Спалена карта - Сторінка 37

Я не можу його згадати, але він там напевне є.

Як годиться у таку пору року, небо затягли негусті синю-вато-попелясті хмари і, хоч наручний годинник показує четверту годину двадцять вісім хвилин, здається, ніби надходить вечір. Ще можна розпізнати борозенки впоперек дороги, але тіней уже не видно. Кам'яна стіна ліворуч, обросла вогким мохом, що рано притягає до себе темряву, почорніла. Ковзаю поглядом угору й доходжу до пощербленої вітром, нерівної лінії — лише там небо раптом світлішає. По той бік стіни я, звісно, не можу заглянути, але знаю, що на схилі гори притулилися купкою три дерев'яні будиночки й обсаджений деревами гуртожиток чи готель. Туди від підніжжя схилу, мабуть, веде інша дорога, але я рідко нею користувався, а тому мало що пам'ятаю — нічого не вдієш. І все-таки я хочу вірити, що в моїй пам'яті щось збереглося, хай навіть нечітко, розпливчасто. Якби в цьому краєвиді не пролягала стежинка в минуле, то й спогадів не було б. Якщо справді незнайому місцевість я сприймаю, як знайому, то чи не означає це, що мені байдуже, якби не стало всього світу за межами мого поля зору? Проте зник лише житловий квартал на узвишші.

Північ... Та хіба можна вгадати напрям, коли не видно сонця? Інша річ, якби я був у долині під кручею. Піднявшись нагору, я бачу внизу черепичні й бляшані покрівлі, наче намальований на папері іграшковий лабіринт — людський розсадник і ліс антен, що прагнуть радіохвиль,— а також димар громадської лазні, поряд з кам'яним муром... Та я певен, що зміг би в пам'яті пройти крізь цей лабіринт до лазні, що стоїть у мене перед очима. Вулиця, якою полюбляють ходити старі люди, що сідають під крамницею ще перед її відкриттям і курять сигарети. Вулиця, якою після третьої години поспішають жінки з речами для лазні в руках. Об'їзна дорога під кручею, по якій снують невеликі вантажівки, що перевозять паливо. На її узбіччі лежать купи поламаних рекламних щитів.

Переступаючи з ноги на ногу, починаю задихатися. В міру того, як дихати стає важче, поступово наростає тривога. А може, навпаки — наростає тривога, а тому дихати стає важко? Краєвид не попадає у фокус — це ще півбіди, та от квартал на узвишші за поворотом поступово перетворюється на білу пляму, наче його стирають доброю гумкою. Зникають барви, зникають обриси, форми, врешті здається, ніби зникає саме життя. Від підніжжя схилу долинає чужа хода. Мене наздоганяє якийсь чоловік, начебто службовець, із портфелем під лівою пахвою і з парасолькою в правій руці. Він іде, зсутулившись і розмахуючи парасолькою в такт крокам. Видно, відірвалася застібка, бо складки парасольки, немов дихаючи, то розходяться, то сходяться. Звичайно, я не посмів його окликнути, але в якусь мить захотілося піти за ним слідом. Може, найголовніше — це йти отак, без вагань, уперед? У всякому разі, через п'ять-шість кроків я побачу, що ховається за поворотом. Здається, ніби все легко розв'яжеться — так проковтується з водою таблетка, що застряла в горлі,— коли я переконаюсь у реальності того краєвиду. Незнайомець тим часом уже завертає за ріг. Він зник, але зойку не чути. Мабуть, він був певний, що квартал на узвишші таки існує. Я напевне зможу зробити те, що вдалося йому. Залишилося ступити тільки п'ять-шість кроків, згаяти менш ніж десять секунд — втрата невелика.

Та чи справді невелика? А що як, не дочекавшись, поки до мене вернеться пам'ять, я побіжу й побачу перед собою незнайомий краєвид? Що ж тоді робитиму? Адже не виключено, що цей, здавалося б, такий знайомий краєвид, що відкриється на середині схилу, може швидко завести у невідомий світ. Це цілком можливо. Адже будинки на косогорі — просто склеєні докупи клаптики уяви, а пам'ять про лабіринт під кручею — звичайнісінька асоціація, викликана димарем громадської лазні. А до висновку, що тут північний бік гори, я, очевидно, дійшов тому, що простором від муру до бетонної дороги заволодів бруднувато-сірий мох.

А якщо ці звичні відчуття не справжня пам'ять, а її підробка, вдягнута в правдоподібність... тоді моя впевненість, що я повертаюся додому,— лише привід для їх виправдання... і навіть я сам перетворююсь у щось сумнівне, що не можна назвати мною.

Я переводжу дух. Назустріч чоловікові з парасолькою, який обігнав мене, згори біжить, підстрибуючи, видзвонюючи дрібняками в гаманці, дівчинка в довгій зеленій кофтині. Наче за велінням фокусника, безперестанку хтось зникає у зниклому кварталі й натомість хтось інший з'являється на дорозі. Виймаю цигарки і, недбало черкаючи сірниками, навмисне гаю час. О, як було б добре, коли б пройшов хоч якийсь знайомий! А що як подібно до вулиці на узвишші, знайомі люди перетворилися на незнайомих...

До горла підступила нудота. Мабуть, тому, що я перенапружив очі, намагаючись побачити невидиме. До нудоти долучилося ще й запаморочення. Так чи сяк, а я, мабуть, надто довго вагався. Якщо не стає відваги звернути за ріг, то треба рішуче робити щось інше. Та коли я вже збирався повернути назад, знизу пролунав пронизливий автомобільний гудок. Викидаючи клуби білого диму, вгору брався обшарпаний, навантажений городиною "пікап". Та що це, галюцинація? Не встиг я відступити під стіну, як за "пікапом" уже й слід прохолов. Ні, зникло все, не тільки "пікап". Потроху перестали з'являтись і людські постаті. Краєвид зовсім збезлюднів. Мене охопило нестерпне почуття самотності, і я, жалюгідний, пустився вниз дорогою, якою щойно сюди прийшов. Однак спускатися крутою дорогою важче, ніж підніматися. На згладженому бетонному полотні легко посковзнутися, поперечні борозенки теж пішому не допомагають, а тому, щоб не впасти, треба покладатися на швидку реакцію ніг. Тепер кам'яна стіна була праворуч і поступово підвищувалась, аж поки я збіг униз, де світився ліхтар. На його стовпі прикріплена табличка з назвою вулиці білими ієрогліфами на синьому тлі. І хоча я відчуваю, що такої назви сподівався, колишньої впевненості вже немає.

Нараз дорога ширшає й виходить на вулицю з тротуарами, по якій курсують автобуси. Біля підніжжя схилу вже горить ліхтар, а тут ще зовсім видно. Однак і тут, куди не глянь, ніде ні душі. Мене огортає невимовний страх. Здається, ніби я попав на картину, на якій забули намалювати людей. Нема людей, отже, не видно й автомашин. А проте є ознаки, що вони були поряд. Скажімо, димить недокурок край тротуару. Судячи з попелу, його кинули кілька секунд тому.

Спочатку біжу праворуч. Показався вхід у метро і мені здалося, ніби саме там відкриється переді мною гамірне місто. На перехресті із світлофором — в центральній частині вулиці — розташувалася страхова компанія, книгарня і невеликий універмаг. Двері в крамницях відчинені, товари розкладено на вибір покупцям, але покупців немає, не видно також і продавців. Лише світлофор на перехресті блимає: гасне зелене світло й запалюється жовте, а згодом червоне змінюється знову зеленим. Та автомобілів ніде не видно. Однак, як завжди, відчувається запах вихлопних газів, що їх розносить вітер. Отже, люди й автомашини зникли зовсім недавно.

Заходжу в метро. Там тихо-тихесенько, не чути, як шумить вітер у довжелезному тунелі. Поряд — дешева їдальня, крізь прочинені двері бачу, що відвідувачів немає, але ще парує рис у чашках на столах. Біжу далі. Бігцем спішу до підніжжя спадистої дороги. На мить зупиняюсь і кидаю погляд угору і, переконавшись, що пам'ять про квартал за поворотом не повертається, кричу — спочатку тихо, а потім усе голосніше. Та голос розчиняється, тане в цьому сірому безлюдді, навіть не повертається трупом луни.

Я минаю спадисту дорогу й біжу на протилежний бік вулиці із перехрестям. Пробігаю під віадуком, за ним у ряд стоять тютюнова крамничка, магазин санітарної техніки і хімчистка, звертаю на розі ліворуч, а, опинившись коло бензоколонки навпроти платної автостоянки, почуваю, наче дістався до знайомого місця. Тільки я не певен, що прямував саме сюди. Однак мені здається, що звідси можна вирушити в іншу дорогу. Зупинившись біля входу на автостоянку, бачу навскіс по той бік вулиці високий димар громадської лазні, а поряд кав'ярню. Виразний, як на поштовій листівці, але закинутий у найдальший закуток пам'яті знайомий краєвид. Відчуваючи, як у грудях тривожно заворушилася надія, переходжу через вулицю і відчиняю двері кав'ярні. Надія мене не зрадила — нарешті я зустрівся віч-на-віч з живою людиною. Заклавши ногу на ногу, навпроти на високому табуреті сиділа жінка з тонкою, мов у дівчини, шиєю. І в ту ж мить — наче ввімкнули радіо — я почув гамір, а крізь сітчасту чорну завісу побачив на вулиці людський натовп і безперервний потік автомашин. На мить спокій, що повернувся до мене, примушує забути про втрачену вулицю на узвішші. Але тільки на мить. Тим часом надворі почало сутеніти. Небо ще світліло над гребенями будівель, та автомашини вже увімкнули фари. Я ніяк не можу збагнути, яким чином минає час. Якщо згадати, як я поспішав, то дивно, що майже не заспався.

Я вибираю собі місце за найдальшим столиком, біля вікна. Затиснувши двома пальцями правої руки гаманця, що лежить у спідній кишені піджака, не спускаю очей із жінки, яка сидить, заклавши ногу на ногу, на високому табуреті, поблизу дверей.

Мабуть, не треба було уточнювати, що я сів за найдальшим столиком, біля вікна, бо кав'ярня зовсім мала: столики на чотири особи стоять в один ряд, а від дверей мене відділяє їх п'ять. Жінка на табуреті водночас і офіціантка, і касирка. В стіні за стойкою, як у голубнику, невеличке віконце — з нього подають замовлене питво чи страви. Стіна, в якій віконце, не такого кольору, як інші. Було видно, як звідти висувається рука, але обличчя я ще ні разу не бачив. Рука бліда, квола, але визначити стать і вік людини, якій вона належить, не можна. Якщо це чоловік, то він, напевне, схожий на жінку, а якщо жінка, то схожа на чоловіка. Мені все ж здається, що це чоловіча рука і найвірогідніше — її власного чоловіка. Мабуть, з ревнощів заховався за стіною. Напевне, корчиться в муках, уявляючи собі, як відвідувачі пасуть очима дружину. А може, де-небудь у стіні є дірка, і він нишком стежить за їхньою поведінкою. Інакше навіщо було жінці сидіти поряд зі стойкою на високому табуреті, наче птаху на сідалі, високо заклавши ногу на ногу? Жінка спроквола виконує замовлення відвідувача і, струснувши довгим, до плечей, волоссям, знову сідає на табурет.