тим, що в мене її немає...

Ні, не можна сказати, що зовсім не було ніякої причини. Причиною була автомашина. Я залишив її перед сходами, що ведуть до жінчиної квартири, якраз навпроти другого звідси ртутного ліхтаря... Я поставив її там під тим приводом, що сп'янів, але тепер, коли хміль ударив у голову ще сильніше, причина, яка привела мене сюди, здається дедалі хисткішою. Неквапливо йду стежкою, протоптаною на висохлому газоні, скорочуючи відстань до жовтого вікна. Від краю будинку номер три, якщо йти звичайно, тридцять два кроки... Поглядаю вгору: низки ліхтарів, схожих на штучні очі, які дивляться незмигно, стоять ніби зачаровані й кличуть на свято, яке ніколи не настане, прямокутники блідого світла у вікнах — наче постаті людей, що давно зреклись і відвернулися від того свята... Вітер хльоскає в обличчя ніби мокрою ганчіркою — піднімаю комір пальта і зупиняюся... саме там, де востаннє бачили йог о...

А якби зараз тут стояв не я, а в і н... якби під прикриттям ночі в і н прокрався сюди... то що подумав би, глянувши на вікна покинутого дому? Силкуюся перейнятися його настроєм, та мені не вдається. Чомусь весь час перед очима настирливо виникає постать водія таксі, який щойно мене привіз. Чоловічок із землистим обличчям, що замість повітря вдихає невдоволення, замість крові нагнітає в жили прокляття, чоловічок, переповнений злістю, наче хлів смородом... Такому чоловічкові нема чого тут стояти... нема потреби нишком пов'язувати свою долю із жовтим вікном... Однак не всі водії схожі на нього. Трапляються інші, господарні люди, такі, наприклад, як Тояма, що купив у нього автомашину. В і н повинен бути самим собою. Кимось іншим його навряд чи можна заступити. В і н... той, що відвернувся від надії на будь-яке свято і наважився втекти із призначеної йому в житті окремої комірки... А може, в і н вирушив у дорогу, щоб попасти на вічне свято, яке ніколи не відбудеться?..

Одного дня несподівано потрапляє на очі приклеєний на якійсь стіні чи телеграфному стовпі збляклий на дощі, не помічений іншими людьми клапоть паперу,— об'ява, яка сповіщає про велику урочистість, і сповнює його незмірною надією ще й тому, що місце і час не були вказані... І він, не оглядаючись, кинувся шукати те свято, яке, на відміну від його щонічної підробки, що лише темрявою і неоном скрашує грим на обличчях, не закінчиться й після смерті... на свято у світ ночі, який триватиме вічно, поки вистачить тьми... у нескінченний танець, не супроводжуваний втомою, смутком і шматками паперу, що їх розкидає вітер...

Тепер в і н стоїть тут... зважує на терезах, що важче — втрачене чи ще не здійснене бажання... Та що вирішить?.. Я шукаю його навпомацки... Але марно... Та пітьма, в якій никаю,— це кінець кінцем моє власне нутро... вкарбована в мозок власна карта-схема... Це я стою, а не в і н... Правду кажучи, я мав би стояти не тут, а, скажімо, десь під парканом будівельного майданчика, звідки видно вікно кімнати моєї дружини... Та от я тремчу на холоді й стежу за вікном чужої людини, нічим зі мною не зв'язаної, яка зовсім випадково стала моєю клієнткою... Може, й в і н стоїть на місці, не позначеному на його карті-схемі, під хтозна-чиїм вікном... І може, там, куди ніхто, крім нього, не добереться, він спить, або прокинувся, або сміється, плаче, сердиться, нудьгує, зневірюється, веселиться, пиячить, скрегоче від зубного болю, тремтить від страху, димить, як порожня розпечена сковорідка, витає у хмарах, збився з дороги, падає у безодню, зосереджено підраховує свої гроші, заглиблюється у спогади, складає плани на завтра, мучиться кошмарами самотності, каючись, рве на голові волосся або лежить з глибокою раною, ледве дихаючи...

Однак зараз тут стою я. Безперечно, я сам. Я збирався йти за його картою-схемою, а йду за своєю, збирався вислідити й о г о, а висліджую себе,— і от я завмираю, наче примерзаю до землі... Ні, не від холоду... не від сп'яніння... і не від сорому... Розгубленість переходить у тривогу, тривога — в страх... Мій погляд зупиняється на розі будинку номер три, потім бігає вгору і вниз, вертається назад і починає рахувати будівлі... ще раз... другий, третій... На розі того самого будинку шалено піднімається і спускається... Нема!.. Нема жовтого вікна!.. На тому місці, де мало б бути жовте вікно, видно штору з біло-коричневими поздовжніми смугами... Що сталося?.. Якби я пройшов уперед тридцять два кроки, піднявся сходами на другий поверх і подзвонив у двері ліворуч, то все з'ясувалося б... Але тепер я не можу... Якщо штора так змінилася, то й зустрічатимуть мене настільки по-іншому, наскільки жовтий лимон відрізняється від зебри... Ану ж, ця смугаста штора — знак, що в і н уже повернувся додому... Повернувся, з напівглузливою посмішкою прочитавши у вечірній/ газеті про смерть її брата... Здійснилася рідкісна — одна з десяти тисяч — можливість, в яку я ще недавно зовсім не вірив. Який прозаїчний кінець!.. Дивовижна швидкість... Точна й зрозуміла карта-схема... Діалог, що нічим не відрізняється від монологу... Ну гаразд, усе розв'язалося безболісно, і тепер я зможу остаточно покінчити з цією справою, не гублячись у здогадах і не відганяючи від себе неприємної думки, що не маю підстав хизуватися своїми досягненнями...

Справді, мені нічого журитися. Навіть якщо в душї я прагнув, щоб ця справа тяглася вічно, зі смертю клієнтчиного брата вичерпалося джерело фінансування, і хоч би що вона казала про свої заощадження, не варто вести далі безнадійні розшуки, які при всіх моїх зусиллях протягом двох з половиною днів до кінця домовленого строку нічого путнього не дадуть... Нема причини бути незадоволеним... Узявши валізку із автомашини (виходить, тільки для цього я сюди й прийшов), вертаюся назад тією ж дорогою. Темна-претемна вулиця... Ще раз кинувши оком на ту недоречну, незграбну смугасту штору, минаю зіщулене від холоду літнє подружжя із школярем у формі, який безперестанку щось базікає, і прямую схилом униз до станції метро. Коло входу в метро, наче вихопленого яскравим світлом з темряви, переганяючи один одного, вихоряться клаптики паперу і залітають усередину. Тут же, на станції, в дешевій їдальні, з'їдаю вечерю — рис із яйцем. Хоча зараз середина зими, величезна зелена муха намагається сісти на абажур лампи, але щоразу сповзає і врочисто дзижчить, кружляючи навколо. Та мені нема чого турбуватися. Мабуть, вона знається на порах року краще за мене.

ПОВІДОМЛЕННЯ 14 лютого, 6 година ЗО хвилин ранку. Від 6 години ЗО хвилин до 7 години потайки стежитиму за кав'ярнею "Камелія", оскільки маю відомості, що в ній займаються незаконним улаштуванням водіїв на тимчасову роботу. Якщо така незаконна посередницька контора справді існує, то потерта сірникова коробка, що залишилася від зниклого чоловіка, сірники з різнокольоровими головками — усе це набере глибокого змісту. Крім того, слід також з'ясувати справу з оголошенням про вакансію водія у спортивній газеті. Запевнення господаря кав'ярні, нібито знайомий із провінції попросив його найняти водія для власної машини, напевне, звичайнісінький викрут, розрахований на обман довірливих людей. А насправді не виключено, що те оголошення містило якусь зашифровану інформацію, зрозумілу тільки шоферам, які займалися тимчасовою роботою. Зауваження: наприклад, різна величина й порядок розміщення ієрогліфів можуть сповіщати про відновлення роботи після нападу поліції або ж указувати на зміну місця зустрічі. Проте це не означає, що таким чином швидко вдасться натрапити на слід зниклого безвісти чоловіка. Адже в місті проживає близько вісімдесяти тисяч водіїв, серед них п'ятнадцять тисяч, тобто майже двадцять процентів, не мають постійної роботи. Тож, напевне, існує багато таких незаконних посередницьких контор. Та в певному розумінні кав'ярня "Камелія" може бути ключем до розгадки всієї цієї справи. З уваги на це, я й вирішив таємно постежити за тією кав'ярнею. На щастя, мені зустрілася порядна людина — водій Тояма, що сам користувався послугами посередницької контори при "Камелії".